Пасербки восьмої заповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися.

Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведінка — дівчина розквітала прямо на очах. Але вона легко давала раду своїм звичайним „обов’язкам“, і Лаура Айсендорф швидко заспокоїлася — нарешті в її компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумінням баронеси, було більше ніж нормально.

Дивно тільки, що лише один…

Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг.

Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, — занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла.

Але однією з цих небагатьох була Марта.

Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини — любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу).

Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі:

надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили — чотири.

Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього.

Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв „проклятого п’яницю“ на чім світ стоїть — Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк.

Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник — він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво — коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали „нічию“.

Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном.

На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і…

І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому „ділі“, забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі.

У науку іншим.

Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом — замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія!

Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів. У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої — що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого.

Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак.

Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі.

— О, Джоше! — щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. — Добре, що ти з’явився!

— Вітаю, Арчі, - вичавив і себе криву посмішку Джозеф. — Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що?

— Майже, — Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. — Ось, пан Джон Трейтор[6] допоміг…

І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими — у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце.

При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, - він був сама поштивість.

— Годі вам люб’язність показувати, хлопці, - буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. — Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!

Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.

— Та годі тобі, Скрине, — махнув на нього рукою Джош. — Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?

Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.

— У пана Трейтора гарні зв’язки, — плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. — Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…

[6] Трейтор (англ.) — зрадник.