Фабрика Абсолюту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У пана Бонді якесь таке почуття, ніби все це йому сниться. Марек з материнською турботою садовить його в крісло і біжить по коньяк.

– На, випий хутчіше, – мурмоче він, тремтячою рукою подаючи йому чарочку. – Що, й тобі довелося кепсько?

– Навпаки, – ледве повертає язиком Бонді. – Мені було так... так гарно! Так любо! Немовби я літав, чи що.

– Атож, атож, – квапливо мовить Марек. – Я про це й кажу. Неначе літаєш або взагалі якось так підносишся вгору, еге?

– Страшенно приємне почуття, – сказав пан Бонді. – По-моєму, це називається захват. Неначе там є щось...

– Щось божественне? – спитав Марек нерішуче.

– Мабуть. Так, напевне, напевне! Я ніколи не ходжу до церкви, Рудо, ну ніколи, але в тому підвалі мені було так, наче в церкві. А скажи, будь ласка, що я робив там?

– Стояв на колінах, – пробурчав Марек похмуро й почав ходити по кімнаті.

Пан Бонді розгублено провів рукою по лисині.

– Дивно. Та невже справді... я стояв на колінах? А скажи, будь ласка, що це... в тому Підвалі... що там, власне... так дивно діє на людину?

– Карбюратор, – буркнув Марек, кусаючи губи. Обличчя його наче ще дужче змарніло, аж посіріло.

– Отакої! – здивувався Бонді. – А чим же?

Марек тільки здвигнув плечима і далі ходив по кімнаті, понуривши голову.

Г. X. Бонді водив за ним очима в дитинному подиві. Марек божевільний, казав він собі; але ж, хай йому біс, що охоплює людину в тому підвалі? Таке болісне блаженство, така непохитна певність, захват, якась приголомшлива побожність, чи що...

Пан Бонді встав і налив собі ще чарочку коньяку.

– Слухай, Рудо, – сказав він. – Я вже знаю.

– Що ти знаєш? – вигукнув Марек і зупинився.

– Що там у підвалі. Отой чудний душевний стан. Це якась отрута, правда? “

– А певно, що отрута, – злісно засміявся Марек.

– Я так зразу й подумав, – умить заспокоївшись, сказав Бонді. – Той твій апарат виділяє... м-м... ніби озон, так? Або, скорше, якийсь отруйний газ. І коли його надихатись, воно тебе трошечки... дурманить... Чи збуджує, так? Ну, напевне, Рудо, це не що інше як отруйний газ; мабуть, він якимсь чином утворюється під час спалювання вугілля в тому... в тому твоєму карбюраторі. Якийсь світильний газ, чи веселящий газ, чи фосген, чи щось таке. Через це ти й поставив там вентилятор. І ходиш до того підвалу в протигазі, еге? Бо там якісь бісові гази.

– Якби ж то були тільки гази! – вибухнув Марек, стрясаючи кулаками. – Розумієш, Бонді, через це ж я й мушу продати той карбюратор! Бо я просто не можу цього знести, не можу, не можу! – вигукував він, мало не плачучи. – Я не передбачав, що мій карбюратор таке вироблятиме! Таке... страшне... паскудство! Подумай лишень, він це робить із самого початку! І кожен відчуває це, хто підійде до нього. Ти ще нічого не знаєш, Бонді! А на моєму двірникові воно окошилося!

– Бідолаха, – промовив пан голова правління здивованим і співчутливим тоном. – Невже помер?

– Та ні, не помер, але навернувся! – розпачливо вигукнув Марек. – Тобі я скажу правду, Бонді: мій винахід, мій карбюратор має одну жахливу ваду. Ти однаково купиш його або приймеш від мене як подарунок; ти, Бонді, від нього не відмовишся, хоч би з нього чорти сипались. Тобі, Бонді, це байдуже, аби тільки ти міг вичавити з нього мільярди. І ти їх таки вичавиш. Це грандіозне діло, але я вже не хочу мати з ним нічого спільного. А в тебе сумління не таке вразливе, чуєш, Бонді? Це діло дасть тобі мільярди, тисячі мільярдів; але тобі доведеться взяти на свою душу страхітливе зло. Наважуйся!

– Ет, дай спокій, – відмахнувся Бонді. – Коли воно виділяє отруйні гази, то влада заборонить його, і квит. Хіба ти не знаєш наших умов, наших жалюгідних умов? От якби в Америці...

– Які там отруйні гази! – вигукнув Марек. – Це щось у тисячу разів гірше! Слухай уважно, Бонді, що я тобі скажу; це перевищує людський розум, але брехні тут нема й крихти. Отож мій карбюратор справді спалює матерію, спалює до останку, так, що не лишається й порошинки; або, краще сказати, розщеплює, розпорошує, розкладає на електрони, споживає, розмелює, не знаю, як це назвати; одне слово, використовує її до кінця. Ти й уявлення не маєш, яка незмірна енергія міститься в атомах. З півцентнером вугілля в казані можна обпливти на пароплаві довкола світу, можна освітлювати електрикою всю Прагу, приводити в рух весь завод Рустона[4], або що завгодно; а одним вугільним брикетиком можна опалювати дім і варити їжу для цілої родини. Та врешті й вугілля не буде потрібне: можна топити першим-ліпшим камінцем або жменькою землі, взятою на вулиці. Кожна грудочка матерії має в собі більше енергії, ніж величезний паровий казан; тільки видобудь її! Тільки навчись до кінця спалювати ту матерію! Я це вмію, Бонді; мій карбюратор це вміє. Погодься, Бонді, що заради цього варт було працювати двадцять років.

– Ти знаєш, Рудо, – почав пан голова правління повільно, – це все дуже дивне; але я чогось вірю тобі, їй же богу, вірю. Знаєш, коли я стояв перед тим твоїм карбюратором, то відчував, що тут є щось неймовірно велике, щось таке, що просто приголомшує людину. Нічого не вдію з собою; я тобі вірю. Там унизу, в підвалі, у тебе якась таємниця. Така, що переверне догори дном весь світ.

– Ох, Бонді, – тривожно прошепотів Марек, – у тому ж то й усе лихо. Стривай, я все тобі поясню. Ти читав коли Спінозу?

– Ні, не читав.

– Я теж не читав; але тепер... розумієш, тепер я починаю читати такі речі. Нічого в них не розумію, для нас, техніків, це надзвичайно складне, але щось там є. Ти ж, мабуть, віриш у бога?

Г. X. Бонді замислився.

[4] Машинобудівний завод у Лібні (Прага).