Фабрика Абсолюту: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Карел Чапек

ФАБРИКА АБСОЛЮТУ

ПЕРЕДМОВА

Подальшу передмову я, власне, хотів написати ще до першого видання; проте не зробив цього, – чи то з лінощів, які, здається (я вже не пам’ятаю), напали мене, чи то з фаталізму, – бо я вважаю, що передмовою вже нічого не виправиш. Та коли книжка вийшла в світ, я прочитав про неї кілька заслужених зауважень: що вона, мовляв, гірша за Бальзакові “Пошуки абсолюту”, і що закінчується вона вульгарною сценою поїдання ліверних ковбасок, а головне – що це не справжній роман. Ну, оце вже хтось сказав – як в око вліпив Я визнаю, що це й зовсім ніякий не роман. Отож я хочу зараз, на своє виправдання, розповісти, за яких обставин з цієї книжки не вийшло роману.

Одного весняного дня, о четвертій годині пополудні, я дописав “R.U.R”, а потім з полегкістю кинув геть ручку і вийшов прогулятись на Небозізек. Спочатку мені було так гарно, так легко: нарешті спекався цієї каторги! Далі з’явилось почуття якоїсь порожнечі, а врешті я помітив, що нуджуся нестерпно. От я й сказав собі, що день уже однаково зіпсований, тож піду краще додому та напишу фейлетон для газети. Вирішуючи щось таке, звичайно, не маєш ані найменшого уявлення, про що ж ти писатимеш; тому спочатку .довгенько ходиш по кімнаті, насвистуєш якусь пісеньку й не можеш відігнати настирливого мотивчика або ловиш мух. А потім тобі врешті щось спаде на думку, і ти починаєш писати. Отак і тоді мені пригадався один давній задум, я нарізав паперу і заходився писати фейлетон.

Коли я вже списав дві сторінки й перейшов на третю, то побачив, що для одного фейлетона тут матеріалу забагато: з цього могло б вийти цілих шість фейлетонів. І моє писання застрягло на третій сторінці, урвавшись посеред речення.

Через два місяці, коли я був на селі, задощило, і мене опала самотність. Не було іншої ради: я купив паперу й узявся писати ті шість фейлетонів. А дощі все не вщухали, та й тема мене захопила, тож і сталося так, що я написав цілих дванадцять розділів і розподілив матеріал ще для шести. А потім послав ті дванадцять розділів до газети, щоб їх друкували по одному в понеділковому додатку[1], і заприсягся, що тим часом допишу кінець.

Та життя наше незглибне: вийшло в світ уже одинадцять розділів, а я не написав більше ні рядка. Я забув, чому до цього взявся, а головне – забув, що маю писати далі. Друкарня квапила мене, щоб надсилав закінчення: і тоді я, мов та дівчина в казці, кинув на дорогу назад себе новий розділ, щоб мені хоч на кілька днів дали спокій. Утікаючи від невідчепної друкарні, я кидав назад розділ за розділом: хотів відірватись від неї, але “вона за мною скік та скік”. Я ключкував, мов цькований собаками заєць; я кидався в усі боки, щоб виграти час і хоч сяк-так виправити те, що напсував у тому поспіху. Скажіть же самі, чи не протримався я таки досить довго: адже минуло ще цілих вісімнадцять розділів, поки я нарешті підніс білий прапор кінця. А ще твердять, ніби в книжці нема зв’язного сюжету! Хіба це не епічний і водночас драматичний сюжет, коли автор, гнаний ериніями, втікає на гірську турбазу й до затишних редакцій, на острів Сент-Кілду, до Градця-Кралове, на тихоокеанський атол, до Семи Халуп[2], а врешті – за стіл у трактир Дамогорських, щоб там, схрестивши на грудях руки й кидаючи в обличчя своїм переслідувачам останні аргументи, здатися? Стежте, затамувавши дух, як він до останньої хвилини вірить, що – немилосердно гнаний – усе ж таки прямує до якоїсь мети і сам женеться за якоюсь ідеєю; і хоч у тридцятому розділі йому забракло снаги, та й далі його не покидає дивна віра, ніби в тій кривулястій дорозі, що нею він тільки-но пробіг, був якийсь єдиний сенс. Оце вам справжній сюжет роману, що насправді є не романом, а серією фейлетонів; тому я зараз і пришпилюю на нього цю додаткову назву.

Жовтень 1926 р.

Карел Чапек

РОЗДІЛ І. Оголошення

На Новий 1943 рік пан Г. X. Бонді, голова правління компанії МЕАТ, читав газети, як і щодня; він перебіг очима трохи невиразні повідомлення з театрів воєнних дій, обминув урядові кризи і під усіма вітрилами (оскільки обсяг “Лідових новін” уже давно виріс у п’ять разів, цих вітрил вистачило б і на довколасвітнє плавання) виплив у рубрику “Національна економіка”. Там він довгенько крейсував, а потім згорнув вітрила й став гойдатися на хвилях мрій.

“Вугільна криза, – думав він. – Шахти вичерпуються. Остравський басейн припиняє видобуток на кілька років. Хай йому біс, це ж катастрофа! Доведеться завозити верхньосілезьке вугілля; підрахуйте, будь ласка, на скільки це збільшить собівартість нашої продукції, а потім розказуйте мені про конкуренцію! Сидимо в калюжі; а як Німеччина ще підніме тарифи, то можна буде закривати крамничку. І акції “Промислового” теж упали. Господи, які жалюгідні умови. Які сміховинні масштаби, яка дурна тіснота, обмеженість, ніякого тобі розмаху! Ох, проклятуща криза!”

Пан Г. X. Бонді, голова правління акційної компанії, затнувся. Щось дратувало його, невідчепно дратувало. Він почав дошукуватися, що ж саме, і знайшов його на останній сторінці відкладеної газети. То було коротеньке слово “ХІД”. Чи, власне, тільки півслова, бо газета була перегорнена саме перед літерою “X”. І саме ота половинчатість так настирливо лізла в вічі. “Ет, господи, мабуть, там “ЗАХІД”, – розпливчасто міркував Бонді. – Або “СХІД”. А може, “ВИХІД”. А акції азотних добрив також упали. Жахливий застій. Жалюгідні умови, мізерні, сміховинно дрібні масштаби... Але це безглуздя – “ВИХІД”. Хто б це нині міг запропонувати через газету якийсь вихід? Ні, там би мало скоріше стояти “БЕЗВИХІДЬ”.

Настрій у пана Г. X. Бонді трохи зіпсувався, і він розгорнув газету, щоб позбутись неприємного слова. Однак тепер воно зовсім загубилося серед шахівниці оголошень. Він шукав його по всіх шпальтах, але воно ховалося – ніби навмисне, щоб подратувати його. Пан Бонді почав шукати знизу вгору, тоді справа наліво. Та капосний “ВИХІД” як у воду впав.

Але Г. X. Бонді не здався. Він згорнув газету – аж ба, осоружне “ХІД” само вискочило скраєчку. Він притиснув його пальцем, швидко розгорнув газету – і знайшов... Пан Бонді тихенько лайнувся. То було всього-на-всього дуже скромне, цілком банальне оголошеннячко:

дуже прибутковий, придатний для будь-якого промислового підприємства, негайно продається з особистих причин. По довідки звертатися до інж. Р. Марека, Бржевнов, 16517.

“І варт було морочитись! – подумав пан Г. X. Бонді. – Якісь патентовані шлейки, якесь шахрайство або іграшка божевільного, а я змарнував на це п’ять хвилин. І я вже тупію! Мізерні умови... І ніякого розмаху”.

Пан голова правління сів у крісло-гойдалку, щоб вигідніш посмакувати всю гіркоту жалюгідних умов і мізерних масштабів. Правда, МЕАТ має десять заводів, де працює тридцять чотири тисячі робітників. МЕАТ займає провідні позиції в чорній металургії. Парові казани МЕАТ – поза конкуренцією. Колосники фірми МЕАТ – всесвітньовідома марка. І все ж за дванадцять років роботи десь-інде, далебі, можна б досягти трохи більшого...

Раптом Г. X. Бонді випростався в кріслі. “Інженер Марек... Інженер Марек! Стривай-но, а це часом не отой рудий Марек, як же пак його звали, Рудольф, Рудо Марек, мій однокурсник з політехніки? Справді, ось в оголошенні стоїть: “Інж. Р. Марек”. Рудо, лебедику, ну як таки-так! Доробився, бідолаха, нема що казати! Продаєш “дуже прибутковий винахід”, і – хе-хе! – “з особистих причин” ! Знаємо ми ці “особисті причини”... Грошей нема, еге? Хочеш спіймати промислову рибку на якийсь там заяложений патент... а втім, ти весь час був трохи одержимий думкою перевернути світ догори ногами. Ох, братику, куди звіялись наші грандіозні ідеї! Наша безумно щедра й легковажна молодість!”

Пан Бонді знов відкинувся на спинку крісла. “Мабуть, це справді Марек, – думав він. – Але ж Марек мав голову вченого. Трохи балакун, але в цьому хлопчині було щось від генія. Він мав ідеї. А взагалі – страшенно непрактична людина. По правді кажучи, безголовий, та й годі. Дивно, – міркував пан Бонді, – що він не став професором. Я його двадцять років не бачив, і хто зна, що він робив увесь цей час. Мабуть, зовсім скотився на дно. Так, звісно, скотився: живе, сердега, аж у Бржевнові і задля шматка хліба продає винаходи! Жахливий кінець!”

Пан Бонді спробував уявити собі злидні винахідника, що скотився на дно. Йому пощастило намалювати в уяві вусату й бородату голову; стіни, що її оточують: похмурі, фанерні, наче в кіно. Ніяких меблів; у кутку на підлозі матрац, на столі мізерна модель з порожніх котушок, гвіздків та недогорілих сірників, тьмяне віконце дивиться на подвір’я. І до тієї невимовної вбогості входить гість у дорогій шубі. “Я прийшов глянути на ваш винахід”. Напівсліпий винахідник не впізнає колишнього товариша; він покірливо схиляє патлату голову, дивиться, на чому б посадити гостя, і ось уже – боже милий! – задубілими, нещасними, тремтячими пальцями намагається пустити в рух свій жалюгідний винахід, якийсь безумний перпетуум мобіле, і збентежено белькоче про те, як би воно мало крутитися, як би воно напевне крутилось, якби він мав... якби він міг купити.”. Гість у дорогій шубі блукає очима по всій мансардній комірчині; і раптом видобуває з кишені шкіряну, течку і кладе на стіл тисячокронову банкноту, другу (та досить! – злякався сам Бонді) і ще й третю. (“Тисячі, врешті, теж вистачило б – поки що”, – зупиняє пана Бонді якийсь внутрішній голос). “Це... на дальшу роботу, пане Марек. Ні, ні, не треба дякувати, нічого ви мені не винні. Хто я такий? Чи не однаково? Вважайте, що я ваш друг”.

Ця уявна картина сповнила пана Бонді задоволенням і зворушенням. “Треба послати до Марека свого секретаря, – подумав він. – Зараз. Або не пізніш як завтра. А що мені робити сьогодні? Святковий день, на завод іти не треба. По суті, у мене вихідний... Ох, ці мізерні масштаби! Цілий день нема чого робити. А може, самому?..”

Г. X. Бонді завагався. Це все ж таки ніби якась пригода – подивитись на злидні того дивака у Бржевнові “Ми ж, урешті, були такими друзями! А спогади мають свої права. Поїду!” – вирішив пан Бонді. І поїхав.

Потім йому було трохи нудно, коли машина кружляла по всьому Бржевнову, розшукуючи найубогіший будиночок з номером 1651. Довелось розпитувати в поліції.

– Марек, Марек... – порпався в своїй пам’яті інспектор. – Це, мабуть, інженер Рудольф Марек, Марек і компанія, фабрика електроламп, вулиця Міксова, номер тисяча шістсот п’ятдесят один.

Фабрика електроламп!.. Пан Бонді відчув розчарування, навіть досаду. То Рудо Марек живе не в мансарді! Він фабрикант і продає “з особистих мотивів” якийсь винахід! Е, друзяко, це тхне банкрутством, або ж я не Бонді.

– А ви не знаєте, як справи в пана Марека? – спитав він ніби мимохідь у інспектора поліції, вже сідаючи в машину.

– О, прекрасно! – відповів інспектор. – Така гарна фабрика. Знаменита фірма, – додав він з місцевим патріотизмом. – Багатий чоловік, – провадив він. – І страшенно вчений. Весь час якісь досліди робить.

. – Вулиця Міксова, – звелів пан Бонді шоферові.

[1] “Понеділок” (“Понделнік”) – мається на увазі ранковий випуск газети “Лідове новіни”, який виходив по понеділках.

[2] Сім Халуп – хутір поблизу Малих Сватоньовиць – містечка, де народився письменник.