Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І Гаррі, — додав американець, обнявши Михайла.

Слово третє

ВОНА

Позаду Чоп — прикордонна станція. Під колесами вагона закарпатська земля. Україна. Мерехтять вогні на стелі вагона, відбиваються в люстрах. Миготять за вікном стрункі чорні ялини, виростають гори. Поїзд сповільнює ходу, важко дише. Десь недалеко перевал.

Сагайдак сам у купе. Не спиться. Враження минулих днів товпляться в свідомості, напливають, мов повінь весняна, затоплюють простір думки. Десятки голосів, облич, потоки світоглядів. Де Істина? Чому кожна людина творить свій обмежений світ? Хіба він не один? Хіба не спільне небо над нами, хіба не для всіх колоситься пшениця на полі, хіба не спільну воду п’ють усі, дишучи спільним повітрям планети?

Здається, Свамі найближче до правди. Знає, що силою Істину не нав’яжеш в свідомість. Вона повинна стати власним здобутком після тяжких і напружених пошуків. У книгах її не відшукаєш, від мудреців не почуєш — лише життєвий бій у вічному прагненні до Таємниці відкриє якусь частку неосяжної Істини.

Близько, зовсім близько схиляється над Михайлом обличчя Гаррі, привітно зоріють сині очі, задумливо заглиблені в безмір небесний. «У небі приходить розгадка, Михайле. В небі. Коли реактивний вихор винесе тебе понад хмари, коли відкриється зоряна безодня, зникає найменша іскорка страху і весь ти сповнюєшся спокоєм — великим всерозумінням. Внизу планета — маленька, затишна. І здається, що можна її взяти до грудей, обняти, приголубити. Смішними здаються з неба людські сварки, поєдинки, теорії. Спільний корабель, спільна колиска серед мовчання космічного. Кожен, хто погляне на Землю з простору, не захоче змагатися за обмежену ціль».

Співчутливо хитає головою Свамі, прикладає руку до грудей, сумно шепоче, пливучи над Михайлом: «Не так все просто, Гаррі. Не так просто. Не міряй своїми почуттями. Механічною швидкістю не завоюєш нової етики. Підняти людство у Космос? Ти гадаєш, всі забажають цього? О, ні. Треба навчити людину літати у розумі. В дусі. Серцем ширяти над світом, щоб збагнути свою невіддільність од людства».

А з темряви насуваються строгі обличчя учених, поблискують окуляри, ніби штучні очі, розтуляються і стуляються сухі вуста, сотаючи — методично й байдуже — холодні фрази.

Михайло заворушився, прогнав видіння. Досить, досить. Протиріччя, барикади духу. Де ж вона — єдність? На чому виникне? Безліч аргументів у обох сторін і в тих, які займають позиції посередині. Інколи здається, що над суперниками стоїть гігантська постать лукавого експериментатора і регочеться над потугами своїх маріонеток. Страшно…

Сагайдак, відкинувши ковдру, сів на лежаку. Спершись ліктями на столик, дивився у вікно. Пливли темні масиви гір, похмурі зарості ялин та смерек. Над ними хиталися зорі. Десь в глибині лісу зажевріла ватра, біля неї заметушилися тіні, осяяні багровими полисками. Потім скелі насунулися з мороку, закрили вогнище. Знову темрява, мерехтіння зірок, щетина лісу.

Не заснути. Треба вийти в коридор, прогулятись. Михайло накинув на плечі синю піжаму, відчинив двері. В проході тихо. В кінці вагона біля відчиненого вікна військовий палив цигарку. Поряд з Михайловим купе дівчина в сіренькому плащику сиділа на відкидному стільчику, дрімала, тримаючи в руках авоську з якимсь добром, замотаним в газету.

Сагайдак здивувався — чому вона тут сидить? Адже є місця. В його купе три місця вільні. Він торкнувся до плеча дівчини. Вона кинулась, лупнула зі сну злякано сірими очима.

— Що? Вам пройти? Прошу — проходьте!

— Ні, ні, — зніяковів Михайло. — Пробачте. Я хотів запитати — чому ви тут, у проході?

— Я маю квиток, — позіхнула дівчина, затуляючи рожевою, долонею рота. — Мені провідниця дозволила…

— Я не про те, — зовсім розгубився Сагайдак. — Є місця в купе. Можете лягти спати…

— У мене квиток без місця, — сказала дівчина. — Не маю права…

— Але чому?

— Грошей нема, — знизала плечима дівчина.

— Але ж місця вільні? Хіба не все’дно, де їхати — в коридорі чи в купе?

З службового купе виглянула чорнява повна провідниця, сказала:

— Громадянине пасажир, не порушуйте закон. Прийде ревізор, штрафу не обминеш. Якщо ви такі щедрі, купіть дівчині квиток для купе…

— З радістю, — знітившись, сказав Сагайдак. — А де це можна зробити?

— В Стриї. Давайте гроші, я сама зроблю. — Провідниця покликала Сагайдака до себе, пошепки запитала: — А хто вона вам?

— Ніхто, — здивувався Михайло. — Просто жаль. Зморилася дівчина…

— Всіх не пережалієш, — строго озвалася провідниця. — Ну так я візьму. Шість карбованців. Гей ти, дівчино, іди в купе. Білизну дати?

— Не треба, що ви? — притиснувши до грудей руки, благала дівчина. — Я й так, на стільчику…

— Несіть, несіть постіль, — сказав Михайло. — Хай виспиться дівчина. Прошу вас. Як же так можна?

Сагайдак відчинив купе, впустив дівчину, ввімкнув світло. Вона оглянулась, поклала біля себе авоську, сіла на краєчок полиці. Потерла долонею втомлені повіки, винувато усміхнулася.

— Навіщо вам ця морока задля мене?