Однак послали по Софійку.
Куди там! Вона всіх посланців перебила, і якби її не обманули, то й не звели б відтіля весь день. А то як зманили з горища й ввели в осібну кімнату, то туди й жениха впустили. Софійка (так її матінка навчили) від нього і руками, й ногами та, знай, кричить: «Не хочу, не піду!» Проте жених, роздивившись її уважно, сказав матінці: «Моя, беру! Благословіть тільки». Та як воно й не подобатися комусь отакій дівці? Велика, повна, рум'яна, чорнява і наче вусики висіялися коло великих, товстих, червоних губ її.
Матінка дуже зраділи, що дочка їхня подобалася такому достойному чоловікові, і потім з полковником міркували, коли вчинити весілля тощо, і тут уже, до речі, стали розпитувати: хто такий жених, як звати, відкіля, що він має, чи не водиться за ним чогось поганого, себто чи не п'яниця він, чи не картяр, чи не забіяка і всяке таке. За наших часів просто про все таке намагалися дізнатися завсіди до весілля, щоб опісля не журитися.
Се ще не були змовини і не те, щоб, потеперішньому, слово дано: зовсім ні. Часто траплялося, що отак запевнений жених, повертаючись захоплено додому, знаходив у себе в колясці гарбуза; після цього, діставши отаку ясну відмову, він не смів уже більше в домі заявлятися. А тому й матінка, хоч і ласкаво поводилися з женихом і начебто теєто як його, проте в думках пряли своєї: вони хотіли перше про все докладно довідатися щодо жениха та достатку його, а тоді вже вирішити як воно покаже. За наших часів се були хитрощі: мати жениха напоготові. Часто бувало, що є три, п'ять женихів воднораз, усім дано слово, про всіх збирають відомості, а потім одному віддають дочку, а іншим підносять гарбуза. Само собою розуміється, що наречена нічого не знає й не має права вибирати, а одержує і кохає того, кого їй дадуть. І добре було! Ніхто не брався розглядати, чи схожі їхні вдачі, дошукуватися співчуття, пильнувати симпатії душ – нічого того не бувало! Живуть собі та й живуть. Хіба що тільки на похороні когось із них почуєш, що друга особа або вихваляється щасливим життям, з ним проведеним, або перелічує всяке поневіряння, що від нього зазнала. За життя ж їхнього ніхто нічого за ними не примічав: мали їх за добрих людей. Тепер же – ' нене моя! – другого дня після весілля знаєш, чи щасливе подружжя одне з одним, чи як кіт з собакою.
Та повернімося до своєї матерії. Тільки як же ото схибили матінка, розмовляючи з полковником, так я й не надивуюся, а особливо, знавши їхній тонкий розум і природну хитрість, котрою вони іноді навіть і батеньком управляли. Говорячи про сватання сестри, вони сказали, що бажали б поспішити видати Софійку скоріше тому, що їм треба сина оженити…
– Якого сина? – спитав здивовано полковник. – Невже Петра?
– Та ні, – відповідали матінка, – сей бовдур, мабуть, тільки про те й думає, та ось йому (тут матінка в той бік, де був Петрусь, показали здоровенну дулю)! Я свого синкапестунчика, Трушка, хочу оженити.
– Даруйте, панідобродійко! (Полковник з матінкою був політичний і завсіди величав їх панеюдобродійкою, наче якусь особу). Даруйте, як то його женити? Він ще хлопчик, дитина.
– Ого! – заперечили матінка. – Та в нього вже не дитяче на думці. Раніше оженити, так він і поняття не буде мати про гуляще життя і хочнехоч буде вірним чоловіком. До того ж він уже закохався в ту баришню, на котрій я гадала женити його.
– Ви погубите його й ту нещасну дівчину, на котрій жените його, – сказав полковник запально. – Лучче віддайте його в училище, хай він далі вчиться.
– Ох, мій батеньку! (Так матінка висловлювались про особу, яку вони шанували. Було за що шанувати ворога вашого сімейства! Ось послухайте далі). Як йому вчитися далі, коли він і не починав ще вчитися? – Тут вони розповіли полковникові про всі свої штучки: як підкупали доміне Галушкинського, щоб мене не обтяжував навчанням, і як я спритно прикидався хворим, щоб не ходити в училище. – І до чого, мій батеньку, та наука? – промовляли матінка. – Голова не шлунок. То шлунок чим хочеш обтяжуй, усе минеться, можна зчистити; а як голову обтяжити граматиками та арихметиками (матінка через неписьменність не могли правильно назвати наук) і вони там заколобродять, то вже й александрійський лист не допоможе. – NB. І навіщо було матінці заходити в такі роздуми. Вони себе тим убили. Ось послухайте.
Полковник замислився і, як людина, що бувала в Петербурзі, отже, навчилася там усяких хитрощів, замовк, начебто й погодився. Потім, від'їжджаючи, став просити, щоб матінка пустили завтра любих синків своїх до нього обідати. Бідні матінка, нічого не. підозрюючи й не передчуваючи лиха, погодилися й дали слово.
Другого дня Петруся й мене вбрали пречудово! Батенькові кращі пояси, ножі з золотими ланцюжками за поясами, шаблі турецькі, в багатих оправах… хе! такі молодці ми були, що хоч зпід руки на нас глянь! Матінка й Тетяся дуже мною милувалися. А повезли нас у берлині, що його за матінкою дано в придане, запряженому шестернею коней, у шорах; один машталір управляв ними й щохвилини ляскав батогом. Ми виїхали з дому дуже спокійно, і я з матінкою, і навіть з Тетясею попрощався абияк.
Дорогою ми говорили з братом про те, який у господина полковника повинен бути значний банкет і як при багатьох у нього гостях будуть нам віддавати відмінну шану, як годиться і як то слід знаменитим Халявським. Петрусь мріяв, як він після обіду буде з панночками грати в короля, в піжмурки, які загадки буде загадувати: а я думав, як добре наїмся на тому бенкеті й буду примічати, чи так добре вигодовують птицю в господина полковника, як у матінки? В цих приємних мріях під'їхали ми до квартири полковника. Одиноднісінький вартовий ходив коло якоїсь зеленої тарадайки – і більше нічого.
Ми ввійшли в дім. Москаль, сказав, щоб ми в першій кімнаті, порожній, дожидали його високоблагородія. Що вдієш? Ми, Халявські, повинні були дожидати; вже ж не без обіду їхати, коли він нас кликав: ще образився б. Ото ми ходимо собі або стоїмо, а все самі. Коли се в другій кімнаті чуємо полковника, що розмовляє з гостями, і часом чуємо, як згадують нашу фамілію і дуже регочуть.
Дожидаємо ми годину, дві, ніхто й не думає нам подати щось закусити. Поглядаючи одне на одного, уявляємо, що матінка в сей час давно вже попоїли й одпочивають, а ми ще й не сідали, і ніхто про нас не турбується.
Далеко за полуднє вийшов полковник до нас і – уявіть – у білому халаті й ковпаку. Запевняю вас! Ба навіть не зняв перед нами ковпака і навіть головою не кивнув, коли брат і я, саме я, одважував йому, відтобурчивши руки, такий саме уклін, як, за повчанням незабутнього доміне Галушкинського, слід було віддати головному начальникові. До того ж, наче щоб більше показати непошану, полковник курив ще й люльку і, не виймаючи її з рота, спитав: «Чи вмієте ви писати?» Се чемність? Се ґречність? Хоч би принаймні спитав про здоров'я матінки, коли не потурбувався спитати про наше! Та се ще квітоньки, стривайте, що далі буде!
На таке дивне запитання ми, звісно, відповідали ствердно, бо Петрусь писав швидко й чисто – він був геній у всьому, – я теж хоч як там писав, а все ж писав і міг читати, що сам написав.
– Ну, коли вмієте, так підпишіть сі папери, – сказав полковник і гукнув: – Тумаков! Скажи їм, де і як підписати.
Підійшов до нас – я думав, що він доміне Тумаков і повинен нас учити якихось наук, однак се був просто Тумаков, – і, показавши перше Петрусеві, що писати, потім приступив до мене. «Пишіть, – сказав він, – до сієї супліки…» Я написав те вбивче, трекляте, що погубило мене тоді й на все життя моє завдало мені лиха, я написав і кінчив усе за методом Тумакова. Він зібрав наші папери, і коли господин полковник сказав йому: «Заготуй же наказ, та швидше», – ти пішов од нас.
«Усе те добре, що ми трохи написали, – подумав я, – та що з того буде? Де ж обід, на котрий ми були запрошені й приїхали так урочисто?» Аж ось господин полковник, походивши по кімнаті й покуривши люльку, крикнув: «Давайте ж обідати, вже друга година».
– О, злощасна фортуна! Що ти робиш з нами, смертними! – вигукнув я сам собі (улюблений вигук нашого реверендисиме, коли він натрапляв на якісь невдачі). – Друга година, у нас дома вже полуднують, а ми ще й не обідали!
Та, завдяки спритності слуг господина полковника, я не встиг ще довго пожуритися, як стіл уже було накрито – та який то стіл?! Усе не поколишньому! Кожному осібне наряддя з усім теперішнім причандаллям: чарки, стакани, карафки… з чим би ви гадали?.. З водою, їйбогу, з водою!.. Як хочете, а се правда.
Дивлюся, стіл накрили на дванадцять осіб, а гостей нас усього п'ятеро з господарем. Та ось таки поставили давно сподіваний обід. Я мало не зареготав, побачивши, що на столі поставили тільки й того, що чашу, соусник і смажену курку на тарелі. Правду кажучи, смішно мені було, згадавши про наш звичайний обід, навіть глянути на цей мізерний обідик. «Та, – подумав, – се, може, перша страва? Побачимо».
Полковник вийшов уже в сюртуці, і гості з ним теж – повірите, в сюртуках… Та яке нам діло, ми наче й не примічаємо. Аж ось, послухайте… Господин полковник сказав: «Кличте ж господ офіцерів»… і тут увійшло з другої кімнати чоловік сім офіцерів і, не вклонившись нікому, навіть і нам, приїжджим, сіли просто за стіл. Можна сказати, чемно з нами поводилися! Може, вони з господином полковником бачилися раніше, та ми ж прохані… ну та добре – посідали.
Стали подавати: поперше, суп, такий ріденький, що якби матінці отакий подати, то вони б сказали, що в ньому небо ясно відсвічується, а потім, ще поговоривши, вилили б його на голову куховарці. Та хоч би який там був суп, а я його швидко впорав і, почуваючи, що він у мене не дійшов до шлунку, попросив другу тарілку. Полковник і луччі гості зареготали, а гірші подивилися на мене здивовано, а мені таки супу вдруге не дали. Після супу подавали яловичину з хріном; я взяв досить і тим утішився. Потім подали по два яєчка, зварені ріденько, якийсь соус, которого стало мені тільки полизати, а не більше; та наостанок – смажена курка. Честю моєю запевняю вас, що більше нічого не було на кликаному, для нас, обіді.
За обідом, перед ким стояло в пляшці вино, той вільно наливав собі й пив; а перед ким його не було, той пив саму воду. Петрусь, як незвичайного розуму людина, що швидко простував уперед, бачачи, що перед ним нема вина, простягнув руку через стіл, щоб узяти до себе пляшку… Ану ж як скрикне тут полковник, щоб він не смів так самоволити і що йому про вино соромно й думати!.. «Подивились би ви, господине полковнику, – подумав я сам собі, – як ми і горілочку дудлимо, та й скільки вже літ!»
Я, не мігши пити води й не бачачи на столі нічого з питва, попросив у чоловіка, щоб подав мені хоч пива… Полковник знову зареготав, і гості за ним. З тим і встали зза столу.
Так ось такий вам бенкет! От вам і кликаний обід! Ми думали зараз їхати додому, щоб угамувати голод, котрий мордував нас. Чи ж могли ми, що, можна сказати, купалися досі в маслі, молоці й сметані, бути ситі від таких флерових страв? Ось з того часу став псуватися світ. Усі почали наслідувати господина полковника в частуванні, і пішло скрізь усе гірше та гірше…
Звольте ж, се ще не все! Коли ми збиралися їхати, полковник підписав якогось папірця й, віддавши його Тумакову, сказав нам: «Ну, молодці! Поздоровляю вас, ви царські солдати! Я знав, що ваша мати ні за що не погодиться пустити вас на службу, так я обманою вас залучив до себе. Ваш батько… (Батько! Що б ви сказали, батеньку? Та він і матінку нашу називав просто – матір'ю). Ваш батько був мені друг, і я, коли він умирав, дав слово врятувати вас од гулящого й розбещеного життя, в котре ви вже вдалися й від котрого загинули б. Ідіть тепер служити. Ти, Петруша, якщо постараєшся, то будеш людиною, – так мені здається. Вчись скоріше на службі й будь у ній справний. А ти, череваню (сказав він мені: правда, що в мене, через матінчину опіку, черевце було добряче і воно завсіди їх утішало), матінчин синок, з тобою мені багато буде клопоту. Та я тебе записав до такого капітана в роту, що тебе вишколить. Ось наказ. Тумаков, виряди їх сьогодні ж в роти, обмундирувавши, як належить».