— На цю допомогу мало надії, — промимрив бос, — куди там йому щось зробити! — його злило, що він забув нагадати Кросбі про ті п’ятсот доларів, яких йому не додали.
— Він може, Руді, покладися на нього, він може. А рука руку миє.
Але взагалі напівобіцянки Кросбі всерйоз не сприйняли, і настрій у всіх був пригнічений. Обговорення ситуації, для якої вони зібралися, не вийшло. Бос розпорядився тільки, щоб Боббі склеїв долари у майстерні Літта. На його ж вимогу Александер залишився ночувати в бібліотеці, де йому приготували щось на зразок ліжка. З півгодини він ще посидів з Шерцом за пляшкою вина, а потім, коли його партнер пішов у сусідню кімнату, ліг на імпровізоване ліжко. Він не роздягався і лежав з розплющеними очима, намагаючись не заснути.
У цій великій кімнаті Александер почував себе зовсім самотнім. У вікна барабанив осінній дощ. Іноді між хмарами виглядав блідий місяць, світло якого несміливо проникало в кімнату і малювало на килимі ледь помітні обриси віконних рам. Двері в коридор не замикалися; на сходах часом чулося якесь рипіння, йдучи спати, Шерц вклав у руку Александера маленький пістолет; очевидно, він теж вважав становище серйозним. Александер повернувся на лівий бік, бо на праве вухо він чув краще, затис у руці пістолет і вирішив усю ніч не стуляти очей. Однак міцне солодке вино та монотонний шум дощу скоро приспали його. Глухий стук, з яким пістолет упав на килим, не порушив його рівномірного дихання.
Едуард Горн та Георг Зіррінгауз приятелювали ще з тих часів, коли двадцятирічний Горн приїхав до Геттінгена, щоб вступити на юридичний факультет. Було це десь тисяча дев’ятсот двадцять другого року. Зіррінгауз тоді втілював собою тип вічного студента; у нього не вистачало ні честолюбства, ні енергії, щоб добути якийсь диплом, він хапався за все і заробляв на прожиток роботою в журналах; жив він, правда, досить злиденно з двома такими ж гультяями в майже голій мансарді. Ця атмосфера богеми приваблювала Горна, сина чиновника. В Зіррінгаузі його захоплювало все: починаючи з манери курити сигарети та тримати тростинку і кінчаючи умінням випроваджувати небажаних гостей. Якщо Едуард навчився у всякій обстановці триматися вільно, ніби вдома, то це тільки завдяки Георгу. Їхня дружба витримала навіть тоді, коли у Берліні вони обоє закохалися в одну дівчину; зрештою вона обрала новоспеченого доктора права Горна, хоча Зіррінгауз на той час був кращою партією. Та все це давня давнина.
Основа цієї дружби, яка не старіла з роками, лежала в характері Горна. Хоч він був дотепний і мав гострий розум, однак у товаристві з нього був поганий співрозмовник, незалежно від того, чи було там чотири, чи сорок осіб. Він не вмів вести легких, невимушених розмов. Якщо він був у веселому настрої, то здавався насмішкуватим; якщо ж хотів бути щирим, то, завдяки своїй проникливості, часом бував образливо відвертим. Щоб мати успіх у товаристві, треба бути або просто дотепним, або добрим оповідачем, або ж уміти терпляче слухати. Горн не мав жодного з цих хистів, хоча інколи, переборюючи себе, брав участь у жвавих порожніх розмовах за чашкою кофе. Так бувало за життя його дружини, і він робив це, власне, тільки на догоду їй. Але кожного разу він мало не вмирав з нудьги і приходив у німий відчай від пошлості своїх ближніх — людей одного з ним класу.
Його стихією була розмова сам на сам, дискусія, обмін думками, спільне шукання причин, зв’язків, істини. Такі розмови потрібні були Горну як хліб насущний, і гідним партнером для нього був Георг, людина високого інтелекту, що знала чужі краї і людей, єдиний, на думку Горна, з ким можна було перекинутися розумним словом. Тільки в ті часи, коли при владі стояли націсти, їхня дружба трохи похитнулася. Це сталося тому, що в Горна не лежало серце до нової соціальної теорії; але те вже було давно забуте. Невдовзі після капітуляції Горн і Зіррінгауз познайомилися з адвокатом Рудольфом Крамером, волею випадку занесеним тоді в Берлін.
Горн був людиною з прогресивними, хоча до деякої міри утопічними поглядами, мав нахил до теоретизування, по природі своїй був оптимістом, досконало володів логікою, але в сучасній політиці він тямив мало. Зіррінгауз, навпаки, був світською людиною, практичною, бувалою і вмів так повернути розмову, що на словах усе виходило красиво, натхненно, а по суті нічого не значило. Але пальма першості, безперечно, належала Крамерові — найкращому діалектику серед них трьох. Він завжди приголомшував їх своїми парадоксами і все перевертав з ніг на голову. Прихильник Дідро, Гельвеція та Шопенгауера, Крамер вишукував у їхніх творах висловлювання, що відповідали його поглядам, і завжди тримав їх напоготові у своїй адвокатській пам’яті. За політичними переконаннями Крамер був анархістом, якщо під анархізмом розуміти жагучу ненависть до будь-яких державних устроїв. А оскільки Горн був представником одного з таких устроїв, то легко уявити, як проходили у них бесіди: вони фехтували не тупими шпагами.
Сьогоднішній вечір, однак, був несхожим на всі попередні. Крамер не прийшов, і Горну ніяк не вдавалося розвіяти досаду, яку він приніс з собою з президіуму.
Сидячи у вигідному кріслі, він довгий час похмуро мовчав, поки, зрештою, думки його не прорвалися назовні:
— Хай йому чорт, — вилаявся він, — коли б не той дурень, їх можна було б узяти ще сьогодні… — Він замовк, зрозумівши, що така манера висловлюватись і взагалі ця тема зараз недоречні.
— І чому ж їх не взяли? — ввічливо поцікавився Зіррінгауз, не знаючи навіть, про що йде мова.
— По-перше, тому, що дехто проти цього…
— Начальство?
— Атож. Та є й інша причина, — він трохи помовчав, а потім додав, як завжди, трошки іронізуючи сам із себе: — По-друге, у мене жахливий нежить. Це справжнє лихо, що проти нього нема ефективного засобу. Сьогодні, здається, він досяг найвищої точки і, мушу зізнатися, таки здорово дошкуляє мені.
— Чудово, Едуарде, це просто блискуче, цим ти безпосередньо підтверджуєш теорію Гольбаха.
— А хто він такий? Лікар? То краще б він винайшов якесь щеплення проти нежитю, ніж розводити відносно нього теорії.
— Ніякий не лікар, а барон, причому — філософ; помер сто шістдесят років тому. Він говорив, між іншим, що погане травлення правителя держави часом має вирішальне значення в питанні про війну: починати її чи ні. Ось як він дослівно сказав: «Розлад шлунка монарха або примхи красуні…»
— Ну, я не можу поскаржитись на свій шлунок — принаймні зараз, — але я розумію, про що тут іде мова: дрібні причини мають великі наслідки.
— Авжеж. Потім цю думку підхопили і прийшли до досить химерного висновку: якби ніс у Клеопатри був трохи довший або трохи коротший, то світова історія могла б піти іншим шляхом. Парадокс, але потрапляє в саму точку.
— Це нісенітниця, хоч і звучить красиво, любий друже, — заперечив Горн, обережно прикладаючи хусточку до носа, до якого вже боляче було доторкнутися. — Ти, здається, говорив, що маєш для мене невеликий сюрприз. Якого роду?
— Оптичного.
Зіррінгауз простяг руку і вимкнув велику настільну лампу. Друзів огорнула глибока темрява. Горн не бачив, що робить Зіррінгауз, але здогадався, що той відійшов і з чимсь возиться.
Нараз посеред кімнати спалахнула велика скляна куля. Горн не міг пригадати, чи була вона там раніше, чи ні. З лампи-кулі лилось таємниче яскраво-блакитне світло, що сповивало все в кімнаті якимсь містичним серпанком. Та враз колір змінився. По всій кімнаті розійшлася неприємна їдуча зелень. Горн швидко глянув на друга й злякався: його обличчя… То було не обличчя, а морда якогось страховиська з вищиреними у посмішці зубами.
Зелене світло раптово перейшло в жовте, різке й зловісне. Наче прозора слизька плівка, кольору сірки, затягла стіни й меблі. Та ось світло пригасло — в кулі змішалися, завихрилися всі кольори разом, а потім з них виділився тремтливий, тривожний червоний колір — колір крові.
По кімнаті ніби попливли червоні мінливі хвилі. Горну здалося тепер, що голова Георга вся залита кров’ю, і в нього мороз пробіг поза спиною.
Раптом пролунав удар гонга і світло погасло. Горн з полегкістю підвів погляд — і відсахнувся: в дверях стояла постать, закутана у біле покривало. Горн закам’янів. Минуло кілька секунд, поки він догадався, що цей привид — кадр з проекційного ліхтаря.
І знову м’яке світло настільної лампи повернуло в кімнату затишок.
— Здається, ти вирішив вилікувати мій нежить шокотерапією, — сказав Горн ущипливіше, ніж звичайно, бо він і досі ще відчував страх.
— Шокотерапією, — байдуже повторив Зіррінгауз, глибоко затягуючись сигарою. — Хочеш джину? Я показав тобі своє нове захоплення. Ця лампа мій вірний помічник: вона допомагає моїй фантазії розправляти крила. Зараз я працюю саме над розділом, дія якого відбувається в пустелі. Коли я помічаю, що мій стиль стає сухим, як кактуси на краю Сахари, то змінюю атмосферу: настроюю радіо на Алжір і вмикаю жовте світло.