Гараж пана Якобса: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Александер викочував з веранди мотоцикл і мчав у гараж — подивитись, чим там можна зарадити. «Хоч би сьогодні чого не сталось», — думав він тепер.

Тоді ж, два роки тому, й відбулась та вирішальна розмова. Доктор Шерц зробив йому одну пропозицію — досить дивну пропозицію. Александер ясно пам’ятав, як він сидів на дерматиновому дивані в його кімнаті: добре вдягнений, чемний, зовсім не настирливий. Низьким приємним голосом він виклав свою пропозицію. Що ця пропозиція має характер ультиматуму, стало ясно тільки під кінець розмови.

Йшлося ось про що: Александер повинен при потребі на важкому мотоциклі, якого доктор Шерц віддавав у його розпорядження, возити до зонального кордону певних людей. Там він передаватиме цих людей на явочних квартирах довіреним особам, які переправлятимуть їх через кордон. Всього існувало чотири таких явки. Александер мав право вибирати місце переходу на свій розсуд, аби воно було найближче від вихідного пункту. Якщо потрібна буде путівка, хай виписує її у «Баума і К°», Шмербах йому допомагатиме в цьому. В разі потреби йому доведеться якийсь час переховувати такого «подорожнього» в себе вдома. Кращого місця для цього і придумати важко.

Доктор Шерц не умовляв Александера; тільки подружньому, люб’язно роз’яснив, у чому полягатимуть його функції. І все-таки він дав зрозуміти, що в разі відмови Шмербах знайде привід найняти собі іншого диспетчера. Він пообіцяв за кожну таку поїздку грошову винагороду. Це була солідна сума: п’ятсот марок. Ці гроші покриватимуть також вартість бензину та інші витрати.

Розмір цієї суми тоді збудив недовіру Александера. Він спитав, яких це людей він має возити. «Взагалі — політемігранти», — відповів доктор Шерц. Але, мовляв, хай це його не цікавить. Тут нема нічого протизаконного — підвезти когось на мотоциклі, скажімо, з Бранденбурга до Бендорфа на зональному кордоні. Звичайно, нічого, але все-таки…

Вираз «політемігранти» доктор Шерц вибрав з цілком правильних психологічних міркувань. Ним рясніли сторінки гамбурзьких газет, які Александер читав щодня на протязі трьох років. І недовгочасне перебування з східній зоні ще не могло змінити його переконань. Александер тоді вважав, що допомагати політемігрантам хоч і небезпечно, але почесно і похвально. Під час першого такого рейсу він навіть відчував себе героєм, який сміливо, зухвало водить за носа прислужників ненависного режиму.

Та згодом у нього виникли деякі сумніви. Александерові в його щоденній роботі доводилось багато дечого чути, і він прийшов до тверезого висновку, що дуже багато людей переходять кордон з мотивів чисто кримінального характеру. На Захід тікав той, кому загрожувало судове переслідування.

Коли Александер додумався до цього, він часом намагався пригадати обличчя тих, кого він возив до кордону на задньому сідлі свого мотоцикла.

Першого разу він віз гарненьку молоду дівчину. Александер добре пам’ятав, як вона вчепилась йому в плечі під час шаленої їзди… То була чудова, хвилююча подорож. Потім такої романтики вже не було. Щоправда, серед його пасажирів ніхто не скидався на злочинця, крім одного бридкого типа, від якого тхнуло горілкою і який мав огидну звичку гризти нігті.

Александер прискорив крок; він сподівався дійти додому, поки знову не линув дощ. Дорога з обох боків була обсаджена кущами; за ними тяглися садки, огороджені дротяною сіткою, на якій іскрились крихітні дощові краплинки. Земля була вкрита брудним мокрим листям.

П’ять разів уже їздив він у такі подорожі. Чи тільки чотири? «А скільки я вже не бачив доктора Шерца? Два роки. І за весь час жодної звістки від нього. Тільки таємничі телефонні дзвінки: „О 21.00 прибути до південного виїзду з Шверіна“. Чи він взагалі ще живий? Може, він уже давно виїхав з Берліна…»

Сьогодні Александер чомусь весь час думав про це, і в нього вже почав псуватися настрій. Таке з ним бувало завжди. На роботі його нерви ще й не таке витримували; помилки й труднощі не лякали його. Але тут він нічого не міг з собою вдіяти. «Треба цьому покласти край, — думав він. — Роботи, мабуть, позбудусь, а знайти таку саму буде нелегко. Але далі так не можна».

Він уже був метрів за тридцять від старої сріблястої тополі, звідки видно його будинок; дорога там повертає вбік. Яка чудова картина — це дерево, що гнеться від вітру. Ще кілька кроків…

На згадку про дім настрій в Александера покращав. Увечері до нього мали прийти товариші по роботі. Він позичив патефон; у портфелі ніс кілька пляшок вина. Хоч би Карлгейнц не забув пластинок.

В Александера можна було досхочу повеселитись, і його друзі мирились і з далекою дорогою, і з грязюкою.

«Брігітта теж прийде», — задоволено думав Александер. Для нього це було головне.

Вже показалась біла хвіртка. Але що це таке? Перед хвірткою стоїть якийсь чоловік і нетерпляче натискає кнопку дзвінка.

Александер зовсім не збирався дозволити непроханому гостеві зіпсувати вечірку — хто б він не був. Ніколи такий гість не буває більш обтяжливим, ніж коли ти ждеш інших. Тому Александер зразу ж сховався за тополею і з досадою спостерігав незнайомого.

Але той, видно, був людиною швидких і несподіваних рішень, бо раптом трохи відійшов назад, перескочив з розбігу через низеньку хвіртку, пройшов палісадником і спинився перед дверима будинку. Порившись у кишені пальта, він вийняв якийсь предмет, — на такій відстані його не можна було розглядіти, — відімкнув ним двері й зник усередині.

Тепер Александер мусив теж вирішувати швидко. Повернутись і піти назад, як він хотів у першу мить, зараз уже не можна було. Він поквапливо рушив до будинку. Хвіртка грюкнула за ним, білий пісок скрипів під ногами. Александер машинально глянув на годинник. Стрілки показували п’ять хвилин до четвертої години.

Доктор Горн, начальник відділу XIІ-а на Фрізенштрасе, охоче підтримував би діловий контакт з народною поліцією. Але він знав, що йому на це ніколи не дадуть дозволу, його начальство із страхом уникало всього того, що могло б якимсь чином розкрити перед НП їхні власні справи. Крім того, очевидно, не хотіли виказувати деякі адреси із східної зони, зазначені в протоколах Горна, — мабуть, тому, що їх збирались використати (або вже використовували) для якоїсь іншої мети.

Через це західноберлінському криміналратові доводилось самому добирати способу, як впоратися з бандою фальшивомонетників і зломщиків сейфів, що з кожним місяцем ставала все небезпечнішою. Це була майже безнадійна справа, оскільки частина членів банди мали постійне місце проживання не в Західному Берліні, а на території Німецької Демократичної Республіки і завжди могли втекти від арешту.

У неділю ввечері криміналрат доктор Едуард Горн сидів у великій, обставленій масивними коштовними меблями квартирі свого друга Георга Зіррінгауза. Будинок цей був один з небагатьох, що вціліли в районі на південь від зоопарку.

Докторові Горну було вже під п’ятдесят. Це був високий чоловік з блідим довгастим обличчям і великим, довгим і тонким носом, на якому сиділи великі окуляри в чорній оправі. Важко було б описати колір його волосся в списку прикмет: чи воно ще біляве, чи вже сиве, не знав навіть сам Горн. Та він дуже мало цікавився своєю зовнішністю. Це видно було й по його штанах, на яких лише зрідка — з якоїсь особливої нагоди — можна було побачити відпрасовані складки; опріч усього іншого, доктор Горн уже багато років був удівцем, і ніхто по-справжньому не дбав про його одяг.

Доктор Горн навіть серед недоброзичливих і заздрісних колег мав славу неабиякого криміналіста. За двадцять п’ять років своєї служби в поліції він встиг попрацювати мало не у всіх відділеннях. Перед тим як стати начальником XIІ-а, він працював у службі ідентифікації і відтоді дуже цікавився тонкощами дактилоскопії. Теперішній його відділ працював головним чином у складі так званої секції «F», керівником якої, а, отже, і безпосереднім начальником Горна, був криміналдиректор Вюрцбургер. Секцію «F» організували майже рік тому, щоб якнайшвидше покінчити з бандитизмом у Західному Берліні, бо число бандитських нальотів почало загрозливо зростати. Проте цей намір і досі ще був дуже далекий від здійснення.

Хоч криміналрат був фанатично захоплений своєю професією, однак в розмовах з приятелем він намагався не зачіпати службових тем. Зіррінгауз, на кілька років старший за Горна, до війни був уже відомим журналістом, але тепер жив головним чином на проценти з свого капіталу, що його він якось примудрився врятувати під час девальвації. Вряди-годи в західноберлінських газетах з’являлись статті, підписані псевдонімом «Геос»; вони належали його перу. Дружні стосунки з головним редактором однієї з провідних газет давали йому змогу заробляти на тих несподіваних змінах валютного курсу, що їх з року в рік викликали ці газети та «РІАС».[3] Загалом його справи йшли непогано. Навіть краще, ніж здавалось на перший погляд: Зіррінгауз не любив збуджувати заздрість своїх ближніх і цікавість податкового управління.

Георг Зіррінгауз був розумна людина і дотепний співрозмовник, і Горн любив проводити з ним довгі осінні вечори, коли надворі негода і в шибки барабанить дощ.

Зіррінгауз тільки наприкінці листопада повернувся з подорожі по середземноморських країнах, отже, мав про що розповідати. Він побував у Парижі, а потім провів два місяці в Алжірі, Марокко й Тунісі. Враження від цієї подорожі збирався використати для роману. Темою його мало бути повстання тубільного населення, що страждає під французьким колоніальним ярмом.

— Власне, не стільки темою, скільки фоном, — поправився Зіррінгауз, — так, так, фоном, обрамленням, не більше.

— Такі книги вже є, — сказав доктор Горн. — По-моєму, Джон Кніттель писав щось подібне.

[3] Радіостанція в американському секторі Берліна.