Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Яка морока? Приємно щось зробити людині. Адже просто?..

— Так мій неньо казав…

— Неньо?

— Батько. Ниньки нема його. Помер. Казав: «Маєш кусень хліба — розділи його з тим, хто не має. Маєш добре слово — скажи його сумному. Маєш горе — терпи, тримай його при собі, не сій горя по землі».

— Гарно, — зачудовано сказав Михайло. — А хто він був — ваш неньо?

— Пастух. Він пас корів та ягнят на полонині. Там і помер…

Ввійшла провідниця, принесла постіль. Запитала:

— Послати?

— Ой, що ви? — злякалася дівчина. — Хіба я каліка?

— Ну то спи, голубко. Дякуй долі, що є добрі люди. Я в Стриї візьму тобі квиток. На добраніч…

— Добраніч, — сказала дівчина.

Вона зняла з голови благеньку хустинку, скинула плащик. Михайло завмер, зачудований. Яка дивовижна перлина під сірим покриттям! Товсті коси, як спіле жито, чисте чоло і смутні прозорі очі — суворі й лагідні водночас. Під грубим полотном вишитої сорочки вгадується сильне струнке тіло, довга лебедина шия підтримує прегарну голівку з царською величчю.

Дівчина хутко послалася, покрила простирадло ковдрою, сіла. Невимушено, щиро простягла руку, дивилася в Михайлові очі ясно, по-дитячому.

— Дуже вдячна вам. Хочу познайомитися. Мене звати Ганнуся.

— Михайло Сагайдак. Михайло Кузьмович.

— Сагайдак, — задумливо повторила дівчина — Чи не астроном?

— Він самий. А ви звідки знаєте?

— Я вчилася в десятилітці. У нас був чудовий вчитель по астрономії. Він розповідав нам багато цікавого. Давав читати книги з своєї бібліотеки. Там я бачила вашу книгу. «Червоне зміщення і схематика світу». Це ж ваша?

— Моя, — сказав Сагайдак, милуючись нею. — Дуже приємно, що раптово стрічаєш молодих, які люблять астрономію…

— Ой, — смішно махнула руками Ганнуся, — нас багато. Тільки жаль, що астрономію викладають в останньому класі. Якби одразу! Так цікаво. Мій неньо був пастух, а теж казав: «Нема нічого кращого від неба зоряного. Вмиратиму під зорями. Хай моя душа полетить до них». Так і вмер, як сказав. Мати принесла перед світанком хліба з села, а його нема в колибі. Шукала, шукала — знайшла недалеко. Лежить горілиць проти неба, вівці навколо збилися в купу, жалібно мекають. Руки зложив на грудях, дивиться просто на зорі. Гарно вмер…

— Гарно вмер? — вражено запитав Михайло, не вірячи своїм вухам.

— Гарно, — спокійно повторила Ганнуся, задумливо дивлячись у вікно. — Я б теж так хотіла. Наче заснув. Усе минуло — турботи, болі, муки, ціложиттєва крутанина. Зітхнув — і все… Він наказував, щоб не плакали за ним. Гріх, каже, плакати за померлим. Ще за злодієм, за лихим чоловіком, як помре, можна сплакнути. Бо жаль, що чоловік не зумів порядно прожити. А за трудящою людиною навіщо плакати? Одробив своє, одлюбив, пройшов важкий гостинець, треба й спочити. Так ми з мамою й зробили… Не плакали… Хоч і сумно було. Бо другого такого тата не стрінеш. Добрий тато був…

— А мама? Мама здорова ваша?

— Нема, — просто відповіла Ганнуся. — Померла тиждень тому. Я поховала її на полонині, поряд з неньом. Він так хотів, і вона заповіла. Залишилась я сама-самісінька. Голова сільради казав, аби стала секретарем. Не згодилася…

— Чому?

— Що мені технічна робота. Хочу вчитися на астронома. Люблю всесвіт. Тягне мене, хвилює. Думаю поступити до університету. Маю золоту медаль. Як гадаєте — приймуть?

— Треба здати основний предмет на п’ятірку, — усміхнувся Михайло. — Тоді приймуть без інших екзаменів… Але я можу поговорити…

— Ой, що ви, — сплеснула руками Ганнуся, і очі її потемніли. — Хіба ж можна? Що сама досягну — те й буде…

— А якщо я прийматиму іспит? — розвеселився Сагайдак. — Все одно п’ятірку поставлю…

— А я до вас не піду, — серйозно сказала дівчина.