Александер увійшов і намацав вимикач. Він іще володів собою настільки, що догадався замкнутися зсередини. В кімнаті він побачив креслярські дошки, граверні інструменти, стіл з телефоном, стопку паперу і щось схоже на друкарський верстат. «Ага, он воно що, — подумав він, дихаючи уже спокійніше, — цікаво! Але Рут тут нема».
Праворуч і ліворуч від нього були двері, які вели до приміщень, розташованих паралельно підземному ходу. Двері праворуч були замкнені. Якусь хвилину Александер підбирав ключі. Нарешті відімкнув. Не подумавши, що тут можуть бути сходи, він ступив у темряву — і на весь зріст простягся на купі паперу.
А Горн саме в цей час повертався з боку на бік у неспокійному сні. Гарячкові кошмари, яких він раніше ніколи не знав, тепер невідступно мучили його. Він раз у раз кидався, весь зрошений холодним потом, його нудило, серце шалено колотилось, боліла голова, і знову поринав у важкий сон, сповнений страшних кошмарів. Перед ним з’явився Рудольф з одутлуватим обличчям. Він затулився від Горна руками, які росли й росли до велетенських розмірів; пучки пальців на руках були чорні!
— О господи, — стогнав Горн, — я знаю, що мені верзуться дурниці, і все ж не можу позбутися їх… що ж це таке…
З’явилась голова Георга і засвітилася зеленим, жовтим, а потім зловісним червоним вогнем. Георг відкрив рот і дико, пронизливо закричав. Горн схопився. Цього не витримала б жодна людина! Напруживши всю свою волю, він розплющив очі. Сон зник, але пронизливий звук залишився. Ага, це дзвінок!
Горн схопився з ліжка, накинув халат. Була третя година ночі. За вікном клубочився густий туман, пронизаний якимсь таємничим сяйвом. Дзвінок замовк. «Треба глянути, що там», — вирішив Горн.
В передпокої він відщепнув ланцюжок, відімкнув спочатку звичайний, а потім англійський замок і повільно відхилив двері. Але за дверима нікого не було. Біля порога лежав лист. Горн підняв його.
Повернувшись до кімнати, він засвітив лампу і надірвав конверт. З нього випала маленька записка, написана друкованими літерами.
«Радимо Вам у Ваших власних інтересах, — прочитав Горн, — припинити розслідування потсдамської справи. На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру, що натрапили на інший слід. В суботу на Ваш рахунок у Німецькому банку буде переказано п’ять тисяч марок. В противному разі вам буде те саме, що й Ірінгсові!»
Підпису, звичайно, не було. Слова: «у власних інтересах», «Вюрцбургеру» і «п’ять тисяч марок» були підкреслені; записка була написана жирно, м’яким олівцем.
— Яке страшенне безглуздя! — пробурмотів Горн, що мав звичку іноді на самоті розмовляти вголос.
Але потім він прочитав лист іще раз і зупинився на Імені «Вюрцбургер»: «На знак своєї згоди Ви скажете завтра Вюрцбургеру…» — що це значить: «на знак своєї згоди»? Горн тільки тепер помітив, що аж тремтить від холоду. «Зараз піду на кухню і приготую собі чогось гарячого», — подумав він якось мимохіть і продовжував читати: «В противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові!» Але звідки знають про Ірінгса злодії з Потсдама? Хіба ж це не свідчить про те, що зломщики й фальшивомонетники, які вже не один рік порушують спокій у Західному Берліні, — члени однієї й тієї ж організації?
Горн зненацька чхнув з усієї сили і пішов на кухню. Він був прихильником народних методів лікування і регулярно пив відвар з липового цвіту. Він вживав його разом з фенхелем і чебрецем проти катару бронхів, який завжди загострювався у нього пізньої осені. Ось такий напій він поставив зараз на газ і трохи згодом випив його без цукру.
Одночасно він думав про Вюрцбургера: чи справді причетний той до цієї справи? «Якщо справді так — а його поведінка говорить за це, хоча посада і умови життя, вірніше, прибутки, суперечать цьому, — тоді вони зробили величезну дурницю, підкинувши мені цього листа. Проте, можливо, він написаний без відома Вюрцбургера. Якщо Вюрцбургер не має до цієї справи ніякого відношення (на що я від усієї душі сподіваюсь), тоді цей лист — спроба кинути на нього тінь, досить-таки жалюгідна спроба. Очевидно, їм хочеться мене запевнити, що мій шеф — їхній спільник, і тим полегшити мені зраду. Отже, є три варіанти. Який з них найвірогідніший?» Він вирішив обміркувати їх по черзі… Перше: чи мислимо, щоб чиновник, який займає високу посаду, який сподівається в майбутньому стати начальником західноберлінської кримінальної поліції, дозволив собі взяти хабара? Спочатку така думка здалася неймовірною. Гараж «Зюд-вест» — дрібне підприємство. Звідки ж їм узяти стільки грошей, щоб спокусити людину, яка одержує кілька десятків тисяч платні на рік, на риск і тяжкий злочин? Горн згадав про Рудольфа, який любив говорити жартома, що навіть генерального прокурора можна підкупити — були б тільки гроші! Просто ні в кого немає такої суми. Але йому відразу ж згадалася стаття в газеті, й він подумав: а чи й справді нема?
Коли припустити, що гараж — це тільки ширма, то справа набирає зовсім іншого вигляду. Організація, яка за ним криється, може мати досить капіталу, щоб при небезпеці витрачати на підкуп значну суму. Щоб підкупити Вюрцбургера, звичайно, замало п’яти тисяч, які пропонують йому…
Але Горн облишив свої міркування: він розумів, що для правильного висновку у нього не вистачає даних. До того ж, усе тіло його ніби налилося свинцем і знову розболілася голова. «Зовсім розклеївся, — сказав він сам собі. — Не дуже корисна для здоров’я звичка — працювати дванадцять годин на добу, та ще в таку грипозну погоду. Треба буде вивісити у себе на дверях об’яву про години прийому, щоб добродії з гаража „Зюд-вест“ більше не робили мені візитів у такий пізній час. Так, тобі тільки й лишилося жартувати, старий дурню, — вилаяв він сам себе і ковтнув таблетку. — Постарайся краще заснути, щоб через кілька годин…»
Він погасив світло і накрився з головою. Відразу перед очима знову з’явився лист. «На знак своєї згоди ви скажете Вюрцбургеру… ви скажете Вюрцбургеру… що ви натрапили на інший слід, — крутилося в голові… — скажіть Вюрцбургеру… ви натрапили на інший слід… У противному разі Вам буде те саме, що й Ірінгсові…»
Александер зарився в купу паперу. Під ним шелестіли гроші. Справа в тому, що Джонні Літт винайшов оригінальний метод надавати новим банкнотам старого вигляду. Їх м’яли й скидали на купу в сусідньому приміщенні. Там вони проходили, так би мовити, процес достигання, — їх топтали ногами, посипали графітом, поливали водою і кофейною гущею, кілька разів перевертали, і за тиждень вони набували такого вигляду, ніби були у вжитку вже з півроку.
Александер трохи підвівся, у нього дуже боліло плече. Він відчув легкий запах духів, тих самих, якими пахло у квартирі на Іспанській алеї. Очевидно, дівчина була десь тут. Побачити щось було майже неможливо. З сусіднього приміщення, з якого він щойно вийшов, пробивалася тільки вузенька смужка світла. Александер узяв банкноту в п’ятдесят марок і підпалив її своїм останнім сірником. Папірець спалахнув, і він побачив Рут. Вона тихо зойкнула і підійшла до нього.
— Як ви потрапили сюди? — злякано спитала вона.
— Це… це не важко, — непевно відказав Александер, але зразу ж збентежено змовк. Тільки тепер він повністю усвідомив, що наробив. Боббі Копш лежить посеред коридор а. Він добре-таки стукнув його якоюсь важкою залізякою, — що то було, він і не знає. Може, він його тільки поранив, а може — й убив. Правда, він зробив це обороняючись, але де ж свідки? Копш — мерзенний підлий негідник, однак чи він заслуговував на таку кару? Александер відчув, як тремтять його руки, і з великим зусиллям опанував себе. «Треба думати не про те, що було, а про те, що буде, як вибратися звідси…» — сказав він собі.
— Мені щось почулося недавно, — прошепотіла Рут, — якийсь крик, жахливий крик!
— Так, так, справді, — насилу видавив Александер. — Але те вже минуло. Нам треба якнайшвидше тікати звідси.
Вона не відповідала і, здавалося, до чогось прислухалася.
— Ходімо, — наполягав він і схопив її за руку, — нам треба поспішати, поки ще не пізно!
Вона не поворухнулася.
— Ви боїтеся?
— Так.
— Я розумію вас, але треба спробувати, це наш останній шанс. Побіжімо до контори, на подвір’ї гаража вони не наважаться нас переслідувати, там, може, вже є клієнти…
— У вас же є ключ, — перебила вона його, — давайте замкнемося, замкнемо двері в коридор…