Рибалки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли я сьогодні озираюся назад — а тепер, уже маючи власних синів, я роблю це частіше, — то розумію, що наші життя і наш світ змінилися саме під час одного з тих походів до річки. Бо саме там час почав набувати значення — на річці, де ми стали рибалками.

2

Річка

мі-Ала була страшною річкою.

Давно забутою жителями Акуре, як покинута своїми дітьми мати. Але колись то була чиста річка, що давала найпершим осельникам рибу та чисту питну воду. Вона оточувала Акуре й зміїлася вздовж і поперек усього міста. Як і багато інших африканських річок, її колись вважали богом, і люди вклонялися їй. Вони споруджували каплиці на її честь і просили в них заступництва й поради Ємоджі, Оші, русалок та інших духів і божеств, що населяли водойми. Усе змінилося, коли з Європи прибули колоністи і принесли Біблію, котра згодом відвадила від Омі-Али її адептів, і люди, тепер здебільшого християни, почали бачити в ній лихе місце. Спаплюжену колиску.

Вона стала джерелом похмурих чуток. В одній із тих чуток ішлося про те, що люди проводять на її берегах які завгодно фетишистські ритуали. Ту плітку підтримували повідомлення про трупи, туші тварин та інші ритуальні речі, що пливли поверхнею річки чи лежали на її берегах. А тоді, на початку 1995 року, в її водах виявили понівечене тіло жінки з вирізаними частинами. Коли ті залишки було знайдено, міська рада встановила на річці комендантську годину з шостої вечора до шостої ранку, і річку було покинуто. За багато років набрався довгий ряд інцидентів, що заплямували історію річки та спаплюжили її ім’я настільки, що з часом навіть згадка про неї викликала огиду. Не дуже допомагало й те, що коло неї розташувалася релігійна секта, відома під назвою Небесна Церква, або Церква білих одіянь, що мала у країні погану славу. Її віряни вклонялися духам води й скрізь ходили босі. Ми знали, що наші батьки суворо покарають нас, якщо коли-небудь дізнаються про наші походи до річки. Але ми й не думали про це, аж поки одна з наших сусідок — дрібна перекупка, яка ходила містом, тягаючи на голові тацю зі смаженим арахісом, — не впіймала нас на стежці до річки й не повідомила матері. То було наприкінці лютого, і на той час ми вже рибалили близько шести тижнів. Саме того дня Соломон вивудив чималу рибину. Ми аж попідскакували, побачивши, як вона теліпається на гачку, і завели нашу рибальську пісню, яку придумав Соломон. Ми завжди співали її у хвилини тріумфу, наприклад, під час смертельного польоту риби на волосіні.

Пісня була варіацією широко відомої наспівки, яку виконувала невірна дружина пастора Ішавуру, головного персонажа найпопулярнішого в Акуре християнського серіалу тих часів, «Вищої сили», під час повернення до церкви після попереднього вигнання за свій гріх. І хоч придумав ідею Соломон, своя частка більшості запропонованих рядків, які потім стали затвердженим текстом, надійшла чи не від кожного з нас. Наприклад, вставити «рибалки тебе впіймали» замість «ми тебе впіймали» придумав Боджа. Ми замінили її зізнання, що Божа сила здатна утримати її від диявольської спокуси, нашою здатністю міцно тримати й не відпускати впійману рибу. Нам так сильно подобалася ця пісня, що іноді ми мугикали її вдома або у школі.

Ми так голосно співали її, радіючи улову Соломона, що не чули, як до річки, нечутно ступаючи босоніж, мов привид, прийшов літній чоловік, священик Небесної Церкви. Коли ми ще тільки починали навідуватися до річки і знайшли цю церкву у своїх рибальських угіддях, то негайно включили її до кола своїх розваг. Ми підглядали за вірянами крізь відчинені дерев’яні вікна невеликої церковної зали з облущеною блакитною фарбою і передражнювали їхні шалені рухи й танці. Тільки Ікенна вважав недоречним знущатися з духовних практик релігійної установи. Коли до нас підійшов той старий, я стояв найближче до стежки і першим його побачив. Боджа був на іншому березі річки. Побачивши чоловіка, він кинув свою вудку і вискочив на берег. Обидва берега ділянки річки, на якій ми рибалили, були прикриті від вулиці довгими смугами кущів, і самої води не було видно, аж поки не пройдеш вибитою стежкою, протоптаною серед чагарників від найближчої вулиці. Ступивши на стежку, старий підійшов ближче і зупинився, побачивши дві наші бляшанки, що стояли в ямках, які ми викопали власними руками. Він зазирнув усередину бляшанок, над якими кружляли мухи, й похитав головою.

— Що це таке? — спитав він мовою йоруба з чужим для мене акцентом. — Чому ви кричите, наче купка п’яниць? Хіба ви не знаєте, що просто на тому березі стоїть Дім Божий? — Він вказав у напрямку церкви, повністю розвернувшись назад до стежки. — Хіба у вас немає ніякої поваги до Бога, га?

Нас учили, що нечемно відповідати на питання дорослого, яке звинувачує нас у чомусь, навіть якби ми мали готову відповідь. Тож замість того щоб відповісти, Соломон вибачився.

— Нам шкода, baba, — сказав він, склавши долоні разом. — Надалі ми не кричатимемо.

— Що ви ловите у цій водоймі? — спитав старий, пропустивши Соломонові слова повз вуха і махнувши рукою на річку, вода в якій тепер стала тьмяно-сірою рівниною. — Пуголовків, корюшок — що? Ішли б краще додому.

Він блимнув очима, переводячи погляд з одного на іншого. Іґбафе здушено зареготав, Ікенна гримнув на нього, пробурмотівши впівголоса: «Йолоп», — але запізно.

— Думаєш, це смішно? — сказав чоловік, вперши погляд в Іґбафе. — То ж знай, що мені шкода ваших батьків. Я впевнений, вони не знають, що ви сюди ходите, і шкодуватимуть про це, якщо коли-небудь дізнаються. Хіба ви не чули, що уряд заборонив людям сюди ходити? Ох, оце вже покоління росте! — він з подивом озирнувся навколо, а тоді сказав: — Підете ви звідси чи ні, але більше так не галасуйте. Чули мене?

Протяжно зітхнувши й похитавши головою, священик розвернувся і пішов геть. Ми запирхали від сміху, передражнюючи те, як теліпалося на його худій статурі біле вбрання, від чого він здавався дитиною у завеликому костюмі. Ми сміялися над боягузливим чоловіком, якого сполохав вигляд риби та пуголовків (бо він поглянув на рибу нажаханими очима), і над уявленим нами смородом з його рота (хоч ніхто з нас не стояв до нього досить близько, щоб його відчути).

— Цей чоловік як Ія Олоде, навіжена жінка, про яку говорять, що вона ще гірша, — сказав Кайоде. Він ніс бляшанку з рибою та пуголовками, і вона саме нахилилася, тож Кайоде прикрив її зверху долонею, щоб нічого не вискочило. У нього текло з носа, але здавалося, що він цього не усвідомлював, тож молочно-білі виділення висіли трохи нижче його ніздрів. — Вона завжди танцює містом — здебільшого танець макосса. Якось її вигнали з великого ярмарку в районі Оджа-Оба, бо казали, що вона присіла в самій середині ринку, просто коло м’ясного прилавка, і висралася.

Ми засміялися. Боджа реготав аж трусився, а тоді, наче сміх вичерпав з нього всі сили, просто впустив руки на коліна і важко задихав. Ми ще сміялися, коли помітили, що Ікенна, котрий не зронив жодного слова відтоді, як священик урвав нашу риболовлю, виліз із води на берег трохи віддалік, де пожухла трава есан нависла над річкою. Він почав розстібати ременя на мокрих шортах, і ми всі з цікавістю спостерігали за ним. Ми бачили, як він знімає решту рибальського вбрання і починає витиратися.

— Іке, що ти робиш? — спитав Соломон.

— Йду додому, — коротко відповів Ікенна, ніби не міг дочекатися, коли його спитають. — Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка.

Соломон нічого більше не сказав. Він усе зрозумів, оскільки зерно того, як зараз почав поводитися Ікенна, показуючи відсутність інтересу до риболовлі, було посіяне ще минулого тижня. Того дня його довелося умовляти йти з нами на річку. Тому, коли він сказав: «Я хочу піти додому повчитися. Я учень, а не рибалка», — запитань ні в кого не було. Боджа, Обембе і я, позбавлені будь-якого іншого вибору, крім того, щоб піти за ним, оскільки ми ніколи не робили того, чого Ікенна не схвалював, теж почали перевдягатися. Обембе замотав наші вудки у поношену раппу, яку ми поцупили з однієї з материних старих коробок. Я підібрав бляшанки й невеличку поліетиленову торбинку, в якій звивалася, борсалася і повільно дохла решта невикористаних черв’яків.

— Ви справді йдете? — спитав Кайоде, коли ми пішли за Ікенною, котрий начебто й не чекав на нас, своїх братів.

— Чому ви йдете саме зараз? — спитав Соломон. — Це через священика чи через той день, коли ти зустрів Абулу? Хіба я не просив тебе не чекати? Хіба не казав не слухати його? Хіба не говорив, що він лихий, божевільний скаженець?

Але жоден з нас не промовив ані слова у відповідь, і жоден не повернув голови. Ми просто йшли собі за Ікенною, який ішов попереду, несучи тільки чорну поліетиленову торбу, в якій тримав рибальські шорти. Він покинув свою вудку на березі, але Боджа підібрав її й поніс у своїй раппі.

— Нехай ідуть, — почув я слова Іґбафе позаду нас. — Вони нам не потрібні. Ми можемо рибалити й самі.

Вони почали дражнити нас, але відстань скоро відрізала нас від них, і ми мовчки пішли стежкою. Я йшов і думав, що це найшло на Ікенну. Часом я не міг зрозуміти його дій чи рішень і здебільшого покладався на Обембе, який допомагав мені все збагнути. Після зустрічі з Абулу минулого тижня, про яку згадав Соломон, Обембе розповів мені історію, яка, за його словами, спричинила несподівану переміну Ікенни. Я розмірковував над його розповіддю, коли Боджа закричав:

— О Боже, Ікенно, дивись, це мама Іябо!

Він побачив одну з наших сусідок, яка торгувала арахісом, сидячи на лавці перед церквою, зі священиком якої ми зустрілися на річці. На той час, як Боджа підняв тривогу, було вже запізно — жінка вже угледіла нас.

— Ох-ох, Іке, — гукнула вона, коли ми проходили повз неї зі спокоєм в’язнів. — Що це ви там робили?

— Нічого! — відповів Ікенна й наддав ходи.