Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звати Ганнусею…

— Ганнуся… Ганна чи Анна? А може, Галина?

— Мабуть, Анна. Втім не знаю…

— А з якого села?

— Десь на Верховині…

— Ну, знаєте, це вже як у пісні — «напиши куда-нибудь». Ми навіть з повними даними інколи місяцями шукаємо людей. А тут — Ганнуся…

— Що ж робити? — з тривогою запитав Сагайдак.

— Заждіть. Може, вона з’явиться. Адже адресу вашу знає?

— Знає.

— То й гаразд. А я слідкуватиму. Перевірю. Якщо матиму відомості — повідомлю. Залиште адресу. Ось тут. Дякую. До побачення. Дуже радий…

На другий день Михайло пішов до університету. Ходив серед товпища абітурієнтів, дивився. Ганнусі не було. Додому листа від неї чи якоїсь вістки теж не приходило.

Він вийшов на роботу. В обсерваторії йому зраділи. Будьласка бідкався:

— Що це з вами? Кістяк. Вас Ніночка не годує? Я їй догану винесу. Перед захистом треба бути в формі, в силі…

— Нездужається, — скупо озвався Сагайдак.

— Відпускаю вас, — сказав Будьласка. — Відпускаю до захисту. Спочиньте, погуляйте. Можете в «Кукушечці» посидіти. Хе-хе. З зозулечкою якоюсь. Поможе, поможе. Як рукою зніме втому, хандру. Ну, ну, не гнівайтеся. Пуританин — знаю…

Михайло поїхав увечері на Куренівку. Знав, що це безглуздо, а все-таки ходив покрученими вулицями, розпитував людей, никав попід ворітьми, лаяв сам себе в думці. Може, вона не хоче з ним зустрічатися? Може, був перший порив, а потім… Вона юна, все життя попереду… Зустрінеться хлопець, рівня їй. Без муки, без клопоту. А так — що їй зі мною? Павутина, плутанина…

Повернувшись додому, Михайло зачинився в кабінеті, не пускав нікого. На запитання Ніни одмовчувався. Сидів за столом, стиснувши долонями скроні, тамував тупий біль, що шматував мозок, холодив душу. Хто вона, чому ввійшла так глибоко в його життя? Запалила вогонь, що виріс у пожежу. Сама зникла, а пожежа бушує, охопила виднокрай. Як віднайти спокій, рівновагу?..

Вранці заїхав Лігосов. Безцеремонно схопив Михайла за рукав піджака, потяг за собою.

— Поїхали. Не пожалкуєш…

— Що там у тебе? Пацюки? — скривився Сагайдак. — Мене заканудить од них. Милуйся сам ними…

— Боїшся? — сміявся, поблискуючи золотим зубом, Лігосов. — Боїшся втратити свої ілюзії? Хто до мене приходить, той, справді, брате, стає зрячим. Можу над дверима повісити давній пекельний лозунг… Як там у древніх? «Хто сюди заходить — хай попрощається з надією». Ха-ха! Що ж поробиш — істина жахлива. Але я віддаю перевагу істині. Святій правдоньці…

— Женю, — сказав, пильно дивлячись на товариша, Сагайдак, — а мені інколи здається, що це ти боїшся…

— Чого? — іронічно поцікавився Лігосов.

— Боїшся втратити ілюзію своєї «правди». Тремтиш, що, може, завтра чи позавтра кібернетичний світогляд полетить шкереберть, наука відкриє нові перспективи, і перед розумом відкриється безодня! Що — хіба не так? А відкинути твій куций світогляд — тоді ти виявишся жебраком, голеньким королем…

— А ти ще й кусаєшся? — здивувався Лігосов. — Нічого, я не ображаюся. В тебе в голівці рожевий туман. Це буває. Навіть у великих учених. Я завжди дивувався, чому це в багатьох геніїв (я не про тебе, тобі ще далеко до генія!) — чому це, я кажу, в багатьох геніїв дивний нахил до надмірного абстрагування, до містики. Ейнштейн, Кант, Гегель, Спіноза, Бруно! Ти хоч і не Ейнштейн, але з тієї ж породи. Не проти, щоб десь там за матерією Світовий Розум приліпити! Ха-ха! Хіба неправда? Містична закваска. Звідки таке? Дивно. Мені здається, що це від переповнення інформацією. Інформації багато — а синтезу, розуміння її нема… Нема, голубчику! Тоді залишається що? Домисли, братику ти мій!

— Домисли? — скептично запитав Михайло. — Що ж воно таке з кібернетичної точки зору?

— А пошуки відповіді. Безсистемні. Методом проб: так — ні, так — ні. Доки надійде точна відповідь — знаєш, скільки містифікацій перейде через твою бідолашну машинку? Ого-го!

— Самовпевнений антропосе! — пожартував Сагайдак. — А ти що ж — не шукаєш? Ти став кібернетичним богом — всезнаючим?

— Я знайшов, — серйозно відповів Лігосов. — Давно знайшов єдино правильну відповідь: світ — машина. Звичайно, не якась там примітивна механістична модель, наша матінка Природа потрудилася довгенько, чималенько вузликів нав’язала за квадрильони років існування… але розв’яжемо! Котеня, граючись з клубком, теж накрутить такого з нитками, що не дай боже! А все ж таки в тій плутанині нічого містичного нема. Вузли. Хай і найскладніші, але звичайнісінькі тривіальні вузли. І не вигадувати доктрини треба над ними, а розплутувати. Ха-ха! Розплутувати, Михасю, а для цього треба терпіння і почуття реалізму.

— Звідки ж вона взялася, ця твоя машина? — роздратовано перебив Сагайдак. — Де той кібернетик, який дав їй програму? Може, знов уявляти якогось мегаінженера, боженьку, що грається з Всесвітом, як котеня з клубком?