Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона звелася на ноги — тигр, а не жінка, — і підняла руки, ніби готувалася кинутися на нас із кігтями.

— А що це у вас в руках? Ікенно? Ікенно! Я до тебе звертаюся.

Ікенна демонстративно поквапився стежкою, а ми слідом за ним. Ми пішли коротшою стежкою позаду нашого двору, над якою гілка бананового дерева, зламана буревієм, тепер стирчала, як тупа морда морської свині. Дійшовши туди, Ікенна повернувся до нас і сказав:

— Ви всі побачили? Побачили, до чого нас призвела ваша дурість? Хіба я не казав, що годі ходити до тієї дурної річки, але ніхто з вас мене не послухав? — Він поклав обидві долоні на голову: — От побачите, вона точно здасть нас мамі. Хтось хоче закластися, що ні? — він ляпнув себе по чолу. — Хочете?

Ніхто не відповів.

— Тепер ви бачите? — сказав він. — Тепер вам очі розкрилися, так? От побачите.

Ці слова гупали в моїх вухах, поки ми йшли далі, несучи додому страх того, що вона, без сумніву, доповість про все матері. Та жінка була материною подругою, вдовою, чоловік якої загинув у Сьєрра-Леоне, воюючи за Африканський Союз. Він залишив їй тільки свою посмертну виплату, розділену порівну з чоловіковою родиною, двох напівголодних синів, однолітків Ікенни, і безліч нескінченних потреб, які спонукали нашу маму час від часу їй чимось допомагати. Мама Іябо, заставши нас за грою коло небезпечної річки, безперечно, розповість усе матері на знак подяки. Ми страшенно цього боялися.

Наступного дня після школи ми не пішли до річки. Натомість сиділи у своїх кімнатах, чекаючи на материне повернення. Соломон та інші хлопці подалися на берег, сподіваючись, що ми прийдемо, але, не дочекавшись нас, прийшли перевірити, де ми є. Ікенна сказав їм, а особливо Соломонові, що їм також було б краще покинути риболовлю. Та коли Соломон відкинув цю пораду, Ікенна запропонував йому забрати його вудку. Соломон посміявся з нього й пішов з таким виглядом, ніби був захищений від усіх перелічених Ікенною небезпек, що начебто блукали тінями навколо Омі-Али. Ікенна дивився, як вони йдуть геть, хитаючи головою і жаліючи хлопців, які вперто вирішили йти тією погибельною стежкою далі.

Коли того дня мати повернулася додому набагато раніше звичайного часу, коли вона зачиняла крамницю, ми одразу зрозуміли, що сусідка нас викрила. Мати була глибоко приголомшена масштабами свого невідання, зважаючи на те, що вона жила з нами в одному будинку. Це правда, ми довго приховували те, чим займаємось, тримаючи рибу й пуголовків під ліжком у кімнаті Ікенни й Боджі, тому що знали про поголос щодо Омі-Али. Ми маскували запах тухлої води і навіть нудотний сморід дохлої риби, бо ловили здебільшого слабку дрібноту, а отже вона рідко коли доживала до наступного дня. Попри те що ми тримали її у воді, яку принесли з річки у бляшанках з-під напоїв, вона вся скоро помирала. Ми щодня поверталися додому зі школи й відчували сморід дохлої риби та пуголовків, що заповнював кімнату Ікенни й Боджі. Ми викидали їх на смітник за парканом нашого двору разом із бляшанками і журилися, бо порожні бляшанки було нелегко дістати.

Ми також приховували численні поранення й травми, отримані у наших таємних походах. Ікенна і Боджа дбали про те, щоб мати не дізналася про них. Одного разу вона насіла на Ікенну за те, що той надавав стусанів Обембе, почувши, що той співає у ванній рибальську пісню, але Обембе одразу ж прикрив його, сказавши, що Ікенна побив його, бо він назвав Ікенну свинячою головою, тож заслужив його гнів. Але Ікенна вдарив його, бо вважав безглуздям з боку Обембе співати ту пісню, коли мати була вдома, адже це могло викрити нас. Ікенна тоді попередив, що коли Обембе бодай раз у майбутньому припуститься тієї ж помилки, він ніколи більше не побачить річки. Саме через цю погрозу, а не через легенького штурхана, Обембе й почав скиглити. Навіть коли другого тижня нашої пригоди Боджа напоровся пальцем ноги на вістря крабової клешні на березі річки і сандаля омилася його кров’ю, ми збрехали матері, що це сталося під час гри у футбол. А насправді Соломонові довелося витягати крабову клешню з його рани, а всім нам, окрім Ікенни, було сказано відвернутися. А Ікенна, розлючений виглядом інтенсивної кровотечі в Боджі й страхом, що той може стекти кров’ю й померти, попри Соломонові тверді запевнення, що цього не станеться, розчавив краба палицею на млинець, тисячу разів проклявши його за те, що він завдав Боджі такої дошкульної шкоди. Матір вразило в саме серце те, що ми примудрилися зберігати свою таємницю так довго — понад шість тижнів, хоч ми й збрехали, що все тривало лише протягом трьох, впродовж яких вона навіть не підозрювала, що ми рибалимо.

Того вечора вражена мати важко крокувала будинком. Вона не дала нам вечері.

— Ви не заслуговуєте того, щоб їсти в цьому домі, — сказала вона, крокуючи взад-уперед між кухнею та своєю кімнатою. Її руки трусилися, а дух надломився. — Ідіть і їжте рибу, яку ви наловили в тій небезпечній річці, нехай вона вас наситить.

Вона зачинила двері кухні на замок, щоб ніхто з нас не потягнув собі їжі перш ніж лягти спати, але була така схвильована, що продовжила вести притаманний для свого ображеного стану монолог до пізнього вечора. І кожне слово, що злітало з її вуст, кожен звук її голосу глибоко проникали в наші голови, як отрута, що просякувала тіло до кісток.

— Я розповім Еме, що ви накоїли. Я певна, що коли він почує це, то покине все й повернеться сюди. Я знаю його, знаю Еме. От побачите, — мати клацнула пальцями, а потім ми почули, як вона вишморгує носа у край своєї раппи. — Думаєте, я б позбулася життя, якби котресь із вас утопилося в тій річці? Я не перестану існувати, якщо хтось із вас вирішить заподіяти собі шкоду. Ні. Anya nke na’ akwa nna ya emo, nke neleda ina nne ya nti, ugulu-oma nke ndagwurugwu ga’ghuputa ya, umu-ugo ga’eri kwa ya — Око, що сміється з батька й зневажає літню матір, нехай виклюють ворони долин і роздере хиже птаство.

Того вечора мати закінчила свій виступ оцим уривком із Книги приказок Соломонових — найстрашнішої з відомих мені частин Біблії. Згадуючи той вечір, я розумію, що, мабуть, саме те, як вона цитувала уривок — мовою іґбо, наситивши слова злістю, — і зробило його таким осудливим. Окрім того, мати промовила решту англійською замість іґбо, мовою, якою з нами розмовляли батьки. Між собою ми балакали йорубською, мовою міста Акуре. Хоч англійська й була державною мовою Нігерії, але вона лишалася мовою формальною, якою до людини зверталися незнайомці й чужі. Вона потенційно могла викопати цілий кратер між людиною та її друзями чи ріднею, якби хтось вирішив перейти на неї. Тому наші батьки рідко коли вдавалися до англійської, окрім таких випадків, як цей, коли слова мусили вирвати землю з-під наших ніг. Батьки були в цьому майстрами, тож мати досягла бажаного, бо слова «втопилися», «усе», «існувати», «небезпечна» прозвучали важко, вивірено, гостро й докірно і, залишившись у наших головах, мучили нас до пізньої ночі.

3

Орел

атько був орлом.

Могутнім птахом, який улаштував своє гніздо вище за решту собі подібних і ширяв у повітрі, наглядаючи за своїми молодими орлятами, як король наглядає за троном. Наш будинок — бунгало на три спальні, яке він придбав того року, коли народився Ікенна, — був його високим гніздовищем; місцем, де він владарював зі стиснутим кулаком. Саме тому згодом усі думали, що коли б він не поїхав з Акуре, наша домівка не стала б такою вразливою, і ті напасті, що випали на нашу долю, ніколи б не сталися.

Батько був незвичайною людиною. Коли всі підхопили псалми про контроль за народжуваністю, він — єдина дитина в родині, де мати понад усе хотіла йому братів і сестер, — мріяв про будинок, повний дітей, мріяв про цілий клан нащадків зі своєї плоті. Ця мрія стала приводом для численних кепкувань у кусючій економічній ситуації в Нігерії 1990-х років, але він відмахувався від образ так, ніби то були просто комарі. Батько накреслив ескіз нашого майбутнього — мапу мрій. Ікенна мав стати лікарем, але пізніше, потому як Ікенна з раннього віку почав виказувати захоплення літаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енуґу, Макурді й Онічі були авіаційні школи, в яких Ікенна міг би навчатися, батько змінив лікаря на пілота. Боджа мав стати юристом, а Обембе — родинним лікарем. Попри те, що я хотів бути ветеринаром, лісником чи доглядачем тварин у зоопарку — та взагалі будь-де, аби там були тварини, — батько вирішив, що я стану професором. Девід, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переїхав до Йоли, мав стати інженером. Лише для Нкем, нашої однорічної сестри, батько не мав готового вибору кар’єри. Він казав, що для жінок вирішувати такі речі немає потреби.

Ми від самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали від того вечора, коли мати пригрозила розповісти батькові про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнівом тата. Їй здавалося, що нас до цього підбили злі духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волітимемо, аби сонце впало на землю й спопелило її разом із нами, аніж відчуємо силу батькового прочухана на шкірі своїх сідниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взує чужого черевика, якщо власний намокне, — він радше ходитиме по землі босоніж.

Коли наступного дня, у суботу, вона пішла до крамниці з Девідом і Нкем, ми зробили все, аби знищити всі докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав свої вудки й одну запасну під іржавенькими листами покрівлі — залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, — що стояли під парканом коло материних грядок із помідорами. Ікенна знищив свої вудки й викинув уламки до смітника за огорожею.

Тієї суботи нас навідав батько, і це сталося точно через п’ять днів після того, як нас упіймали за риболовлею біля річки. Напередодні його відвідин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог міг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався від шмагання. Ми разом стали на підлогу навколішки й завели:

— Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, — Ікенну, Боджу, Бена й мене, — почав Обембе, — то не дай батькові приїхати нас навідати знову. Нехай залишається в Йолі, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаєш, як сильно він нас шмагатиме? Ти це розумієш? От послухай, у нього є батоги з волячої шкіри, kobokos, які він купив у м’ясника, — ото вже вони болючі! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й відшмагати нас, то ми більше не ходитимемо до недільної школи і ніколи більше не співатимемо й не плескатимемо в долоні у церкві! Амінь.

— Амінь, — повторив я за ним.

Коли батько приїхав опівдні того дня, погудівши клаксоном під ворітьми, як він часто робив, заїжджаючи до двору серед радісного галасу, ми з братами не вийшли його привітати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кімнатах і вдали, що поснули, тому що могли б роздратувати батька ще більше, якби вийшли його зустрічати «просто так, ніби нічого не сталося». Тож ми зібралися в кімнаті Ікенни, уважно прислухаючись до батькових рухів і чекаючи миті, коли мати почне свою доповідь, а вже вона була гарною оповідачкою. Щоразу, коли батько повертався, вона сідала біля нього на великій канапі у вітальні і детально змальовувала, як жила родина за його відсутності, — включаючи такі категорії, як виниклі родинні потреби й те, як їх було задоволено, у кого вона що позичала, наші успіхи у школі, церкві. Окремо вона доводила до його відома випадки непокори, які вважала неприпустимими і які, на її думку, заслуговували на його покарання.

Я пам’ятаю, як вона колись два вечори поспіль годувала його розповіддю про те, як одна жінка з нашої пастви народила дитину, повідомивши навіть про її вагу. Вона розповідала про диякона, котрий випадково перднув, стоячи на подіумі в церкві минулої неділі, і описала, як мікрофони посилили той ганебний звук. Мені особливо сподобалося, як вона переповіла випадок, коли в нашому районі лінчували злодія — як натовп збив того втеклого крадія на землю градом каміння, і як вони дістали десь автомобільну покришку й приладнали йому на шию. Вона підкреслила загадковість миттєвої появи в натовпі бензину і те, що злодій не встиг і кашлянути, як уже горів. Так само уважно, як і батько, я слухав, як вона описувала вогонь, що огорнув злодія, і те, як особливо яскраві його пасма здійнялися на найволохатіших ділянках його тіла — особливо на лобковій — і як повільно воно поглинуло його. Мати описувала калейдоскоп вогню, що оповив злодія сяйвом від язиків полум’я, і його зойк такими живими фарбами, що картина охопленої вогнем людини так і закарбувалася в моїй пам’яті. Ікенна інколи казав, що якби мати здобула освіту, то стала б чудовим істориком. Він мав рацію, бо мати рідко коли пропускала будь-яку деталь того, що сталося за батькової відсутності. Вона розповідала йому про кожну подію.

Отож спочатку вони говорили про поточні питання: про батькову роботу і його думку щодо знецінення найри за «цього гнилого устрою під владою теперішньої адміністрації». Хоч ми з братами завжди хотіли мати такий словниковий запас, який мав батько, були часи, коли ми його зневажали, і часи, коли той лексикон здавався просто необхідним, як у випадках, коли він говорив про політику, про яку не можна було балакати мовою іґбо через відсутність потрібних слів. Серед таких понять була й «аміністація», як мені тоді чулося це слово. Центральний Банк котився до прірви, і головною темою озвучених того дня батькових роздумів було можливе наближення смертної години Ннамді Азіківе, першого президента Нігерії, якого батько любив і вважав наставником. Зік, як його називали, лежав у шпиталі в Енуґу. Батько говорив песимістично. Він побивався через негідний стан закладів охорони здоров’я в нашій країні. Він кляв диктатора Абачу і бідкався через маргіналізацію народу іґбо в Нігерії. Решту часу, поки вечеря не була готова, він нарікав на британців, котрі породили чудовисько, утворивши Нігерію як єдину країну. Коли ми почали їсти, мати взяла диригентську паличку у свої руки. Чи знав батько, що усі вихователі в дитсадку, до якого пішла Нкем, її полюбили? Коли він спитав: «Ezi okwu — Он як?» — вона переповіла йому хронологію досягнень маленької Нкем. «А як тут Оба, король Акуре?» — поцікавився батько, тож вона розповіла йому геть усе про сварку Оби з військовим губернатором штату, столицею якого було місто Акуре. Мати продовжувала говорити, аж раптом, коли ми того вже не чекали, сказала:

— Діме, я хочу тобі дещо розповісти.

— Я уважно слухаю, — відповів батько.