Він недбало копирсався виделкою в котлеті, а Ніна сиділа навпроти, невгамовно говорила:
— Ти дуже змінився. Ніби схуд. І якийсь похмурий…
— Голова болить…
— Від зміни місця. Це буває. Не забувай, що через кілька днів твоя дисертація. Треба класно підготуватися. Я вже організовую вечерю…
— Яку вечерю? — здивувався Сагайдак.
— А після захисту. Запросиш душ сто. Бенкет на весь Київ.
— Ще невідомо, чи схвалять…
— Не турбуйся. То — моя справа. Все буде гладко. Зате потім — я з тебе не злізу. Наступного року у нас має бути машина і дача…
— Ну знаєш… ти мені голову прогризла з тією машиною…
— Нічого, нічого, ціла твоя голова. А у нашому інституті велике відкриття…
— Що там за відкриття?
— Дивні біологічні структури під мікроскопом. Ти розумієш — вода, певні розчини, слабкий електричний струм. Виникають структури, схожі на протистів, діляться, поглинають один одного. Схоже, що підходимо до утворення штучного життя…
— Ну й що?
— Як то — ну й що? — вражено перепитала Ніна. — Що це з тобою? Тут таке епохальне відкриття…
— Багато їх було, «епохальних», — байдуже сказав Михайло, випиваючи компот. — А який толк?
— А якого толку треба? — розсердилася жінка. — Можна буде ліпити біологічні кібернетичні системи. Так говорить керівник роботи професор Авдюшко. Може, тут ниточка до безсмертя…
— Безсмертя, — покрутив головою Михайло. — Наче папуги, повторюємо ці слова, не задумуємось, що за ним. Безсмертя чого? Уяви собі, що ти безконечно крутишся на кухні, вариш борщ, бігаєш в інститут, мрієш про машину, а як придбаєш — тоді про щось інше! Це ж збожеволіти можна, захочеться померти!
— Не збагну, яка муха тебе вкусила, — образилася Ніна, забираючи миски зі столу. — Вже й безсмертя тебе не влаштовує. Чого ж тоді ти бажаєш?
— Тиші, — сказав Михайло сумно. — Тиші й мовчання. Знаєш, інколи тиша мудріша від базікання. Ми втомилися від слів. Я їх чув у Празі досить. І вдома — теж…
— Тоді давай посідаємо поряд, дивитимемось одне одному в очі, мовчатимемо. Страшенно цікаво…
— Якби-то можна було. То — велике уміння. Не кожному дано…
— Краще б ти не їздив на симпозіум. А то наслухався всяких філософій! Поїдемо на Дніпро, покупаємось?
— Щось неохота…
В кімнату влетів Андрійко, побачив батька, радісно загоготів, обняв Михайла за шию. У Сагайдака біля серця затепліло, він поцілував сина в щоку, притиснув худе жилаве тіло до грудей. Ось та ниточка, що зв’язує його з сім’єю! Чи міцна вона? Чи витримає?
Він погладив синову вихрясту голову, відсторонився.
— Звідки влетів, як ошпарений?
— З пляжу, татку! Біжу на футбол. Людей — море!
— Психоз, — зітхнув Михайло. — Що там цікавого?
— Ти не розумієш, татку! — авторитетно сказав син. — Мамо, дай якийсь бутерброд, їсти хочу! Дякую. Там, на стадіоні, — поле бою! Дві системи. Фізичний аспект, психічний, емоційний…
— Хм. А по-моєму — тваринні інстинкти тішите. Замість гладіаторів — футбол. Кориду дозволять — бикам станете аплодувати!