Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це не моя таємниця. Скажу тільки, що то був ще глибший крок до власної першосуті… Ну от… Отримавши незміряну енергетику (це навіть не енергетика в звичному розумінні, бо вона вимірюється не числами, не константами, а всеосяжністю, всепроникністю, всебуттєвістю), отримавши її, ви досягнете небувалих результатів, вимріяних лише в казках. Мандрування крізь час і простір, єднання на відстані з близькими істотами, з тваринами й рослинами, антигравітація і багато, багато іншого. А основне — ви долаєте власний лабіринт, темницю псевдотілесності, оволодіваєте можливістю подолання смерті…

— Дивно, дивно, — задумливо озвався Гриць, заздрісно поглядаючи на урочисте обличчя супутника, — все це ніби й зрозуміле, просте… зрештою, все це випливає з суми відомих нам знань і не викликає особливого заперечення… якщо відкинути наукову амбіцію й марнолюбство… але…

— Але що?

— Якщо зерно потрапляє під асфальт, під бетон, то воно все’єдно знаходить щілинку для проростання, навіть прориває ворожу шкаралупу, піднімає тяжке покриття… Я неодноразово вражався такою силою й всепереможністю нібито слабосилого життя… Отож, якби в людському єстві була іманентна сила, здатна подолати час, простір, примітивну біоенергетику, кайдани грубої тілесності… То вона уже б якось проявила себе… Хіба не так?

— Так! — радо згодився юнак.

— І вона проявляє себе уже давно, давно… В усі віки! Казки, міфи, всі перекази, мрії, сучасна фантастика, футурологія, романтика науки, динаміка революційних зрушень, прагнення до виходу з планетарної колиски, до контакту з розумом далеких світів, — все це маніфестація тієї сили, про яку ви згадали. Певна річ, нам хочеться, щоб все відбувалося блискавично, миттю, тепер, сьогодні. Але ж є інерція конструктивного, так би мовити, матеріалу… Інерція соціального невігластва, традицій, опір антиеволюційних сил… Тобто все те, що у вашому прикладі символічно є бетоном, асфальтом, кам’яною шкаралупою. Але що таке час, мій друже? минуло сім десятиліть від Жовтня, а погляньте, що відбувається з Планетою! Хіба не схоже це на родові потуги? Хіба не чути крику Матері-Землі у всіх цих потрясіннях? Хіба не переосмислює наука власні стереотипи мислення, котрі ще недавно були аксіомами, догмами, недоторканими «законами». Я в своєму експерименті виходив саме з Прикладу Революції: переосмислення того, що здається «очевидним», загальноприйнятим…

Перше: ми з матерії зробили якийсь грубий, однотипний «конструктивний» набір. Відкривши певні «закони», вирішили, що вони обов’язкові й універсальні для всесвіту, для всієї безмірності. Друге: руйнуючи містичні, релігійні картини світу, ми залишаємося в полоні антропоцентризму і, якщо можна так висловитися, «очевидізму» — тобто трафаретного, повсякденного бачення… Третє: відкриваючи нові можливості енергетики, генетики, техніки, пізнання, ми для себе робимо виняток: еволюція людини у більшості наукових висновків вважається завершеною. Отже, ми потрапляємо в парадоксальну ситуацію: творячи експоненту ментальної, розумової, гностичної еволюції, ми самі залишаємося своєрідними рептиліями, реліктами минулих природнотворчих епох. Це породжує ножиці, що неодмінно розріжуть наш зв’язок із власним породженням, — з техноеволюцією, котра блискавично розвивається, скоріше — саморозвивається, бо вже часто незалежна від волі людини. Такий шлях — самогубство!

Проводячи свій експеримент, я запитував сам себе: чому тоді, коли наша наука й техніка здатна творити дивовижні суперлайнери — земні, повітряні, космічні, вакуумні — для мандрів у буттєвих сферах, — я маю користуватися архаїчними човниками мислення у спробі збагнути своє покликання? Схилятися перед відкриттями Евкліда, Птолемея, Кеплера, коли вже навіть осяяння Ейнштейна та Ціолковського старіють на наших очах?

Матерія — найпластичніша субстанція самотворення, це показує еволюція світу: навіть погляд дилетанта може відзначити, що одна й та ж у суті своїй клітина несе в собі здатність бути й органом бачення — оком, і органом слуху — вухом, і мозком, і роговицею, і епітелієм шкіри, і м’язом, і легенею, і кров’яним тільцем, і всім, чим треба…

Матерія — дивовижний самотворець, мати й основа для творення водночас. Вона — ідея й вияв, задум і втілення, творець і утвір, батько й син, музичний інструмент і прекрасна мелодія, слово-логос і слухач космічної поеми віків…

І я подумав: треба ввійти в свідомий контакт з нею, з великою матір’ю сущого, з її дітьми — деревами, квітами, живою тканиною планети. Ця думка далека від інтелектуальної гри. Це — прозріння в суть життя. Коли відкриваються нові очі, ми бачимо, як життя спалахує там, де раніше для нас панувала смерть, ми чуємо, як поверхнею Геї-Землі і в підземних пластах течуть буйні ріки трепетного життя глибин. Ми починаємо розуміти, що покоління наших попередників — живих істот, котрі нам здаються навіки загубленими в імлі минулого, — живуть у всеохопності вічності, разом з тим входячи в плоть і кров, у душі сучасників, в дух вічноплинного потоку єдиного життя, пронизують нас, вимагають зміни… Вони — це ми…

— І вам пощастило ввійти в свідомий контакт з рослинами… з землею… з минулими поколіннями? — недовірливо запитав Гриць.

— Не поспішайте, — ухильно відповів юнак, гостро глянувши на спітніле обличчя супутника. — Не все одразу. Ви прагнете схопити результат, а пропускаєте стежку до нього. Спочатку я збагнув, що треба робити, але не знав ключа. Де ключ до такого єднання, де сила для відкривання всіх брам всесвіту? І тут я підходжу до основного…

— Як? Ви ще не торкнулися основного?

— Авжеж. Ви ж самі згадали, що мільйони людей сміливо кидалися на штурм загадок природи й розуму, самозречено мучили свою плоть і душу в голоді, холоді… але не осягали еволюційного результату. Чому? Передусім вони провели в свідомості рокований кордон своєї гріховності, мізерності, ущербності, слабосилості… По-друге, вони прохали рішення, рятунку, звільнення, осяяння у певної істоти, яка перебуває поза ними, у істоти, котра ніколи не проявляла ні своєї любові, ні, зрештою, ненависті! Принц, володар всесвіту, прохав милостині у привида. Так ось — самообмеження, відмова від примітивної енергетики та функціонування — це лише один з важелів, той первісний імпульс, що дає змогу вибратися на високу скелю для вирішального стрибка…

— Так що ж це — основне? — скрикнув Гриць, сподіваючись почути щось таємниче і надзвичайне.

— Радість — просто сказав химерний супутник, хитро всміхаючись.

— Не розумію, — спантеличено відгукнувся Гриць.

— Все справжнє й велике — просте, як дихання. Коли я на Карпатах проводив третій тиждень голодування… правда, це вже для мене було не те поняття… але ви розумієте! Так ось… В якусь мить мене осяяла радість! Безпричинна, дивна, світозарна, потрясаюча, всепроникаюча… Її не можна віднести до визначення насолоди, задоволення, щасливого настрою. Це щось звільняюче, окриляюче, таке, що дає нам певність у нашій вічності, у нашій всеєдності з природою. Я тоді сміявся, мов дитя… Ви бачили, як у сні безхмарно всміхаються немовлята? Є навіть народне прислів’я: «Немовля сміється — з янголами грається». Сміх-радість — то ключ до замків усього вселенського життя. І тут я збагнув…

— Що?

— Мені відкрилося, що в наших глибинах, у безодні нашого єства живе Радісна Істота. Вона зіткана з тієї першооснови, про яку я говорив, — з світлоносних ниток першосубстанції…

— Радісна Істота? Хвилююче слово. Що ж це таке?

— Динамічна сутність індивідуальності, блискавиця світлоносного, вільного буття, дитя океану всеможливості. В нашій мові слова й поняття для визначення характеристик такого стану відсутні… Згадайте, який ураган романтики й мрії кипів над нашою країною, над Кубою, над іншими країнами, коли творча, революційна ріка радості, закована деспотами в бетон ненависті й рабства, проривала мури?! Згадайте бурю радості, коли Юрій Гагарін проклав шлях у зоряний світ! То наша Радісна Істота торжествувала, знаючи, що наближається мить її народження. Та основне — збагнути субстанційність радості. Не просто стан, а вічне зерно радості, яке треба виростити. Те ж саме, що й з зерном рослини. Ти можеш його посіяти, а можеш з’їсти. Насолода від поїдання є, але зерно вже навіки пропало. А якщо зерно посієш, то отримаєш врожай! Те ж саме з зерном радості: якщо відчув, що маєш його, — сій далі, примножуй, плекай, передавай іншим, бо радість — гість химерний, він літає де хоче, як кіплінгівський кіт, котрий ходив, де знав сам…

— Сміх-радість, — задумано повторив Гриць, ніби пробував слово на смак. — Це щось цікаве. В ньому щось є. Справді, наш народ все творив з піснею, сміхом, з радістю. Творити з плачем, із сльозами можна лише під страхом. Але все, що створене в рабстві, у муках, — мізерне, недовговічне. Але ж… визнати субстанційність радості, сміху, натхнення… як це з наукової точки зору?

— А хіба ви замислюєтеся над науковим обгрунтуванням кохання чи сміху? Радість — енергія, глибинна енергія світотворення, життєтворення. Хіба не в радості зачинається життя і все прекрасне на Землі?

— Гм… Отже, радість дала вам ключ до контакту з живою природою? Я так зрозумів вас?

— Правильно зрозуміли… Але, пробачте… я покидаю вас… мене кличуть…

— Як? — жахнувся Гриць. — Хто кличе? Куди ви йдете?

— Мене чекає подруга, — ніжно всміхнувся юнак. — Вона теж мріє про новий світ, світ радості-сміху, співдружності людей, квітів, усього сущого. Я ще міг би чимало розповісти вам — про далеке минуле, про Запорожжя, де я мав прекрасних друзів, де я жив, як сучасник… про прийдешнє, де наші онуки стають космічними творцями…

— Так розкажіть же…