— Вино, кава, — сказала Ніна.
— Вино — можна, — усміхнувся Лігосов. — Це — завжди. Хоч уночі. Гарне вино — радість життя. І ще — мудра жінка.
— А яка вона — мудра? — перепитав Михайло, встаючи з крісла.
— Хоч би така, як твоя Ніна…
— Комплімент? — заясніла Ніна. — Прошу за мною…
— Ви ж знаєте, Ніночко, я компліментів не говорю. Це непристойно.
Перейшли до вітальні. На столі стояло кілька пляшок вина, кофейний сервіз, фрукти. Лігосов потер долоні, понюхав цитрину.
— Чудово. Хоч ми і кібери Природи, а все-таки чудово.
— Що чудово? — запитав Михайло, розливаючи вино.
— Жити, — відповів Лігосов, піднімаючи келих. Промінь сонця пронизав фіранку, заграв у вині. — Глянь, якась банальна рідина, а чудо. Веселить серце, зігріває душу.
— Бач — серце, душа, — під’юджив Михайло, відпиваючи маленькі ковтки вина. — Ти ж кібернетик, а вживаєш метафізичні поняття…
— Нема таких понять, — сказав Лігосов. — Є чиста фізика, кібернетика. Серце — генератор енергії, насос, біохімічний трансмутатор…
— О, все-таки розширили функції серця, — єхидно озвався Михайло. — А то раніше — лише насос…
— А душа, — не звертаючи уваги на іронію господаря, вів далі Лігосов, — то є сфокусований рефлекс нашого організму…
— Не розумію…
— Чому ж? Будь-яка одрегульована машина працює весело. Так і ми. Відчуття душі — це відчуття єдиного комплексу всіх частин системи.
— Кошмар…
— Та ні, — сміявся Лігосов, наливаючи ще один келих. — То ти просто не звик до конкретного мислення. Астрономи взагалі схильні до містики. А ми — люди факту. Факт — наш бог.
— Знову бог. А всякий бог — ідол.
— Що ж — краще бог, якого можна помацати, — запевнив Лігосов. — Бог, який не маніфестує себе, — nihil, вигадка.
— А бог факту, який виявляє себе, — мара. Очевидність завжди обманює нас.
— Знаю. Але все-таки менше, ніж абстракція. В повітряних замках неможливо жити. Ми віддаємо перевагу реальному будинку, хоч би й найбіднішому. От тобі й очевидність.
— Я кажу не про таку очевидність, а про філософську…
— Заплутався, брате! З тебе філософ поганий. Ти в кібернетиці ні бум-бум, краще слухай і мовчи. Мотай на вус…
— Так гидко слухати. Брешете ви все. Моделюєте мислення, почуття… хочете до інтуїції добратися. Любов запрограмувати…
— А чому б і ні? — здивувався Лігосов. — Ніночко, можна кави? Та міцнішої!
— Одну хвилину.
Ніна побігла до кухні. Лігосов узяв кілька скибочок цитрини, посипав їх цукром, з насолодою почав жувати.
— Ти, Мишко, — плямкаючи, говорив він, — ігноруєш найголовнішу закономірність світобудови…
— Яку ж це?