Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не інтригуйте ж мене. Відкрийте свою таємницю.

— Насправді таємниця відсутня. Її кожен носить у собі. Але мало хто хотів би її відкрити. Так, так, не дивуйтеся. Рушимо в путь, я оповім найголовніше, нічого не приховуючи. Може, пригодиться. А не вам — то друзям…

Вони почали спускатися з перевалу. Минули гігантські валуни, нагромадження химеричних скель, покритих сіро-зеленими мохами. Між ними жовтіли людські кості, там і сям з-під землі виглядали іржаві деталі німецьких гвинтівок, відстріляні обойми. Колись тут кипів жорстокий бій, гітлерівці хотіли прорватися Сухумським трактом до моря, а на їхньому шляху встали мужні захисники, слабо озброєні, але з повним розумінням важливості й вирішальності миті. Кожен камінь стріляв, кожна скеля підпливала кров’ю. Все минуло… Знову мудра тиша над горами, жовті кості, дивний незнайомець… і Гриць Гук поруч з ним…

Він ступав обережно, з-під черевиків сипалася галька, а юнак легко йшов гірською стежиною — крутою і небезпечною, — і Гукові здавалося, ніби він пливе над землею, як імлиста літня хмаринка.

Вони вийшли на достатньо широку древню дорогу, утоптану мільйонами мандрівників. Правобіч від них гримів у кам’яній ущелині зеленкуватий потік, акомпануючи казковій оповіді химерного незнайомця.

— Кілька років тому я працював у Київському інституті кібернетики. Мій фах — математика. Любов до цієї науки передав мені батько-педагог. З малих літ я полюбив чаклунський світ числа, точного виміру, бездоганного експерименту. Любив уроки фізики, хімії, зачаровано слухав, як мій батько веде учнів казковими стежинами числа, міри й ваги до запаморочливих вершин наукових абстракцій. А подальше знайомство з історією науки остаточно переконало мене у всесиллі науки, пізнання, в непереможності розуму, озброєного арсеналом сучасної технології.

Це — дитяче враження визначило мій життєвий шлях. Я вступив до університету, обрав долю кібернетика. Ця наука владно вторгалася у свідомість людства, в техніку, в побут, обіцяла чудеса в пізнанні світу та його найглибших закономірностей, намагалася моделювати процеси творчості та інтуїції, затьмарювала ореол поетів і шахістів. Я теж захопився магічним дарунком науки, можливістю збагнути всі закономірності природи, відкрити для людей еру всемогутності, використовуючи для цього мислячих помічників — кіберів, антропоїдів-кіборгів, інтегрованих з людського мозку й технічних органів чуттів, багатомірні комп’ютерні системи, що перейняли б на себе основні тягарі рутинної інтелектуальної роботи… Ну та ви все це, безумовно, знаєте, деталізувати я не буду…

Коли я навчався на останньому курсі університету, доля приготувала для мене перший удар. Помер мій батько. Я застав його ще при свідомості, але то вже була агонія. Ракова пухлина роз’їдала легені, найдорожчі ліки не допомагали, дві операції лише прискорили невблаганність.

Батькове ліжко стояло біля відчиненого вікна, він любив дивитися на схід сонця, коли рожеві промені пронизували буйну крону саду, а світляні зайчики грайливо бігали по його схудлому обличчю. Коли я приїхав, був саме такий чарівний ранок. Батькове лице набуло іконописної аскетичності, в запалих очах світився таємний сум. А я дивився на рідну, найближчу істоту і розумів, що вона йде від мене назавжди, тане на моїх очах, мов хмаринка, і нема в світі сили, здатної зупинити оцю страшну невблаганність. Сльози, скарги, жалі, знання всіх земних учених, старання найкращих лікарів — все даремно, даремно, даремно!

Саме тоді до моєї душі прокрався сумнів у всесиллі науки. Думки були суворі й безкомпромісні. Що мені до того, думав я, коли всемогутня наука прийдешнього знайде еліксир невмирущості? Що від того моєму батькові? І що до того мільйонам невідомих людей, котрі щодня агонізують, простягаючи руки до безмовного бога або в пустелю потойбічного небуття?

Батька не стало. Залишилася епізодична пам’ять близьких і маленький зелений горбок над його прахом. І кущик бузини, посаджений якоюсь бабусею. Згадую бадьорий некролог, протараторений ученицею дев’ятого класу Оксаною на цвинтарі: «Пам’ять про чудового учителя й наставника навіки збережеться в наших серцях!». «О наївна дівчинко, — з гіркотою думав я, — ти вже завтра заливатимешся від сміху, слухаючи дотепи своїх друзів, ти вже післязавтра млітимеш в обіймах якогось палкого юнака, і навіть на ум тобі не спаде скорботне обличчя покійного математика, котрий так любив водити вас лабіринтами знання…».

Що ж, так повинно бути! Так буде. А втім — ілюзія розвіялася. Я замкнувся у собі, дух розпочав скорботну працю самоаналізу, пробуючи розсікти й пізнати загадку життя й смерті…

Отримавши диплома, я поступив працювати в Інститут кібернетики, закінчив аспірантуру, легко захистив дисертацію. Мені пророкували славне майбуття. Я працював у відділі видатного вченого, де конструювалися найновіші моделі логічних машин. Перспективи, прожекти! Безсмертні кіборги, еврістичні механтропи, що мають самопрограмуватися, невразливі кіберкосмонавти, що летять до далеких зірок, штучні серця, штучні вундеркінди, котрі відкривають для людей найпотаємніші глибини матерії, композитори й поети, що перевершать Баха й Моцарта та розвінчають ірраціональність творчого натхнення, відкривши його тривіальну основу. Еге ж, багато було розмов, вигуків, інтерв’ю, заяв, статей, монографій, авторитетних тверджень. А скільки було замахів на моделювання процесу мислення та інтуїції! І все-таки я залишався байдужим до тих слів. Щось у мені змінилося, якісно трансформувалося…

Якось я йшов вулицями Києва, довкола пливла юрма, котився гомін. Все було, як завжди. І зненацька я відчув, збагнув те, що вже давно гніздилося в підсвідомості. Мій погляд зупинився на вітрині універмагу. Там стояли манекени: модерні хлопці й дівчата з пап’є-маше. Вічні посмішки, завчені мертві жести. Жахлива статика, неможливість будь-що змінити. Все буде вічно так, як звелів модельєр!

І я збагнув, що наука потрапила в таку ж саму пастку: статичність програми первісного імпульсу. Ми повинні завершувати заданий імпульс певного алгоритму до його вичерпання, хоча й знаємо, що він напевне веде нас в нікуди. Побачивши, що ми опинилися в науковому чи технологічному тупику, ми творимо інший алгоритм, включаємо іншу програму, знову йдемо за черговим імпульсом до його вичерпання і знову вічна казка: «У попа була собака». Ми зобов’язані користуватися результатами експерименту, поставленого з допомогою того чи іншого пристрою, хоч цей пристрій і дає нам сигнали, змодельовані архаїчним, відносним рівнем знання, а точніше — незнання. Подумайте самі над такою проблемою: всі наші прилади імітують органи чуттів. Вважається, що це — нормально. Але ж органи чуттів — очі, вуха, ніс і все інше — лише рецептори фізичної людини для орієнтування в дуже обмежених умовах планетарної біосфери, для погоні за здобиччю чи втечі від хижаків, для визначення приємних чи неприємних, потрібних чи непотрібних речей, явищ, подій, істот, для реакції на температуру, голод і так далі. І ось на цьому спеціалізованому фундаменті звіролюдини ми зводимо твердиню абстрактної науки, що намагається пізнати Безмірність, тобто — невичерпність! Відром ми зажадали виміряти Океан! А найосновніше — ми абсолютизуємо ветхі почуття і вже не прагнемо їх трансмутувати, а навпаки — консервуємо, або по їхній же подобі творимо юрби кібернетичних, механічних виродків-пристроїв. А інтуїтивно-чуттєва сфера, полонена раціональним аналізом, поступово деградує, відкриваючи стежку людині-манекену, людині — пожирателю енергії, інформації, їжі, розваг, ідей тощо…

Юнак замовк. Назустріч ішла група туристів. Чулися транзисторна музика, сміх, зухвала пісня: «Дай вечерять, бабка, дай вечерять, любка, дай вечерять, ты моя сизая голубка!».

— Ось, — усміхнувся юнак Грицеві. — Ходячі кібери. Навіщо їх конструювати? їх мільйони. Суцільний стереотип мислення, відчуття, поведінки. І знаєте, хто зацікавлений у тому, щоб це було вічно так? Світ буржуа. В цьому їхня остання ставка — підігрування найганебнішим звичкам, традиціям, жаданням. Взірці — в кіно, в часописах, що передаються підпільно, в магнітофонних шлягерах, що з легкої руки сліпих або безвідповідальних працівників псевдокультури заповнюють телевізію й радіо, у сірому потоці книг, створених людьми, орієнтованими на відмираючі архаїчні тенденції, в забобонних традиціях… І нічого свого… крім амбіції та зневаги до всього вітчизняного, народного, правічного…

Група туристів наблизилася. Попереду йшов худорлявий провідник-сван, ведучи коня за вуздечку, до сідла було приторочено кілька рюкзаків. Туристи, побачивши зустрічних хлопців, закричали, залементували. Віталися, здивовано оглядаючи напівголого юнака. Дівчата кидали на нього захоплені погляди, але той не звертав уваги ні на кого, йшов стежиною урочисто, незворушно, ніби нікого поряд і не було.

— Гей, хлопче, тебе, може, обікрали? Може, підкинути кеди?

— Йому не треба, — знизав плечима Гук. — Він звик так… босоніж…

— А жратви? Може, підкинути? Га? А то твій друг на анахорета схожий. Чи не йога ти в печері де-небудь витягнув?

— Йогнутий! Ха-ха-ха! — сміялися туристи, і гірські долини гралися з луною реготу.

Туристи щезли за поворотом, знову настала, обняла все довкола тиша. Гриць догнав юнака, і той, глянувши на свого супутника, ласкаво усміхнувся і вів далі свою оповідь:

— Трапилося так, що я закохався. Вона вчилася на філологічному факультеті, писала непогані вірші, дуже рано опублікувала книжечку. Я відчув у її поезії те, чого не вистачало мені; єднання з невідчутним, небувалим, таємничим, невидимим, подолання бар’єра егоцентризму, замкнутості в капкані інтелекту. Її сонети були ніби хмаринки літнього дня — пропливали в небі втишеної свідомості, заспокоюючи, заколисуючи, єднаючи особу, природу, автора й читача ніжно, просто, ніби дитячі сновидіння. Чудові вечори, дні, проведені разом! Мені здавалося, що я, нарешті віднайшов бажаний синтез. Він — у єднанні закоханих, котрі вливають у спільноту свого чуття неповторний нектар окремих досвідів, натхнення, життєвої динаміки. Я раював, відчував себе, як про це банально мовлять, на сьомому небі. І раптом — новий удар!..

Ми каталися взимку на ковзанах, і я провалився під лід. Валентина кричала від жаху, людей поблизу не було, і я не міг вибратися ва тверде. Тіло моє німіло, втрачалася тяма. Повіки змерзалися, перед очима пливло сліпуче марево і потворне обличчя коханої дівчини. Саме так: чомусь воно тоді видалося мені потворним!..

Далі все, як у маренні: хтось прибіг, кидав дошки, витягав мене з ополонки. Потім — «швидка допомога», лікарня. Та було пізно: у мене відібрало ноги. Параліч. Два роки лікування не допомогли, я став інвалідом. Мені призначили пенсію. Приходили хлопці й дівчата з Інституту кібернетики, розважали, радилися зі мною. Ясна річ — голова в мене працювала неабияк, і я допомагав багатьом дисертантам, не раз виручаючи колишніх колег. Потім візити ввічливості потроху рідшали, рідшали, і зрештою — припинилися. Громадські доручення були виконані, дивитися на розбитого паралічем товариша не вельми приємно (я й сам це добре розумів). Тому не дуже розчарувався, коли знову залишився самотнім.

Ще кілька разів приходила вона. Сумно дивилася на мене, зітхала. Інколи не знала, що сказати, переглядала книги на поличках, вмикала платівки й магнітофонні запаси, безліч разів прослухані. Нарешті зважилася. Дивлячись страдницьким поглядом кудись убік, вона сказала:

— Грицю… я хочу сказати тобі щось важливе…

Я штучно-весело засміявся і відповів:

— Не муч себе, Валю… Не треба, дівчинко. Навіщо змагатися з морально-етичними комплексами, закладеними в нас батьками, хоч самі вони теж майже ніколи до них не прислухалися. Ти хочеш залишити мене? Так ти давно це зробила…