Гараж пана Якобса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.

— Так я ж йому сказав!

— Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.

— Ох, ці мені служаки!.. — Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, — думав він. — Якийсь він дивний…»

Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…

З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.

Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…

Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.

Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.

В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.

Двері відчинились, і на веранду вийшов таємничий незнайомець. Пальто його було розстебнуте. Величезна лиса голова непокрита; капелюха він чемно ніс у руці.

Новомодні окуляри в товстій плексигласовій оправі лише на кілька секунд збили Александера з пантелику; потім він полегшено зітхнув і тихенько за спиною поклав молоток на стіл, щоб не здатися смішним.

В Александера була своєрідна пам’ять: зорові враження в ній часто поєднувались з іншими відчуттями. Побачивши чоловіка, що поволі підходив до нього, він зразу відчув терпкий ялівцевий присмак джину на язиці, а у вухах забриніли джазові ритми оркестру Бена Гарді. В ту ж мить він упізнав свого гостя.

— Привіт, пане Шенцлін! Давно не бачились…

Вони потисли один одному руки й посідали.

— Я вас ледве впізнав, пане доктор…

— І, здається, ледве не зробили дірки в моїй вельмишановній лисині.

— Ви тепер в окулярах…

— Так, мій юний друже, старіємо помаленьку…

Доктор Шерц оглянув веранду.

— Ви тут, я бачу, непогано влаштувались. Вашу кімнату й кухню я тільки що бачив. Так… Три роки! Не малий термін.

— Може, ми роздягнемось і зайдемо в кімнату? Таку справу варто було б покропити. Тобто я маю на увазі ваш фантастичний стрибок через паркан.

Доктор Шерц лукаво посміхнувся.

— Мені вже п’ятдесят, і ви таки маєте рацію, коли поздоровляєте мене. Але, на жаль, для цього в нас нема часу. Справа, в якій я прийшов, страшенно нагальна.

Александер подумав трохи і вирішив, що зрозумів.

— Я повинен підвезти вас до кордону?

Доктор Шерц засміявся.

— Та ні, до цього ще не дійшло. Тут ідеться про інше. Ваш мотоцикл стоїть напоготові?

— Так, але…

— Тоді ми негайно ж рушаємо. В чому справа, я вам поясню по дорозі. Часу в нас на це вистачить.