Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Казка! Казка, брате! — крикнув Гриць. — Ти не бачив Русалії. Якби бачив, якби знав усе, що знаю я, то…

— Бачу, бачу, — зітхнув Борис, протираючи окуляри. — Може, щось там і є небуденне, але ще більше — фантазії, романтики й звичайнісінької закоханості. Ну, ну, не витріщай на мене страшнющих очей. Те, що ти задумав, — фантасмагорія. Так наче це в Ірпінь підскочити. Близький світ — Папуа!

— А Маклай?

— Що Маклай?

— Він рвався туди, на край світу, ради науки, а це ж…

— Гм. Для тебе дівчина значніше науки?

— Аякже! Аякже, брате! А хіба для тебе не так?

— Гм, гм! — розгублено заморгав очима Борис. — Он воно як! А як у тебе з роботою?

— Звільнився остаточно.

— А в журналі?

— Обіцяв Товкач взяти в штат.

— А суд?

— Днями виступлю свідком. І тоді — вільний. З Товкачем домовлюся.

— Зажди, зажди, божевільний. Я тобі ще нічого не обіцяю. Боголо тепер нема в Києві. Він полетів на батьківщину. Днями я буду в Москві, має бути сеанс зв’язку з Юрієм для серйозного обміну інформацією. Із столиці зв’яжуся з Папуа, викличу Боголо. Дізнаюся, які можливості поїздки, куди поділася твоя пташка. Спокійніше, лобуряко, я ж не дівчина, що ти мене цілуєш. Ще ж нічого не зроблено. Ти зі свого боку пошукай можливостей. Чому б не поговорити з Товкачем? Він дядько впливовий, літературна братія часто мандрує в чужі краї. А раптом допоможе? А я попереджу Боголо про можливий твій приїзд.

Піднімаючись ескалатором нагору в метро «Більшовик», Гриць зустрів Інну. Дівчина радісно кинулася до нього, в її сумних очах блиснули іскорки пожвавлення. Хлопець уважно вдивлявся в помарнілі щоки, в передчасні зморшки на чолі: видно було, що дівчина пережила глибокий струс душі. І ще він з подивом відзначив, що Інна — майже двійник Русалії. Такий же загадковий погляд, крилаті брови, водоспад волосся. Чому такий рідкісний збіг — дві майже тотожні дівчини зустрічаються одному шукачеві на короткому відрізку шляху? Чи це лише дзеркальні відображення тієї ж сутності, яку він так палко прагне бачити? І одразу ж згадалися сни: перший — після поєдинку, коли він був поранений і марив у лікарні: танцююча дівчина, дрімаючі чоловіки, гіпнотичний ритм музики, шарф, який він підпалив сірником, знищивши і оманливу танцюристку, і саме сновидіння, а другий — вже в Сміянах, на березі річища; молодий Гете, циганка, котра виглядала з-за його плеча, семеро чобіт, вставлених один в один, і жартівлива пісня, сповнена загадкового змісту. І там і там — дівчата східного типу, подібні одна до одної. Перша приманює сама, кличе, містифікує, а друга — визирає з-за моноліта мудрості (адже Гете може бути символом великого пошуку й знання), і знайти її можна лише великим подвигом, зносивши сім чобіт у семи світах. Те, що суджене, те, що правдиве, — так просто не дається в руки, легко не проростає в серце…

Він дружелюбно привітав Інну, стримався від розпитувань, очікуючи, щоб вона сама розповіла про себе. Дівчина спостерегла той глибокий спокій хлопця і чомусь посмутніла.

— Мене залишили на волі, — зітхнула вона. — Хоч я й просила, щоб до моєї особи не проявляли ніякого послаблення. Заслужила найсуворішого вироку. Якби не ти, хто зна, чи отямилася б? Взяли підписку про невиїзд. Днями буде суд — ти знаєш? Слідчий запевнив, що мені дадуть умовно. Та хіба в цьому справа? Щасливий випадок, що ти залишився живий. А якби загинув? Я б стала убивцею. Та що я кажу! Я стала нею. У моїм сумлінні я співучасник дикого злочину. Нічим це не можна виправдати. Сон, сон… Якийсь кошмар. Я ж знаю свою душу — вона прагне романтики, радості, незвичайних пригод і пошуків. А потрапила в таку павутину! І хіба я одна? Як пояснити, чому це трапляється? Невже в нашій душі живе такий мізерний звір? Захопившись модою, комфортом, насолодою від наркотиків і алкоголю, модерною музикою і вседозволеністю, він нахабніє й починає диктувати душі, серцю… А вони — тихі, ніжні — не сміють перечити ричанню тої підсвідомої потвори!..

Гриць слухав той хаотичний виплеск дівочого сумління і чомусь радів. Може, тому, що бачив початок рятівного процесу, котрий почався в душі Інни. І ще, мабуть, тому, що зненацька в серці утвердилося остаточне рішення: він будь-що поїде вслід за Русалією. Не має значення, що подумає брат чи Товкач, що скажуть батьки, що, зрештою, бурмотітиме логіка в надрах власного інтелекту: його кличе щось таке, чому нема відповідників у звичних, відомих формах вчинків і рішень. Там, у польоті до неї, у казковому «піди туди — не знаю куди» розшукається нова логіка, новий глузд і розуміння своїх вчинків. Правдива мудрість не може визначатися тільки заздалегідь обгрунтованими програмами. Інакше вона стане сонним автоматизмом.

Заспокоївши Інну, хлопець сказав, що радий за неї. Розповів, що має працювати в гумористичному часописі. Запрошував заходити в гості, твердив, що їй будуть раді. Та вона жіночою інтуїцією відчула те, про що Гриць і не заікнувся. З очей хлюпнула печаль, на чоло набігла хмарка задуми, але рукостискання її було міцне й дружнє. Попрощавшись, вона ступила на східці ескалатора, не оглядаючись. І хлопець знову згадав вогник сірника, що безжально спопеляє розкішний шарф…

Товкач зустрів Гриця радісним вигуком і докором:

— Кочегаре, як тобі не совісно? Я ж тебе чекаю, як прадавні євреї манни з неба, а ти десь повіявся. Знаю, знаю, — амури! Сердечні діла влаштовуєш? Далася тобі та циганочка. Ну, ну, не насуплюйся. Треба приступати до роботи. А у мене, братику, млинець не спікся. Підгорів млинець. Я розповів членам редколегії про поїздку, про новий струмінь сміху, котрий нам вдихнув народ, про задум нової назви — «Самосміх» — з самокритичним першим номером. Похвалили ідею, самовисміювання підтримали, але… розпочинати з себе не рекомен-ду-ва-ли! Який же там авторитет буде в часопису, — сказали мені, — редколегія котрого почне гумористичним стриптизом займатися? Несерйозний буде такий журнал! Так що, кочегаре, нова назва поки що не пройде. «Хроном» були ми, «Хроном» і залишимося! Поки що! Головне, — сказали колеги, — не те, чи ми «Хроном» називаємось чи, може, скажімо, «Голоблею», а щоб нас шанували, любили — і побоювалися! Бо якщо тільки регіт та зубоскальство, то мерзотники осідлають нашу критику і любесенько загортатимуть у сторінки «Хрону» ковбасу для закусону під «сто грамів для трьох». Охо-хо-хо! Тяжка ноша сміху, кочегаре, ой тяжка! Інколи мрію: скоріше б зіграти в ящик, скласти на грудях руки й насупитися, тайком радіючи, що вже не треба надривати кишки людям і собі. Хе-хе! Жартую, звичайно. Хто ступив на гумористичну стежку, тому повороту до серйозності нема! Навіть на тім світі доведеться чортів веселити. А чого — я не заперечую. Рогаті сміятимуться, менше шуруватимуть багаття, грішникам полегшення. Ба, та ти, я бачу, сумненький! Чого б то? Про радість з новими знайомими гомонів, а заразився печаллю? Нелогічно, кочегаре, нелогічно…

Гриць терпляче дослухав до кінця теревені Товкача, а потім розповів про свої наміри, відверто и щиро сказавши, що від поїздки на Папуа залежить його доля, щастя, що, може, його намір у когось викликатиме лише скептичну посмішку, але, знаючи Саливона Оверковича як людину великодушну й мудру, котра на всяких таких ситуаціях зуби з’їла і може збагнути всю складність і незвичайність його задуму, він просить…

Товкач перебив Грицеве мекання й бекання рішучим жестом:

— Не будь гімназистом, кочегаре! Їй-богу, гумор — то одне, а патока — цілком інше. Навіщо так багато розпатякування? За такою дівкою можна, братику, не лише на Папуа летіти, а в Туманність Андромеди! Хіба не так? Згадай Івана Єфремова: у нього герої проривають час і простір, щоб кохатися з червоношкірими красунями планети, що кружляє біля Епсилон Тукана. Хе-хе! Така наша чоловіча планида! — Товкач удавано занепокоєно пошкрябав лисину. — Вічно мчатися за жіночою спідницею, а потім переконатися, що там всього-на-всього відьма в ступі! Ну, ну! Я не про твою Русалію. Твоя, безумовно, поза всякими сумнівами. Так от, не треба додаткових психологічних викрутасів, я тебе люблю і все, що можна, зроблю. А може старий, лисий Товкач досить багато. До речі, я вже цікавився твоєю відьмочкою, дуже хвалять її спеціалісти. Кажуть, Русалія Чандра — геніальний інтуїтивіст в царині психіатрії та психології. Учений з великими перспективами. Нетрадиційні умовиводи, надзвичайна комунікабельність з хворими. Ти, правда, це й сам відчув, хе-хе! Так от, слухай далі. Я оце подумав, і блиснула в мене геніальна ідея. Днями в Полінезію відлетіла наша антропологічна експедиція для вивчення тамошніх звичаїв та іншої мури в царині етнографії тощо. Там вони розіб’ються на групи: частина в Індонезію, дехто на Папуа, ще хтось на якісь там острови. Я погомоню з компетентними людьми, можна буде тебе пристебнути навздогін до цієї експедиції і зорієнтувати на Папуа. О, ясно?

— А як? З якими повноваженнями?

— Ага! Загорілося? Ич, припекло! Повноваження йому подавай. Розшукати Аеліту в джунглях Нової Гвінеї — хіба маленьке повноваження? Капітана Гранта ціла банда розшукувала на чолі з лордом, а ти — сам, однісінький. Жартую, жартую. Так слухай… Ти будеш представником нашого часопису, але не липовим. Чуєш? Ганяйся там за своєю коханою, зустрічайся, милуйся чи кам’яній, тремти, але роби й нашу кровну справу. Знайомся з гумором тих країв, вивчай їхні сатиричні традиції, всі нюанси сміху й веселощів. Та ти сам знаєш, що і як! До речі, ти ж знаєш, що твоя Русалія Чандра поїхала вивчати екзотичну хворобу, при якій від сміху вмирають люди. Чув?

— Знаю, знаю…

— Та це ж і до нашої парафії відноситься. А що — треба й з цього боку підійти. Хе-хе! А хіба наші бюрократи від гумору та сатири не врізують дуба? Ще й як! Може, й там всякі полінезійські бюрократи не можуть перенести сміху. Отака проста розгадка. Хе-хе! Жартую. Отож домовилися: я гомоню з компетентними людьми, а ти — будь готовий, як піонер! Хоч ти ще й не заслужив такого славного відрядження, але благословляю. З бандитами ти справився, отож за твою емоційну сферу можна не боятися, в аборигенок не закохаєшся, оскільки твій об’єкт притягує тебе непереможно, англійську мову, здаться, знаєш пристойно…

— В дорозі ще надолужу…

— Тоді — готуйся! Що? Сумніваєшся? Клянуся «Хроном» — ти зустрінешся із своєю циганкою на Папуа. Ага, ледве не забув: я тобі, ти — мені! Захопи мені гарненьку мартишку, мавпочку, як будеш вертатися назад. Сувенір. Хе-хе! Жартую. Нащо вона мені? Досить глянути в дзеркало — і маєш безплатного шимпанзе. Хіба неправда? Але жарти по боку, маю до тебе сурйозне прохання: дізнайся все, що можна, про отих самих «вогнеходців», чи як там їх називають. Не міфи, кочегаре, а суворі факти. Якщо щось серйозне і варте уваги — хай вчені публікують. А якщо містифікація — в «Хрін» помістимо. Чудово — хіба не так? Ось тобі й спецзавдання. З Боголо зустрінешся, він все зробить, аби ти потрапив куди слід. Цей учений і Русалію опікає, то й тебе не залишить напризволяще. Може, й сам по вогню походиш? А що — можна буде таку прес-конференцію провернути, що аж завидки всіх візьмуть. Ага, ти ж іще суду не відбув. Підганяй діла, а я тим часом прокручу в ОВІРі та в інших місцях. Ну, кочегаре, хіба думали ми, що із сміху отаке серйозне діло вигорить?