Під Савур-могилою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми згодні з тим, але чому її доручив ханові не хто інший, як сол Тяпкін? По чиєму наказу, царевому чи царициному? З якою метою? — пантеличив Сірко Косаґова.— Хто, врешті, ці пани, яких ти, генерале, привів? Чому, як вдома, ти посадив їх на скамницю?!

— Дворянин і кравчий думний милістю Божою царського величества Федора Антип Солоухін,— невдоволено нахилив першим голову до Сірка й присутніх опасистий.

— Генеральний писар і радник гетьмана обобічної України Іван Скоропадський,— ледь звівся з лавиці вслід кравчому і тут же сів, розправивши пучками викличні вуса, широкораменний.

— До обобічних У країн, велебний, твоєму гетьманові далеко ще, а ти, кравчий, чи не Яреми синовцем будеш? Той був Соловух, кажуть! Як мене вертали із Сибіру, то він кухарем при царі значився. А ти й не старий ще, кухарів сину, а вже з ціпком не розлучаєшся, бачу,— скривилися Сіркові вуста в іронії.

— Хіба ти син благородних батьків, отамане? — обізвався, мов рак почервонівши, сол.

— Святі слова чую, козаче-запроданцю, але я, як і тутешні значкові, обраний на щось, а ти милостиво пригрітий чужином за лакузтво, то є деяка різниця між нами. І ти, пане генерале-поручнику, і твій напарник, царів кравчий,— лакеї, по-нашому! Вашими брудними руками, лакузними язиками, та нешпетними діями, перекинчики, покручі, лайдаки й вампіри, що проміняли рідну Богоматір на ґорґону-мачуху, царі й бояри гноблять і неволять народи, висотують їхню кров! Ви — каїни, і на тому світі вас чекає пекло,— посмикав Сірко масивну срібну сергу на лівому вусі.

— Нас прислано, пане кошовий отамане, його превосходительством і Сольським приказом до твоєї особи приватно й дешкретно, а ти тут скликав раду для глуму над нами — слами. Може, нам іншим разом тебе навідати? — кипів обуром і гнівом колишній Сірків соратник Косаґов.

— Часу в нас обмаль, пане генерале, на інший раз, та й коли ви не виправторитесь до завтрашнього дня, у вас не буде можності ні розмовляти з нами, ні побачити світлі очі його царського величества. А від значкових, як добре відаєш, пане Григоре, я не криюсь,— холодним голосом попередив Сірко гостя.— Перебиратися напостійно Січчю й волостю десь у Поорілля, Посамар'я чи й до Сибіру, про що, як здогадуємося, ви прийшли трактувати з нами,— як у воду дивився Сірко,— ми й не подумаємо, хоч цар і Сольський приказ печуться нами, християнами, не бажаючи віддати на поталу аґарянам за мир із ними в перетрактовках. Отож мова з вами закінчена, контроверсія вияснена, то з Богом, кумасю, поки можна.

— Просимо передати, коли так, оцього підробного листа до хана його царській величності через нас,— запросився кравчий, уяснивши становище.

— Він підложний, як вертепна штука! —додав Косаґов своє в поміч Солоухіну.

— Був би підложним, пане тридцятисеребренику Григоре, коли б ви не прибули до нас із порадою залишити святу нашу Січ на поталу аґарянам заради миру й дружби вашого царя з хондкаром.

— Негоже вам, лицарям, шпетити нас, слів, і нашого батюшку царя,— не міг приховати обуру й образи Солоухін.

— Подякуй, продажний перекинцю, що дозволяємо вам піти звідси живими. Вимітайтеся якомога швидше, бо буде запізно!

Писар Андрій Яковля, фіксуючи на папері для січових люстрацій цю розмову, аж туманів від наміру царя і бояр переселити Січ. Була тим шокована й решта притомних значкових, сидячи ошелешено в обурі, гніві та напрузі, хоч і не виказуючи того.

— Гнівні ви на царя й Приказ за спалену ордою Мереф'янщину. А як мали її захистити воєводи, коли вона по заповіту царя Олексія належала вашому Кошеві й Запорогам? — докорив кравчий Сіркові.— Не своє як же захищати стрільцям без домови із Січчю?

— А захищати від ногаїв вашу ненаситну державу в нас і у мереф'янців хіба була з вами домова? Отже, ваші воєводи тому й відступили за Курськ і Севськ, що Мереф'янщина була січовою? А ви, сли, як було спалено сто п'ятдесят міст і селищ, а люд поясирено, де почали вигідну перетрактовку з ханом? Не на Мерлі, бува?! Ми ж не аджак ваш! Ми — вольна Запорозька Січ із великою волостю, окаянні ви бевзі й мордирці! Ми — притулок із дідизни зобиджених, оборонці свого краю, а невільно й вас, каїнів! Як смієте, питаємо, після всього пропонувати нам нашу ж Поорільщину чи Посамар'я?! — задихався в гніві й шаленстві кошовий.

— Годі вам бутинками-добутками від Орди жити! Великий цар-батюшка милостиво згодний узяти вас на свій утримний кошт! — підвищив голос, засовавшись на місці, і кравчий.

— Не вичерпуй до краю, смерде ниций і кривоприсяжнику, нашого терпіння! Не доводь до гріха нас! Ми не визнаємо твого царя, Приказу і бояр та воєвод не лише нашими владарями, але й людьми на землі! Вони нам осоружніші за нехристів-аґарян! Вони дикі звірі й хижаки, як і ви при них! Повторюю,— Сірко в шаленстві стишив голос до шепоту,— до завтрашнього обіду ви з військом,— проколов він жахним поглядом Косаґова,— мусите вибратися з нашої волості, бо будете побиті до ноги! Оце вам наша остання милостива контроверсійна умова, і іншої не буде! — ніби видихнув останнє Сірко.

— А так! Так! До обіду!..— дружно підтакнули присутні старшини кошовому.— Це належна контроверсія, і хай вас візьме хока, окаянних!..

В німій мовчанці, що наступила, згорали хвилини й миті, їх шкварко заливали знадвору щебетом ластівки, що мешкали під стріхою канцелярії, і поодинокі клекоти лелек.

— То не поміняєш, пане отамане, контроверсії? — обізвався згодом Косагов.

— Сказав, іншої не буде! — по чималій мовчанці відповів Сірко.— Наші домагання уособленості — безсмертні, претензії за одиблених і осибірених кревняків — невмирущі і в нащадках, вимоги вселюдної незалежі від вашого царя і причепливого Приказу — вічні, і ти, генерале, втямивши те, передай юному батюшці цареві твоєму, а ти, кравче,— його поплічникові, запроданцеві гетьману, ці наші слова,— подивився зневажливо Сірко на Івана Скоропадського,— та не забувай мого попередження, будь ласка!.. Я сказав усе! — подивився кошовий на свої руки, ніби уздрівши там щось надзвичайне.

Надвір'я дихало у відкриті двері спекою й запахом смаги на суші.

— Що накажеш нам чинити, батьку кошовий? — першим по довгій мовчанці обізвався з кутка Іван Стягайло.— Твої накази ми виконали і на чатах, і в підготовці козацтва по походу, і в приготуваннях спасівських. Пан підсуддя Степан Білий веде дознання нехлюїв-бекетчиків, що проґавили цих гостей на переправах, і десь за три дні по покону вирече їм кару.

— По його вирокові я милую їх в ім'я Маковія й Спаса, то передай. Гадаю, в тому завинили і я осібно, і ви, притомні тут, далеко зайшовши в якшанні з царем та його прихлібцями,— стріпнувся болючим серцем Сірко.— В безвиході ми між ненаситними сусідами і через свою незгуртованість та гостинність. Адже діди й батьки наші і в помислах не допускали в Запороги чужого війська, а ми їхній заповіт порушили, то й маємо!.. Пом'янемо з козацтвом усіх полеглих славних краян наших — і січових, і волосних та тоді, вже зготовлені, і помислимо, як, чим та коли нам віддячитися за Мереф'янщину і ординцям, і цареві та гетьманові так, щоб не покривдити наших поспольств. Найважливіше, товариство, вимагати від царя виборної заміни холуя Самойловича, який і підказав своєму сеньйорові та камарильї переселити нас у його холуйне віддання,— говорив ніби до себе, морщачись від якогось болю, кошовий отаман Сірко.— Мав намір по поминальних святах повести козацтво водно на Азак і кінно через Хорли Каркініську косу до Турецького валу, щоб перешкодити царським та султанським перетрактовкам і звільнити ясирців, що, як запевняє сотник Гук, і по п'ятнадцять років сидять прикованими до бабайок в каторгах турецьких. Та по оцих відвідинах уже й певність пропала в хосені від того, коли не рахувати каторжан, бо, бачте, ми невільно змусимо султана й хана йти на перемир'я з царем, якому станемо в помочі й не хотячи.

Сірко примовк, неспіхом знову набив черепаню, припалив і запахкав нею, за ним вчинили те й інші: спершу знакомитіші, а потім і рядові значкові, і незабаром у канцелярії можна було вішати сокиру, а з відчинених дверей валив, як із бовдура, дим, налякавши і ластівок під стріхою.

— І там, і там,— мав на увазі кошовий Азак і Турецький вал,— поясирені і окаторжені вмирають, не дочекавшись нашої помочі, то мусимо подати її, може, разом з донцями,— щось мізкував отаман, розглядаючи свої порубцьовані руки.— А із Січі й Великого лугу ми, хоч і вимремо до останнього, не підемо і нікому не піддамося. Адже так, товариство?! Овартуй додатково, пане обозний, уже нині, крім Хортиць, ще Бучків, та Кодак, та Токмак-Буцький, проревізуй волость у полі, Посамар'я та Підконку, щоб орда, бува, не використала нашого свята, напавши.

Давно спорожніла простора січова канцелярія від притомних, що шлейфом винесли за собою надвір папломи сивого диму, а Сірко, підсунувши зобобіч у підстілля довгі лавиці, міряв і міряв підлогу кроками, обходячи великого стола то з одного, то з другого боку. Чомусь згадав Жовто-води, де був полонений Виґовський. Дивувало не те, що він згадався, а те, що до нього з'явилася жалоба, як до гетьмана. Він і при Богданові, мабуть, часто був помітним у ділах і вчинках, хоч і вмів не вип'ячуватись. З гетьманом Виґовським зі спогадної імли виплив у гарячій Сірковій пам'яті брат Виґовського Василь, овруцький полковник, а вслід за ним Биківський Данило, що сконав на тортурах у Ко-Лугах, а вже потім — пінсько-турівський та берестейський Костянтин, задушений у Фроловій вежі, у тій ямі, де сидів і він, Сірко. «Різні ми, а доля одна у всіх, і то через роз'єднаність та прокляту розбратність нашу»,— пронеслося вироком у свідомості і болем у серці Сірка.

Затим пригадався йому сотник Вовчуга-Лисенко та нещасні вовчугінці, котрі під Берестечком потрапили до ляхів у полон, і їх повільно спалив на пательнях покруч і перевертень Ярема Вишневенький. Вималювалася й Батозька битва, яку Собеський іменував потім, хвалячи Сірка, битвою Ганнібала під Каннами, після неї — ранок, що вішав ледь видимі в морознім тумані, срібні, як намиста, павутиння на очерети й лепехи Зозулиного Яру, де цигани при якомусь вертепі під гру скрипок та бубнів шалено танчили, аж Сірко силою волі стріпнув те все з пам'яті...

«Ну, поведу я невелике товариство, ну, відберу, врешті, в нього, гниди, на радість людові, і булаву, і стан чи й саме життя, створивши ще одно міжусобство,— перелетів думкою отаман до Самойловича.— А потім що?.. Кому дам ту булаву, коли сам уже не годен тримати її? Яким він, новий гетьман, буде? Може, ще жадібніший до маєтностей і розтлінних розкошей, аніж цей, уже напханий і добрими, і ошатностями! Єдиним по Виґовському міг би бути Дорошенко, але, по-перше, бабій і святоша, а по-друге, живе хоч і під пильним наглядом, та в розкоші і не побажає їх проміняти на ланці, злигодні й нужди».