До цього часу Горн вважав, що підкупи — це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що — з якихось не цікавих для нього мотивів — весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, — вирішив Горн, — але як? Треба подумати».
Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, — думав він. — А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут — це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, — раптом обірвав він свої думки. — Коли сердишся, важко бути об’єктивним».
Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, — подумав він, опинившись на вулиці. — Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»
Десь о третій годині дня — було дуже хмарно і вже почало смеркати — перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»
З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.
— Слухайте, — сказав він напрямки, — ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!
Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос — скнара.
— Про них вам дасть пояснення Кросбі, — відповів він. — До речі, я теж маю одержати від вас гроші!
— Те, що вам належить, я приніс, — буркнув Якобс. — Ось вони! — Він кинув на стіл конверт. — Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?
— Можливо, пішли на дорожні витрати, — нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.
— Слухайте, — сердито сказав він, — поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!
Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.
— Поки не з’ясується, — задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: — Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?
Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.
Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.
Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.
— Гляньте-но у вікно, ліворуч, — говорив він. — Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? — Александер підтвердив. — Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції — певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок — і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…
— О, то ви й на це зважаєте?
— Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.
Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання — марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…
Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.
Звичайно, були й винятки. Одним з них був Горн. Тепер коли вже було ясно, що Ірінгс потрапив у біду з його вини, він не міг заспокоїтися.
«Ну що ж, піду сам… — заявив тоді Ірінгс. — Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка!»
«І я відпустив його, — дорікав собі Горн, — я побоявся дозволити йому те, що дозволяв собі. Взявшись за цю потсдамську справу, я ігнорую всі інструкції, бо не знаходжу в них сенсу і не можу узгодити їх зі своїми обов’язками. А коли це саме хотів зробити Ірінгс, я вставив йому палицю в колеса, бо не хотів брати на себе відповідальності!»
Після довгих і важких роздумів Горну почало здаватися, що це Ірінгс, якого вже, певно, не було в живих, лишив йому заповіт: розібратися у справі гаража «Зюд-вест», навіть якщо доведеться йти проти Вюрцбургера. Горн передчував, що одночасно він розгадає й таємницю зникнення комісара.
Він звернувся по допомогу до одного капітана охоронної поліції — свого давнього знайомого. Капітан Мюллер охоче погодився допомогти, і вони разом узялися складати план дій. Вони вирішили, що Мюллер нікому не говоритиме про цю справу, щоб потім це мало такий вигляд, ніби він прибув з загоном на місце подій за викликом Горна. Насправді ж вони вдвох розробили план операції до найменших подробиць.
— Нам слід взяти до уваги, — сказав Горну капітан Мюллер, — що в цьому кублі можуть бути підземні сховища й ходи, про які ми абсолютно нічого не знаємо. В таких випадках єдиний вихід, — він перевів дух — це раптовий наскок. Моїх двадцять машин плюс ваші люди. Половина наших сил з ходу оволодіє подвір’ям гаража, інша — прорветься до парку. Залізні ворота, кажете? Якщо вони й замкнені, то це затримає нас не надовго. У мене є дванадцятитонний тягач, який за півхвилини впорається з ними. Як на вашу думку, пане криміналрат?
— Ваш план, здається, розрахований на те, що ми реалізуємо його сьогодні вночі. Та з цього, мабуть, нічого не вийде. А вдень це пов’язано з надто великим риском.
— Одну хвилиночку, давайте по порядку… у мене є десь ваша карта, — Мюллер поліз у портфель, — судячи з неї, гараж займає чималу територію…
— Два з половиною гектари, — уточнив Горн.