Пасербки восьмої заповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Будинок? — сторопів Джош-Мовчун, який не сподівався такого повороту справи. — Я?!

— Будинок, — весело підтвердив Грижа, і кожен, хто добре знав Арчибальда Шварца, зрозумів би, що жарти скінчилися. — І саме ти. А ти як думав, базіко?! Ти мені, розумієш, по честі моїй злодійській ногами тупцюєш, а я — шмарклі витри та слухай?! Усе вже, голубе залітний, — баш на баш. Ну а хто програє — той у цьому ж трактирі на четвертий день при всіх наших під стіл залазить і привселюдно відгавкується: мовляв, брехав, як собака, і прощення прошу. Ну як, згоден?!

У хитрих очах Мовчуна-Джоша спалахнули очманілі іскорки.

— Згоден! Через три дні тут, — і він подав руку Арчибальдові Шварцу.

— Дивися, пупа не надірви! — глузливо кинув Грижа Джозефові наздогін, коли той виходив із трактиру.

Багату садибу на околиці Відня Джозеф пригледів ще в перший день відпущеного йому терміну. Масивна чавунна огорожа з позолоченими левами на верхівках полірованих гранітних стовпчиків, широкі візерунчасті ворота, посипані крупним гравієм ідеально прямі доріжки розділяють парк одразу за огорожею на правильні чотирикутники, доглянуті клумби з яскравими квітами — і триповерховий будинок зі стрілчастими вікнами та колонами при вході, з безліччю флігелів і прибудов, із двома стайнями…

Із усього видно, тут було чим поживиться й утерти ніс пихатому Грижі.

Без особливих труднощів добувшись на горище особняка біднішого, розташованого саме навпроти садиби, що його цікавила, Джош-Мовчун витяг завбачливо придбану вранці підзорну трубу, зручніше влаштувався біля слухового вікна та зайнявся спостереженням.

До вечері він устиг з’ясувати, де розташована кухня та приміщення для челяді, доволі точно визначив місце чорного ходу (хоча самих дверей йому не було видно) і вирішив, що для початку досить — пішов підкріпити свої сили доброю склянкою вина і неабиякою порцією улюбленої баранячої печені.

Пристойна винарня знайшлася неподалік, і отут Джозефові зненацька поталанило: в одному з відвідувачів він безпомилково впізнав садівника з обраного для показового грабунку маєтку.

Садівник, рудочубий велетень із здоровим рум’янцем на щоках та з великою родимкою під лівим оком, од чого здавалося, ніби він постійно щулиться й хитро підморгує, не марнував часу: перед ним на столі стояли два чималі глеки з вином, хоча щоправда, один із них уже був напівпорожній.

Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо підсів Джош-Мовчун.

Садівник трапився не надто говіркий, та й відверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечиків з’явилося дно, язик садівникові нарешті розв’язався. Тож незабаром Джозеф довідався і про небезневинні пригоди Лаури Айсендорф, і про її дивну компаньйонку Марту, яка жила в маєтку вже не перший рік, і про незбагнену забудькуватість самого барона — але тільки тс-с-с, хто ж буде панові нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собі дорожче обійдеться…

Найбільше зацікавило Джоша згадування про колекцію старовинних ваз із усіх кінців світу — їх зібрав ще покійний батько барона Вільгельма. Утім, про вази садівник згадав мимохідь

і, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповідати Джозефові про секрети підрізування яблунь, про час висаджування троянд та про інші премудрості садівничого ремесла. Джош терпляче слухав, розуміючи кивав і час від часу намагався повернути розмову до того, що його цікавило, але це йому ніяк не вдавалося — садівник міцно осідлав улюбленого коника, і звернути його з уторованої колії годі було й думати.

Нарешті садівник, — а його, як наприкінці їхньої змістовної бесіди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, — вирішив, що час іти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоїть дуже непевно, а пересуватися може хіба що тримаючись за щось, а ліпше — за когось. Природно, цим „кимось“ радісно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим більше, що до маєтку було йти — на заячий скік.

— Н-ні-і, через в-ворота м-ми не підемо! — вирік п’яний, але, з усього видно, досвідчений у таких пригодах Альберт. — Отут є хв-віртка, то я кріз н-неї завжди, коли це… як зараз… — і він плювком показав Джошеві, куди його треба тягти.

Хвіртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було відкрити з будь-якого боку, і яка навіть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неї усім своїм важким тілом. Видно, слуги, після чергової пиятики частенько поверталися в маєток цим шляхом, тому справно змазували петлі.

— А собаки нас не порвуть? — занепокоєно поцікавився Джозеф.

— Ні-і! — впевнено мотнув головою Альберт. — Їх майн лібер Гельмут за східним флігелем т-тримає, коло стаєнь. І на прив’язі. Щоб — ані гу-гу… Коли м-ми, як сьогодні…

Джозеф провів садівника до прибудови, що правила Альбертові за житло, почекав за дверима, поки той захропе, і швидко огледівся.

Місяць світив яскраво, і Джош майже відразу побачив чорний хід, розташування його визначив ще вдень, спостерігаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тінь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув її на себе. Двері трохи піддалися, але відчинятися не хотіли.

„Гачок. Ізсередини, — здогадався Джош-Мовчун. — Ножем підчепити — тільки й діла. Або замка немає, або ним не користаються. Ну, Грижо…“

Він посміхнувся від задоволення й попрямував до хвіртки. Була чимала спокуса залізти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком.

Спішити — людей смішити.

Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечері, спостерігаючи за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися.

Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого.

Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її.

Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз — щоб гачок не дзвякнув.

Не дзвякнув.