Гляньте ж, що з того вийде. Ото, як ми собі так потопаємо в раюванні від взаємних поцілунків і забуваємо про всю вселенну, я хоч у якому був піднесенні, а помітив, що двері проти мене все потроху одчиняються, і видати, що хтось підглядає за нами; я став обережніший і вже не притягаю до себе Тетясю, а мимоволі нахиляюся до неї, коли вона мене до себе тягне. Вона помітила, що я ухиляюся, стала оглядатися і також побачила, що хтось підглядає за нами. Зніяковіла трохи, висмикнула в мене свою руку, ми втерлися і заходилися старанно коло пшениці.
Бачачи наш спокій, особа, що підглядала, не сподіваючись більше щось помітити, одчинила двері й увійшла… Міркуйте самі про наше замішання! Се ввійшли матінка! Се вони й підглядали за тим, що ми діяли. Мало сказати, що ми почервоніли, як варені раки! Ні, ми стали куди червоніші; і світу не бачили, а не то що пшениці!
Нуте. Вони ввійшли – і нічого. Походили по кімнаті і раптом підійшли до нас і спитали, чого се ми досі не перебрали пшениці. Ми мовчали, бо що нам було відповідати? Як найдобріша з усіх матерів, матінка, помовчавши, сказали надзвичайно пестливо: «Мабуть, вам ніколи було, цікавилися чимось іншим? Га?» Ми, ніяковіючи, мовчали далі. Матінка підійшли до нас, поцілували Тетясю й мене в голову і сказали так само пестливо: «Годі вже вам перебирати: у вас не пшениця на думці. Киньте все і йдіть до мене».
Ми радісно кинули пшеницю й пішли за матінкою в їхню опочивальню. Вони нас посадили на лежанці, поставили всяких ласощів і сказали: «їжте ж, діточки; поки ще до чого дійде». Ми їли, а матінка мотали нитки. Потім спитали мене: «А що, Трушку, як бачу, так тобі хочеться женитися?»
– Хочеться, матінко, нестерпно! – відповідав я, обсмоктуючи пальці, забруднені медовим варенням.
– І моє бажання таке є, і мені луччої невісточки не треба, як моя Тетяся, – сказали матінка й поцілували її в голову. – Та от що будеш робити з Мироном Йосиповичем? Забрав собі в голову, щоб зробити з тебе розумного; тільки й думки йому, що про те; а до здоров'я твого і мого щастя – йому байдуже. Нічого робити, Трушку, їдь з Галушкою до міста, та не вчись там, а так тільки побудь: я Галушці подарую ще полотна, так він буде тебе ніжити; а я тут прикинуся хворою, пошлю по вас, і я вже доти не встану, доки не вимучу в Мирона Йосиповича, щоб тебе женив. Чого там дожидати? Хіба щоб розбестився, як Петрусь, і щоб тебе отак покалічили, як Павлуся? Та скоріш я сама в домовину ляжу. Нема чого плакати, Трушку (при матінчиних словах я плакав ридма, не від захоплення, що незабаром женюся на Тетясі, об'єкті мого серця, а що повинен ще їхати до міста і далі товкти ту прокляту науку); потерпи трошки, – зате потім назавсіди вільний будеш. Жонатого вже не можна вчити.
– А якби се, матінко, мене тепер швидше женити, щоб не їхати! – промовив я, пхикаючи далі.
– Про мене, – сказали матінка, – я б тебе і сьогодні оженила; страх як хочеться бачити синів сина мого, – так що ж будеш робити з упертим батеньком твоїм?
– Так лучче я прикинуся хворим, – сказав я, втираючи сльози. – Я вмію так прикидатися, що й самі батенько повірять.
Матінці дуже сподобалася моя вигадка, і вони, зрадівши, поцілували мене, обіцяли піддержати хитрість мою і дали слово, коли я зостануся й коли поховають Павлуся, – вже не сподівалися, щоб він видужав, – то й приступити одразу до батенька і поставити на своє. Наостанці вони наказали мені з Тетясею при них же поцілуватися, як молодому з молодою.
Захопленню нашому не було краю.
Тепер я тільки зрозумів матінчині хитрощі, що їм дуже хотілося, щоб я одружився саме з Тетясею, бо вона наречена досить багата; і для сього, щоб дати нам нагоду покохатися, посадили нас за один стіл вибирати пшеницю, а самі підглядали, як ми станемо закохуватись. І як же то їм було не любити мене паче всіх дітей, коли я не тільки виконував усе на їхню волю, а вгадував наперед бажання їхні! Кінчивши з Тетясею любовне наше захоплення, я взявся прикидатися хворим. Батенько сліпо далися обманути себе. При них я, лежучи під кожухами, стогнав і охкав; а тільки вони підуть, так я і скочу, і їм, і п'ю, що мені заманеться. З Тетясею амурюся, матінка з радості регоче, сестри – вони вже знали про план наш – приспівують нам весільних пісень. Одні тільки батенько не бачили нічого й, приходячи провідати мене, тільки сопли від гніву, бачачи, що їм не вдається притиснути мене.
Блаженний був час, як згадаю! А згадую часто, особливо доживши до старості. «Перше кохання, – оповідав мені Миросик, один із синів моїх, – це справжнє кохання і лишається в чоловіка на все життя його». Щира правда! Нас доля не з'єднала з Тетясею, та я завсіди, і одружившись, згадував про неї. Може, ще й тому, що жодна з тих, кого кохав я, навіть і Онисія Іванівна, моя законна дружина, так не кохали мене, як незабутня Тетяся, і з усіх, кого я кохав, котрих можу налічити до тридцяти, я з жодною так приємно не амурився, як з Тетясею, через те і незабутньою.
Добре. Отож, як я так пречудово хворію, а батенько й вирядили Петруся, а тут і Павлуся поховали, я приступив до матінки, щоб женили мене.
Одного дня матінка, набравшись духу, пішли до батенька, щоб поговорити про моє щастядолю. Куди там! Я гадаю, що й десяти слів не встигли вони сказати, як біжать стрімголов назад та ще й простоволосі!.. Батенько через свою гарячність, турнули їх і збили хустку з голови… Матінка, прибігши без пам'яті, чим попадя накрили мерщій голову й стали ревно плакати. Потім наказали мені грати на гуслах і співати кантик: «Вже ж я муку лютую терплю», а самі все плакали. Тут я догадався, що батенько затялися і не погоджуються мене женити, а через те й сам плакав.
Матінка, – з усіх матінок найдобріша, – забувши, що вони самі витерпіли, заходилися потішати мене й умовляли такими словами: «Не журись, Трушку. Та будь я канальська дочка, коли не переламаю його. А то поїду в Корнаухівку (друге наше село) та там вас і обвінчаю. Нехай потім розведе вас». Та план матінчин не здійснився через такі причини.
Батенько як розлютилися на матінку, то дуже скипіла в них кров і сталася спрага. Коли се назустріч їм несуть глек тернового квасу, рідкого, холодного. Вони, не думаючи довго, схопили глека й тут же, не сходячи з місця, видудлили його майже наполовину. Випивши і заохкали… ох та ох! Недовго ходивши, лягли в постіль.
Лікували батенька і знахарки, і навіть лікар з міста – все нічого. Послали по Петруся і взяли його з доміне Галушкинський з училища. Батенько, вмираючи, наказували мені і не думати женитися до тридцятьох літ, а перше служити. Петрусь хай вступить, скінчивши науку, в російські полки, що коло нас квартирували, – і туди ж узяти й мене. А менших братів зовсім недавно одвезено до кадетського корпусу, навіть у самий Петербург, то про них батенько нічого й не казали. Матінці доручали пильнувати господарство і потім поділити нас, а дочок видати заміж, нагородивши речами й одежею, котрих, NB, у матінки було безліч, що від їхніх ще бабусь зосталися. Потім дужепредуже наказували матінці, упорядкувавши все те, постригтися в черниці, щоб зберегти вірність їм, і в труні лежачому.
Розпорядившись усім, батенько прекрасно, тихо й спокійно померли. Матінка, наказавши все, що треба, влаштувати до похорону й пославши оповістити сусідів про такий случай у нашому домі, пішли в комору щось видавати, а тут приїхали сусідки декотрі навідати матінку в горі. Матінка пішли до них і, як підійшли до тіла батенькового, – тут були і гості, – охнули голосно, зомліли й покотилися на підлогу. Отак ніжно любили вони батенька! Ми не знали, що робити з ними; хотіли полоскотати в носі, як то робили, бувало, батенько в такому випадку, та одна з сусідок, бачачи біду, кинулась і закричала: «Води, води!» Жінка наша, що тут же стояла, як бризне на матінку… А матінка як скочать та як дадуть їй туза, та такого, що та й сама вже хотіла зомліти. «Яка ж дурна! – так закричали на неї матінка, – бризнула наче з відра, та ще холодною водою! Отак ти мене на смерть застудиш». Після того виправили сей непорядок: приготували ми літепло, і як тільки матінка зомліють, – а вони мліли кожного разу, як тільки приїжджали нові гості, – то на них сею водою трошечки бризнуть, а вони лупнуть очима і очуняють. Страх як вони побивалися по батенькові!
І як ото жалісно матінка примовляли, плачучи над батеньком, так це чудо! Хоч зараз на папері списуй. Я гадаю, що жодний описувач не напише так жалібно, як матінка примовляли; а вони ж були неписьменні. Якби вони жили І наші часи, коли нема сорому жінкам знати письма, то, я гадаю, з них вийшов би такий описувач, що гайгай! Окрім жалісних слів на всякий манір, вони ще при всіх урочисто казали, що «хоч би яке було моє життя з ним і хоч би скільки я від нього, мого сокола, натерпілась, а не ламала моєї подружньої вірності ані разу. В думках, мовляв, людина не владна, та ділом не завинила». Всі навколо плакали, слухаючи її жалібні стогони та примовляння.
І відкіля в них такі слова бралися!
Коли було все готове, щоб виносити, доміне Галушкинський, стараючись заради честі нашого дому, просив дозволу виголосити надгробне слово, що він сам скомпонував. Усі присутні зраділи нагоді почути щось розумненьке, просили його виголосити, і реверендисиме, злізши на стільця, став читати із зошита:
– На світі існує багато дій; а кожній дії є своя причина. Силасиленна вельможних, шляхетних і посполитих осіб, що зібралися тут, є дія, а причина сій дії не що інше, як простертий перед нами – їхня вельможність Лубенського козацького полку підпрапорний Мирон Йосипович, знаменитий пан Халявський! Те, що їхня вельможність лежать простерті, очі їхні склеплені, вуста стулені, руки заклякли – сіє є дія; та дії сій яка причина? їхня вельможність померли, їхня вельможність пані підпрапорна з чади й домочадці плаче та ридає, і сіє є дія, а дії сій причина та, що знаменитий пан підпрапорний, їхня вельможність, померли. Якщо ж пані підпрапорна так плачуть і побиваються, то невже так діють даром? Ні, слухачі! Тут є причина: їхня вельможність пан підпрапорний були людина доброї душі й добродійних почувань. Коли ж пані підпрапорна плачуть, то чи ж нам мовчати, як камінню безголосому? Аж ніяк! Отож, плачте, високовельможні, плачте, вельможні, плачте, шляхетні, плачте, посполиті, плачте, старшини, плачте козаки, плач, гетьманщино, плач, Росіє, плач, вселенна! Їхня вельможність знаменитий пан підпрапорний Мирон Йосипович Халявський домовині віддається! Плачу і я – і замовкаю!
І справді, всі, що слухали се красномовне надгробне слово, всі плакали ридма. І каміння б заплакало, якби могло слухати. Матінка раз у раз дзвякалися додолу, та, бувши збризнуті водою, паки підводилися на нові сльози.
Щоб не розжалювати читачів, скажу коротко, що батенька поховали чудово, як годилося. А які були поминки, так то чудо! Всього багатопребагато. До того ж гості, щоб не давати матінці горювати, жили не виїжджаючи у нас з сімействами. Сусідки, що мали дочок, радили матінці скоріше женити Петруся, щоб господар був у домі, та матінка думкою пряли своє: вони погоджувалися женити, та не Петруся, а мене, і дожидали тільки, щоб поминки минулися, чого і я дожидав нетерпляче. Петрусь вимагав, щоб його перше оженити, як старшого, та матінка покликалися на останню батенькову волю, що Петрусеві належить служити. Тут і Петрусь нагадував, що батенько наказували мені не женитися до тридцяти літ; проте добра матінка запевняли й божилися, що батенько казали се в гарячці й не при пам'яті бувши. Невідомо, чим би все те кінчилося, як нове лихо спіткало наше сімейство.
У батенька був великий приятель армійський – не пан, а господин полковник, що по сусідству з нами квартирував з полком. Ой! Та й метка ж то голова була! Він так заволодів батеньком, що навіть змусив запровадити в нас скляні стакани й чарки, а також ножі й виделки. Умовив вирядити менших братів до кадетського корпусу і сам листа писав, щоб прийняли їх. І що тільки не накоїв би він ще, якби батенько не померли так скоро. Однак ця лиха людина не втихомирилась, а взялася горем добити матінку. Ось послухайте, що сталося.
Одного дня пише він до матінки, що буде в нас завтра й привезе до Софійки жениха, якогось поручика. Матінка нічого собі: ще й зраділи, що, мовляв, невістку беремо, себто Тетясю за мене, так треба з харчів одну дочку геть. Дожидають господина полковника з женихом… Ба, до речі сказати, сей господин полковник не те, що пан полковник: нема тої поважності, нема абміції, гонору; їздить сам собі удвокінь, без конвою, без сурм і бубнів; не тільки сиди, а хоч і лягай при ньому, то він і слова не скаже і навіть терпляче зносить, коли перечать йому. Матінка справедливо про нього казали: «Він такий полковник проти нашого ясновельможного пана полковника, як дворовий індик проти вигодованого». Добре. Отож дожидають, коли вони приїдуть. Софійка, як побачила, що вже їдуть, сховалася просто на горище. Справді, її становище жахливе! Як їй показатися, коли приїхали на оглядини? Та, ховаючись, вона доручила сестрам і дівкам видивитись, який собою її жених.
Аж ось приїхали полковник і жених; матінка посадили їх проти дверей, що йдуть в їхню спальню. Двері сі одчинялися із спальні сюди і були з двох половинок та замикалися на гачок. Угорі сих дверей була шпаринка. Описати се треба.
Отож посідали й розмовляють про врожай, про батенькову смерть, про упадок на скот, і тут полковник став закидати з приводу Софійки та жениха й заходився оповідати, які прикмети має жених… Коли се раптом двері, що я описав, з гуркотом розірвавши гачок, який їх здержував, тріщать і відчиняються до гостей, а з них, як з мішка огірки, купою випадають сестри мої, дівки, баби, дівчиська та всі захльопанки, котрі тільки могли бути в дворі. Се вони цікавилися розглянути жениха у дверну шпаринку. А що шпаринка була вгорі у дверях, то вони понаставляли столів, ослонів і на них вмостилися, налягаючи одна на одну. Тягару їхнього двері не могли видержати, зламалися, розчинилися… і всі глядачки полетіли, перекидаючись одна через одну… Вельми природно, що дехто, падаючи потім і спираючись на тих, котрі лежали вже, мусив перекидатися догори ногами й ними зачепити гостей… Цікава сцена була! Не тільки такої, а й подібної до неї я в Петербурзі не бачив у театрі – хоч там і багато смішного, та все не те: куди там!
Надивились і нареготалися полковник з женихом! А матінка ледве здержувалися, щоб не реготати, та їм непристойно було сміятися, а слід сердитися за таке безладдя; вони так і вчинили: ану ж бити де попадь усіх, що лежали й ішли від неї. А полковник регоче і, помітивши, що між жертвами було долі декілька осіб охайніше вбраних (то були мої сестри та моя богиня Тетяся), подумав, що між ними повинна бути й Софійка, хотів задержати Надійку, та вона повідбивала йому руки й таки вихопилась і пішла геть. Матінка пояснили йому, що се ще не старша, й промовили: «Та зовсім заховалася, і куди ж би ви думали? На горище. Отож дитячий розум: тепер ховається від жениха, а після, в заміжжі, сама буде за ним бігати».