Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із сусідньої кімнати входить Дженніфер, виснажена й прибита нещастям, але, як завжди, лагідна; підходить і стає поміж ними. На ній білий фартух.

М-с Дюбеда. Що мені робити? Та людина, що домагалася мене бачити й запевняла, що в неї дуже важлива справа до Луї, — то газетяр. Замітка, що з’явилась у газеті сьогодні вранці, каже, що Луї серйозно хворий, і ця людина хоче зробити інтерв’ю з ним. Як можуть бути люди такі грубо-безсердечні?

Валпол (кидаючись гнівно до дверей). Дозвольте мені з ним розправитись.

М-с Дюбеда (спиняючи його). Але Луї домагається побачитися з ним: він ледве не плаче: каже, що далі не може залишатись у своїй кімнаті, що хоче (вона змагається з риданням) умерти в своїй майстерні. Сер Патрік каже, що можна задовольнити його бажання і що це не зашкодить йому. Що ж нам робити?

Б. Боннінґтон (підбадьорливо). Ну, звісно, послухатись дуже доброї поради сера Патріка. Як він каже, це йому не може зашкодити; а може, без.сумніву, бути дечим і корисно, великою мірою корисно. Там буде йому далеко краще.

М-с Дюбеда (трохи потішена). Покличте сюди того чоловіка, містере Валполе, І скажіть, що він може бачити Луї, тільки не повинен стомлювати його розмовами. (Валпол потакує головою й виходить у надвірні двері). Сер Ралфе, не гнівайтесь на мене, але Луї помре, коли залишиться тут. Я мушу забрати його в Корнуолл, він там видужає.

Б. Боннінґтон (засяявши дивною усмішкою, ніби Дюбеда вже порятований). Корнуолл! Це місце саме для нього. Чудове місце для легенів. Як нерозумно було з мого боку не подбати про це раніш! Кінець кінцем, ви найкращий його лікар, мила пані. Натхненна думка! Корнуолл, звичайно. А, так, так!

М-с Дюбеда (заспокоєна й розчулена). Ви надто добрий, сер Ралфе. Але не подавайте мені так багато надії, інакше я заплачу; а Луї цього не може терпіти...

Б. Боннінґтон (м’яко протестуючи, кладе свою руку їй на плече). Ходімо до нього й допоможімо його перенести. Корнуолл. Звичайно! Звичайно! Саме те, що йому потрібно. (Обоє виходять у спальню).

Валпол повертається з репортером, веселим, пристойним, молодим чоловіком, нездатним стежити за звичайним ходом справи через розгубленість, що заважає йому правдиво описати все, що він бачить, або зрозуміти й переказати все, що чув. Тому, що єдина справа, в якій ці вади нічого не важать, є журналістика (бо газета, не маючи потреби точно описувати й переказувати, а тільки задовольняти марну цікавість читачів, нічого не втрачає, окрім чести, переказуючи все неправдиво й неточно), він став за журналіста й повинен високо тримати свій прапор у щоденному змаганні зі своєю власною неписьменністю та несталістю своєї справи. Він має записну книжку й принагідно пробує в неї записувати; але що він не знає стенографії та й взагалі будь-якої «графії», то звичайно кидає цю справу раніш, ніж устигне докінчити речення.

Репортер (озирається навкруги й нерішуче пробує записати). Мабуть, це студія?

Валпол. Так.

Репортер (з дотепом). Де він мав своїх натурниць, так?

Валпол (з суворою нестримністю). Поза сумнівом.

Репортер. То ви сказали, кубікульоз?

Валпол. Так. Туберкульоз.

Репортер. Як ви це вимовили: ку-бір-ку-льоз чи ку-бі-кульоз?

Валпол. Туберкульоз, чоловіче, а не куберкульоз. (Вимовляє по складах). Ту-бе-рку-льоз.

Репортер. О! Туберкульоз! Це, певне, якась хвороба. А я гадав, що в нього сухоти. Ви з його родини чи лікар?

Валпол. Ні те, ні те. Я — містер Кутлер Валпол. Запишіть. Запишіть іще: сер Коленсо Ріджон.

Репортер. Піджон.

Валпол. Діджон. (Зневажливо вириває в нього книжку). Дайте сюди, дозвольте мені записати прізвища — ви напевне їх переплутаєте. Це через те, що ви належите до професії неписьменних, які не мають ніякої кваліфікації й не підлягають громадській реєстрації. (Він усе записує в книжку).

Репортер. О, правду сказати, ви надто суворо нас судите, чи не так?

Валпол (гнівно). Хотів би я мати вас у своїх руках. Я зробив би з вас людину. Тепер слухайте сюди. (Показує йому на книжку). Тут записано прізвища трьох лікарів. А це прізвище пацієнта. Це його адреса. А це назва хвороби. (Він закриває книжку так гучно, що репортер блимає очима, потім подає її репортерові). Містера Дюбеда зразу увезуть сюди. Він хоче бачити вас, бо не знає, як йому зле. Ми дозволили вам пробути з ним кілька хвилин, щоб розважити його, але коли ви будете багато теревенити, ми виведемо вас геть. Він щохвилини може померти.

Репортер (зацікавлено). Ото йому так зле? Ну, можна сказати, мені сьогодні щастить! Чи не були б ви ласкаві дозволити мені сфотографувати вас? (Готує апарат). Ви не могли б узяти ланцет чи щось інше в руку?

Валпол. Облиште. Коли ви хочете мати мою світлину, ви можете її дістати на Бекерстріт, з якої хочете серії видатних людей.

Репортер. Але вони вимагатимуть їм заплатити. Коли ви нічого не маєте проти... (Натискує пальцем апарат).

Валпол. Я проти цього. Облиште, кажу вам. Сідайте сюди й заспокойтеся!

Репортер мерщій сідає на стільця для піаніно, в той час як м-с Дюбеда й сер Ралф ввозять Дюбеда в кріслі для інвалідів. Вони ставлять крісло між естрадою й канапою, де перед тим стояв стілець до мольберта. Луї не змінився, як могла б змінитись здорова людина, і не зляканий. Очі його дивляться широко, але він до того стомлений фізично, що ледве може рухатись, лежачи на подушці, цілком втомлений; але розум його діяльний, і він намагається найбільшою мірою використати своє становище, знаходячи насолоду у млявості та роблячи драму із смерти. Всі, проти волі, пригнічені, крім Ріджона, що зостається невблаганний. Б. Боннінґтон увесь — співчуття й прощення. Ріджон іде за кріслом, тримаючи в руках тацю з молоком та ліками. Сер Патрік, що йде слідом за ним, бере в кутку чайний столик і ставить його позад крісла для таці. Б. Боннінґтон бере стільця до мольберта й ставить для місіс Дюбеда поруч із хворим та поблизу естради, з якої манекени позирають на художника, що вмирає. Б. Боннінґтон повертається й стає ліворуч від Дюбеда. Дженніфер сідає. Сідає й Валпол на краєчок естради. Ріджон стає поблизу нього.

Луї (блаженно). Яке щастя! Бути в майстерні. Яке щастя!