– Ще б пак, – притакнув Бонді. – Запрягти їх, та й квит!
– От уяви, приміром, що двоє коней скільки сили тягнуть за два кінці мотузка в різні боки. Як ти гадаєш, що буде?
– Якийсь спорт, – здогадався Бонді.
– Та ні, не спорт. Буде спокій. Коні тягнуть, але не рухаються. А якби я перерізав мотузок?..
– Коні попадали б! – у захваті вигукнув пан Бонді.
– Та ні, просто розбіглися б у різні боки. Вони б стали звільненою енергією. А тепер слухай: матерія і є, власне, отакою супрягою. Переріж ту нитку, що зв’язує між собою електрони, і вони...
– Розбіжаться в різні боки!
– Так, але ми можемо спіймати їх і запрягти, розумієш? Або уяви собі таке; ми спалюємо в печі, скажімо, грудку вугілля. Одержуємо з неї трохи тепла, але, крім того, жужелицю, вуглекислий газ і сажу. Матерія від спалювання не пропадає, розумієш?
– Розумію. Хочеш сигару?
– Не хочу. Але та матерія, що лишається, ще містить у собі неймовірно багато невикористаної атомної енергії. Якби ми використали всю до решти атомну енергію, ми б тим самим спожили й самі атоми. Коротше – матерія зникла б.
– Ага. Тепер розумію.
– Це виходить так, ніби погано молоти зерно: здирати з нього тільки тонесенький верхній шар, а решту викидати геть, як ми викидаємо жужелицю. А коли молоти до кінця, з зерна не зостанеться нічого – чи майже нічого, правда? Отак само буде й тоді, коли матерію спалювати до кінця: з неї не зостанеться нічого – чи майже нічого. Вона розмелеться до решти. Використається. Вернеться в первісне небуття. Бачиш, матерія витрачає страхітливо багато енергії на те, щоб узагалі існувати. Відбери в неї існування, примусь її зникнути, і цим самим ти звільниш величезний запас сили. Ось у чому річ, Бонді.
– Ага. Непогано.
– Пфлюгер, наприклад, вирахував, що в кілограмі вугілля міститься тридцять більйонів калорій. Я вважаю, що Пфлюгер перебільшує.
– Безперечно.
– Я теоретично дійшов висновку, що сім мільйонів. Але й це означає, що одного кілограма вугілля, коли його спалити до кінця, вистачило б досить солідному заводові на кількасот годин роботи!
– Ти що! – вигукнув Бонді й схопився.
– Скільки годин точно, я тобі не можу сказати. Я вже півтора місяця спалюю півкілограма вугілля при навантаженні тридцять кілограмометрів, а воно... а воно... все крутиться... й крутиться... й крутиться... – бліднучи, прошепотів Марек.
Пан Бонді, голова правління МЕАТ, розгублено потер підборіддя, кругле й гладеньке, мов дитячий задочок.
– Слухай-но, Рудо, – нерішуче почав він, – ти, мабуть... ну, трохи... перевтомився, чи що...
Марек махнув рукою.
– Ет, це пусте... Якби ти хоч трохи знався на фізиці, я пояснив би тобі, як діє мій карбюратор[3], що в ньому те вугілля спалюється. Розумієш, це цілий розділ вищої фізики. Але ти сам побачиш унизу, в підвалі. Я насипав у машину півкілограма вугілля, потім закрив її й запечатав у присутності нотаріуса, при свідках, щоб ніхто не міг досипати вугілля. Іди подивись на неї, йди вже, йди! Ти однаково нічого не зрозумієш, але – йди до підвалу! Йди вже, чуєш?
– А ти що, не підеш? – здивовано спитав Бонді.
– Ні, йди сам. І... слухай, Бонді... довго там не затримуйся.
– А чому? – спитав Бонді ледь підозріливо.
– Так... Ну, вважай, що там... нездорово. І засвіти лампочку: вимикач зразу біля дверей. Ото, що гуде в підвалі, – то не моя машина: вона працює зовсім безгучно, не зупиняється і запаху ніякого не дає... То гуде... м-м... ну, вентилятор. Ну, йди вже, йди, я почекаю тут. Потім розкажеш мені...
Пан Бонді спускається в підвал, трошечки радий, що на хвилину спекався цього божевільного (адже нема сумніву, що Марек збожеволів), а трошечки заклопотаний тим, як же йому чимшвидше викрутитись і втекти... О, ти диви: в підвалі грубезні двері, герметизовані, ніби в броньованих підземеллях банку. Гаразд, засвітимо. Вимикач зразу біля дверей. Посеред склепистого, бетонованого, чистого, мов монастирська келія, підвалу лежить на бетонній підставці здоровезний мідний циліндр. Закритий з усіх боків, тільки нагорі ґратчасте віконце, запечатане сургучними печатками. Всередині машини темно й тихо. З циліндра розміреним плавним рухом висовується шток, що повільно обертає важкий маховик. І це все. Тільки вентилятор гурчить у підвальному вікні, не змовкаючи ні на хвилину.
Мабуть, це протяг від вентилятора, чи що... Пан Бонді відчуває на чолі якийсь дивний повів, йому здається, наче в нього волосся піднімається дибом; а потім – наче він пливе в безкрайому просторі, летить, не чуючи власної ваги. Г. X. Бонді падає навколішки й застигає в якомусь неймовірному, ясному блаженстві, йому хочеться співати й кричати, йому вчувається шелест незмірних, незліченних крил. І раптом хтось міцно хапає його за руку й тягне геть з підвалу. Це інженер Марек; у нього на голові щось схоже на шолом від водолазного скафандра. Він тягне Бонді сходами нагору. В вестибюлі скидає металевий шолом і втирає піт, що виступив йому на чолі.
– Насилу встиг, – задихано, в жахливому хвилюванні, вимовляє він.
РОЗДІЛ III. Пантеїзм
[3] Ця назва, що її дав інженер Марек своєму атомному казанові, треба сказати, зовсім хибна; це один із сумних наслідків того, що в технічних навчальних закладах не вивчають латини. Більше підійшла б назва “комбюратор”, “atokettle”, “карбоватт”, “дисгрегатор”, “мотор М”, “bondymower”, “гілергон”, “Molekularstaffzersetzungkraftrad” EW та інші назви, запропоновані пізніше, але, звичайно, закріпилась саме неправильна. (Прим. автора).