— Я сам піду туди, — сказав Шерц і вийшов з кімнати. Бос гнівно кинув йому вслід:
— Мавпа!
«Пожди, Руді Якобс, скоро я з тобою поквитаюся. О, дуже скоро!» — подумки відповів йому Шерц, який ніколи не прощав образ.
Александер майже переміг свою ніяковість перед Рут. Для нього це вже була не та молода вродлива дама в елегантному плащі, перед якою він стояв, неголений і безпорадний. Це була мила дівчина, яку він мусив захищати. «Якби не Брігітта, я закохався б у неї, — подумав він. — Брігітта… що вона робить зараз? Зараз пів на дев’яту, і вона, мабуть, давно вже сидить за машинкою в конторі „Баум і К°“. Цікаво, чи одягла вона сьогодні свою коричнево-жовту шерстяну сукню?»
Александер порівнював у думці Брігітту й Рут; але ж він міг порівнювати їх тільки за зовнішністю. Рут була вища, стрункіша, жвавіша; йому подобалися її великі сірі очі й гарне каштанове волосся, від якого ішов тонкий аромат. Та, крім цього, він нічого про неї не знав. Вона здавалася розумнішою, ніж Брігітта, і, незважаючи на страх, який зараз відчувала, сміливішою й рішучішою. Таке в нього склалося враження. І все ж він віддавав перевагу Брігітті. Він надто звик за останні тижні бачити в своїй подружці найкращу, найвродливішу дівчину в світі, щоб так ураз змінити думку про неї. Він добре розумів, що є жінки, які де в чому перевершують її: у них біліші зуби, пружніша хода, краща фігура. Але зваблива зовнішність могла приховувати різні духовні вади, які він уже добре вивчив. Жінки бувають жадібні на гроші, чванливі, самозакохані, надмірно ревниві, недбайливі, занадто легковажні, або ще гірше — нудні чи завжди в поганому настрої. У Брігітти, звичайно, теж є свої невеликі вади: впертість, а також кумедна пристрасть до зовсім не потрібних речей: мереживних комірців, браслетів, ланцюжків, усяких витребеньок. Ну, і до квітів… Хто ж не знає, що квітам місце в саду, а не в кімнаті? «Брігітта — гарне дівча, але хіба через це мені вже й поглянути на інших не можна?.. Ось Рут, наприклад… Мені хотілося б ближче з нею познайомитися…»
Ось вона сидить перед ним на ящику, підперши голову руками. Може, заснула? Він підійшов ближче, сів поряд. Над ними набридливо погойдувалася сліпуча електрична лампочка. Коротка тінь Рут тремтіла на цементній підлозі. Якусь мить він відчував спокусу обняти її, але стримався і тільки тихо сказав:
— Ви могли б більше довіряти мені. Чому ви не хочете розповісти, як потрапили сюди?
Вона підвела голову і глянула йому просто в вічі.
— Тому, що я вас дуже мало знаю.
— Як ви можете так говорити, коли я вже спав у вашому ліжку? — пожартував він.
— Я вас не розумію.
— Справді. Доктор Шерц послав мене ночувати у вашу квартиру на Іспанській алеї. Я чекав на вас цілу ніч, але ви не прийшли…
Вона тихо засміялася, але нараз замовкла і здригнулася.
— Ви нічого не чуєте?
З коридора відчинилися двері, пролунали швидкі кроки, і хтось почав торгати забарикадовані двері в лабораторію. Рут схвильовано задихала і злегка притислась до Александера. За дверима заговорили, але чувся тільки один голос, ніхто йому не відповідав.
— Літт говорить по телефону, — задихаючись, прошепотіла Рут.
На деякий час у друкарні запала тиша. Раптом у двері постукали.
— Алло! — почулося з-за дверей. — Пане Шенцлін, ви чуєте мене? — Це був голос Шерца.
Александер промовчав.
— Послухайте-но, пане Шенцлін. Ви допустилися тяжкої помилки і, певно, самі це розумієте. Тобто я хочу сказати, те, що ви пристукнули Боббі, ще не страшно. Але час ви вибрали невдало, страшенно невдало, хлопчику.
Александер мовчав.
— Чому ви не озиваєтесь? Я тут сам, нас ніхто не чує, слово честі! Відчиніть і спокійно поговоримо про те, як уладнати справу.
Відповіді не було.
— Юній дамі нічогісінько не загрожує, — почекавши трохи, запевнив доктор Шерц. — Я умовив шефа зразу ж відпустити її. Правда, він має на неї великий зуб, але ми влаштуємо так, щоб вона йому не попала на очі. Як ви на це дивитесь?
— Це один варіант, — вів далі доктор Шерц. — І навпаки, якщо ви волієте залишитись, ваші справи будуть значно гірші, повірте мені. Якобс знайде спосіб викурити вас звідти, і я нічого не зможу зробити для вас. Поміркуйте над цим і вирішуйте.
Александер і не думав відповідати. Монолог Шерца потішав його надзвичайно. Йому було приємно сидіти поруч з Рут, відчувати її тепло, її дихання, вдихати запах її волосся. Він сидів би так хоч і все життя.
— Хлопче, ви чуєте? Годі вам дуріти, — не вгавав Шерц. — Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт? Згадайте про Західну Німеччину, про п’ятдесят тисяч! Ви ж не могли забути всього, про що ми говорили з вами позавчора!.. Вам захотілося заступитися за дівчину, яка зараз з вами, але, повірте мені, ви зробили їй погану послугу, дуже погану! — він зачекав трохи і раптом запитав зовсім іншим тоном: — Чи, може, вам теж дісталося від Боббі, хлопчику? Тоді я беру вас під свій особистий захист, можете на мене покластись. От нещастя…
Стурбований тон Шерца викликав в Александера огиду. Він зіскочив з ящика, склав рупором руки і крикнув:
— Замовчіть! Робіть, що хочете, але не скигліть, будь ласка, під дверима. Зрозуміло вам чи ні?
— Цілком, — відповів Шерц, якому вже увірвався терпець, — більше нам говорити нема про що. Для дурнів закони не писані. Гуд бай, друже! Тримайтеся!