Гараж пана Якобса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, звичайно, не складаним ножиком, мій хлопчику, — і забирають виробничу документацію. Якщо все пройде тихенько, вони сідають у свою машину і їдуть собі додому, в Західний Берлін. Документи — фіть!.. випурхнули. Місце передачі нашим замовникам — Бремергафен. У цьому випадку вам не буде ніякої потреби брати участь в операції. Я виплачую вам двісті марок відшкодування, чи неустойки, як кажуть нотаріуси, і ви повертаєтесь до Магдебурга. Зрозуміло?

— А інші варіанти? — стривожено запитав Александер.

— Це якщо не все пройде гладенько. Якщо заводська охорона помітить щось і викличе поліцію. В цьому випадку не можна буде повертатись у Західний Берлін, бо народна поліція, яка контролює всі в’їзди до міста, легко може закрити їх наглухо. Вони будуть з шкури лізти, щоб знайти документи. Звичайно, без усякого успіху — для цього операція надто добре організована. Отже, ми вдвох будемо чекати біля південного виїзду з Потсдама. О дев’ятій ми повинні вже бути напоготові: сейф там такий, що його можна розрізати за півтори години, я бачив мікрознімки. Потім навпроти нас спиняється автомашина, ви сідаєте за кермо і рушаєте у напрямі Галле, звідки ми зараз їдемо. Це для вас буде потіха: великий «крейслер», сто тридцять п’ять сил…

— Я на такій машині ніколи не їздив, — наприклад, передачі…

— Там нема ніяких передач, автоматична коробка. Тільки дати повний газ, а потім зменшити. Педаль газу і гальмо ви ж, мабуть, знайдете.

Александер мовчав. У світлі фар виринув жовтий щит: «Беліц — Потсдам 22 км». Вирішальна мить з кожним кілометром наближалась.

— А далі що? — спитав він з удаваною байдужістю.

— Зразу ж за вашим «крейслером» ітиме друга наша машина, яка має завдання відвернути від вас можливих переслідувачів. Ця машина в Міхендорфі — ми саме до нього під’їжджаємо — зверне з шосе № 2 на захід. Там проходить автострада на Гельмштедт, і народна поліція буде, напевно, переслідувати ту машину, яка прямує до зонального кордону. Крім того, ваш «крейслер» має таку швидкість, що його ніхто не дожене. У Галле ви відпочинете й пересядете в іншу машину. Докладніше вам про все розповість ваш супутник — його звуть Кросбі. Хлопець хоч куди! Ви з ним добре порозумієтесь. Рано-вранці ви виїдете маленькою німецькою машиною на Марієнборн, там переїдете зональний кордон. Документи будуть у машині, але так добре заховані, що треба добрих півгодини повозитися, щоб їх вийняти, — якщо знаєш, де шукати. А коли не знаєш, годі й сподіватися щось знайти. Кросбі знає, він у Бремергафені розбере машину, продасть папери, покладе у схованку гроші й повернеться разом з вами назад. Оце й усе. Дитячі іграшки, еге ж?

Александер під кінець, видно, вже не слухав.

— Так, значить, це буде звичайний грабунок? — збуджено вигукнув він. — Грубий, вульгарний грабунок. Вкрадуть винахід, а я повинен буду доставити крадене в безпечне місце. Адже так?

— Ну, — незворушно відповів доктор Шерц, — я б так не висловився. Не так уже це буде грубо, як ви думаєте. В нас один із найкращих спеціалістів на весь Берлін. Крім того, на вашу долю припадає тільки участь у другому акті — це вже чисто ділова частина. Про те, що було попереду, ви нічого не знаєте. Зрозуміло? А втім, — Шерц приглушив голос так, що його було ледве чути за гудінням мотора, — якщо ви в останню мить відмовитесь нам допомагати, то ви вщент поламаєте всі наші плани і завдасте нам збитку в шістдесят тисяч доларів.

Не могло бути сумніву — це погроза. І ця погроза аж ніяк не здатна була заспокоїти Александера. У горлі в нього застряг клубок. Не довго думаючи, Александер смикнув за ручне гальмо, і машина різко спинилась на обочині дороги — аж колеса завищали по асфальту.

— В чім річ? — спитав доктор Шерц, який ніколи не втрачав самовладання.

Александер не відповів.

Доктор Шерц провів рукою по лисині. В чомусь він, видно, дав маху. В чому ж саме? Мабуть, був надто відвертий. Прикро. Тільки не нервувати: «Обережність — матір мудрості».

Настала гнітюча мовчанка.

— Слухайте, пане Шенцлін! Ми не можемо тут стояти.

— Ми звідси не поїдемо.

— Я ж вам уже казав, — почав доктор Шерц, — що ми зробимо західному світові надзвичайно цінну послугу, коли… — Він замовк, бо зрозумів, що цей трохи смішний аргумент не має сили.

— Надзвичайно добре оплачувану послугу, хочете ви сказати? — ущипливо зауважив Александер. — Це правда. Але грабунок лишається грабунком. Про ваші справи я й чути нічого не хочу.

— Ваша моральна стійкість гідна всілякої похвали, — глузливо сказав доктор Шерц, але в його голосі забриніла гостра, металічна нотка, — однак я насмілюсь звернути вашу увагу на те, що ви вже не раз порушували закон. Вперше — у Гамбурзі три з половиною роки тому; вам тоді довелось залишити службу в поліції. Я вам допоміг; але це тільки так, між іншим. Тут, у Німецькій Демократичній Республіці, ви п’ять разів допомагали нелегально переходити кордон особам, які вчинили серйозні злочини. Я можу вас коли завгодно видати властям, ви ж не можете мені зашкодити абсолютно нічим: я житель Західного Берліна, і моєї адреси ви не знаєте. Якщо ви відмовляєтесь їхати далі, я змушений просити вас вийти з машини і йти пішки. Ми впораємось і без вас. Але ви маєте всі шанси бути арештованим завтра ж.

«Так я тобі й повірив, — подумав Александер. — Коли я вилізу з машини, він мені пустить кулю в потилицю. Я вже знаю надто багато й можу тепер провалити всю банду — і сьогоднішнє діло зірвати». Він сидів мовчки, в цілковитому розпачі. Серце його шалено колотилось. В голові у нього все перемішалося; він одкинувся на спинку сидіння і на мить заплющив очі. Александер проклинав свою боягузливість, що не дозволяла йому вчепитись цьому доктору Шерцу в горлянку…

А втім, це теж нічого б не дало. Шерц не слабкіший за нього, до того ж, він озброєний…

— Ну, подумайте ще, — сказав доктор Шерц і натиснув педаль стартера. Мотор спочатку не заводився, і Александер якусь хвилину надіявся, що машина взагалі не поїде. Але ця надія була марною.

Вдруге «адлер» зупинився на плавному лівому повороті дороги. З обох боків стояв густий, мокрий від дощу ліс. Це був Потсдамський гай. Вони стояли за вісімсот метрів від південного виїзду з міста. Тут і треба було чекати.

Александер глянув на годинник. Стрілки показували двадцять хвилин до дев’ятої години. Він бачив в уяві, як грабіжники навшпиньках ідуть темними коридорами, як вони скрадаються по сходах, бачив сліпучо-біле полум’я і чув глухе шипіння різака… От гидота! А вечір же мав пройти зовсім по-іншому. Брігітта… та що ж, тепер уже нічого не зміниш. Зате через три дні все це минеться. Нове життя! Через три дні!

Доктор Шерц щільно загорнувся в пальто і відкинувся на спинку сидіння. За кілька хвилин він почав тихенько хропти. Але очі його були химерно розплющені.

Александера морозило. Цей чоловік наводив на нього страх. А був же колись такий вечір, коли він вважав його антикваром, ученим комерсантом чи адвокатом…

Дощ періщив безперестанку, барабанив по верху кабіни, вода струмочками стікала по вікнах.

За дві хвилини до дев’ятої в сусідній кімнаті задеренчав телефон. Георг Зіррінгауз поклав сигару і вийшов, але зразу ж повернувся.