Елєонора (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тінь

(Казка)*.

О горе! а однак я іду долиною Тїни.

Псалом Давида.*

Ви, що сі слова читаєте, ви ще в живих; але я, цей, що їх пише, вже давно пішов дорогою, яка провадить у царство тїний. Бо справді діяти ся муть дивні річи і розкриють ся тайни, тай чимало віків промине безповоротно, заки сі записки відкриє людське око. А як їх відкриє, тоді одні будуть недовіряти, другі сумнівати ся, а лиш не богато найде ся таких, що призадумують ся глибоко над значіннєм знаків, які тут вирізані рильцем зі зеліза.

Той рік був роком жаху і почувань, що були сильнійші чим страх, для якого тут на землі нема назви. Бо показало ся чимало дивніх появ і знаків тай широко і далеко, на морі і насуходолі, простерли ся скрізь чорні крила чуми. А до того для тих, що розуміли ся на звіздах, не було тайною, що небо мало вигляд пошести. А між іншими для мене, грека Ойноса, було звісне, що як раз зачав ся сімсот сорок девятий рік; а в сьому році, враз з появленнєм Аріеса, планет Юпітер мав опасати ся червоним перстенем страшного Сатурна. Дивня якась поява, як не ошибляю ся дуже, проникала не тільки обвід землі, але також людські уми, їх уяви і глибокі думки.

При кількох фляшках червоного вина з Хіосу сиділи ми в ночі в комнатї багатої палати в непривітньому місті Птольомаїс — а було нас сімох. А до нашої комнати провадили лиш одні високі бронзові двері; а двері були різьблені мистцем Корріносом, були рідким твором штуки, і з внутр були зачинені. Чорні драперії звисали в темній комнаті і засланяли перед нашими очима місяць, бліді звізди і безлюдні вулиці; але прочуття і думки про горе не могли виключити. Коїли ся кругом нас і над нами події, про які я не в силі точно розповісти; події матеріяльні і духові: у воздусі слота, чувство омління, задухи і трівоги, а понад усьо страшний стан, про який відають хорі на нерви, коли змисли є надмірно чуткі і оживлені, а тим часом сили думки дрімають. Мертва неміч повисла над нашими членами, над домашньою обстановою і над чарками, якими ми пили вино. Всі предмети, бачилось, придавлені і обтяжені з усіх боків, — всьо, з виїмкою поломіни семи зелізних лямп, що роз'ясняли наш празничний стіл. Вони знімали ся довгими, тонкими полосами світла і горіли всі блідо й неподвижньо; а в зеркалі, що відбивало їх світло, бачив кождий з нас тут присутних блідість свойого лиця і неспокійний блиск у потуплених в них очах своїх товаришів. Але ми сміяли ся і веселили ся на свій лад; а ся веселість була хоровита; ми співали пісні Анакреонта*, — а сі піснї були сумовиті; і пили до нестями, хоч багрове вино пригадувало нам кров. Бо тут в нашій кімнаті був ще один гість в особі молодого Зойлюса. Лежав мертвий і цілий обвинутий фартухом; як ґеній і демон сеї сцени. Ах! він не брав участи в нашій забаві, хиба лиш о стілько, о скілько його спотворений мукою вид і його очі, в яких смерть, здавало ся, лишень в части придушила вогонь зарази, немов би цікавили ся радістю того, шо має умерти. А хоч я, Ойнос, відчув, що очі спокійно спочивали на мині, все таки силував ся не замічати їх гіркого погляду і вдивляючи ся на силу в глибини гебанового зеркала, співав голосним і звучним голосом пісні сина Тейоса*. Але мій спів заникав з провола, а його відгомін всмоктував ся в темні драперії кімнати, слабшав, губився і конав.

І дивіть! з поміж сих чорних драперій, де згубили ся звуки пісні, виринула темна, неозначена тінь, тінь, яку творить з людської постаті місяць, коли стане низько на небозводі. Але це не була тінь ні чоловіка, ні бога, ні тінь якогось звичайного предмету. Гойдала ся хвилину між драперіями кімнати, а вкінці станула перед нами на самих бронзових дверях. А тінь була непостійна, без виду і неозначена і не була ні тіню чоловіка, ні бога — ані бога грецького, нї халдейського, ані єгипетського бога. Тїнь спинила ся на бронзових дверях, під луком їх одвірка і не ворухнула ся, ані не заговорила слова, але станула неподвижно. А двері, на яких тїнь спинила ся, як тямлю добре, находила ся біля ніг молодого, саваном сповитого Зойлюса. Та кождий з нас семи тут ирисутних, що бачив, як тінь висувала ся з драперій, не важив ся довгий час на неї споглянути, а потупив очі в долину і вдивляв ся без впину в глибини гебанового зеркала. Аж вкінці я, Ойнос, проголосив кілька тихих слів, питаючи тінь про її місце походження і назву. А тінь відповіла: «Я тінь, а моя оселя біля птольомайських катакомб, при самих хмарних оболонях Елізіюм, що межують з сумним потоком Хароном». І як стій зірвали ся ми усі сім з місць з дикою трівогою і стояли непевні та дрожалп зі страху і грози. Бо звуки голосу тіни не були звуками одного єства, а цїлого множества. Той голос дрожав, мінив ся і падав склад по складови, налягав глухо на наші уха добре памятними і незабутніми звуками многих тисянів покійних приятелів.

Перекл. П. Карманський.

________________________

Морелля

Я відносив ся до моєї приятельки Мореллі з чувством глибокого, аще більше своєрідного привязання. Як перед роками попав я припадково в її товариство, моя душа спалахнула вже при першій стрічі якимсь вогнем, якого я ніколи перед тим не знав. Але се не був вогонь Ероса і для моєї душі було гірке і прикре се постепенне пересвідченнє, що я ніяким чином не зможу вияснити його незвичайного значіння, або поконати його переможню силу. Але ми зійшли ся і судьба звязала нас перед престолом. І я ніколи не згадував про мою страсть, ані не думав про любов. А вона уникала товариства і привязала ся до мене одного та й зробила мене щасливим. Се-ж справді щастє жити у захваті мріяти — се-ж щастє.

Образованне Мореллі було глибоке. Як собі щастя бажаю, її талант не був звичайного крою, її сила духа була великанська. Я відчував се і в дечому став її учеником. Та швидко замітив я, може на рахунок її прешбурського виховання*, що вона викладала переді мною чимало тих містичних писань, які вважаєть ся звичайно простим шумовиннєм первісного німецького письменства. Вони — не можу поняти, з якої причини — були її постійним і улюбленим предметом науки, а що згодом стали ним і для мене, треба приписати звичайному, але успішному впливови привички і приміру.

З усім тим, як не ошибаю ся, мій ум не мав нічого спільного. Мої пересвідчення, хиба що і я не пізнаю себе більше — не оснували ся ні крихти на ідеальности, а в моїх чинах і думках не було навіть тіни сього містицізму, про який я дізнав ся з читання, — хиба, що я цілком ошибаю ся. В тім пересвідченню здав ся я мовчки на провід моєї жінки і зі спокійною совістю заглубив ся в плутанину її науки. А потім — потім, я, заглубивши ся у сі кляті сторінки, почув, що якийсь погубний дух вселяє ся в мене — тодї Морелля звикла була класти свою холодну руку на мою долоню і вигрібувати з попелу мертвої фільософії кілька марних, незвичайних слів, що своїм дивним змістом впалювали ся в моє серце. А потім годину за годиною бажалось мені лежати побіч неї і вслухувати ся в музику її голосу, аж поки його мельодійности не закрасив жах і на мою душу не упала тінь, так, що я полотнів і дрожав душею при тих надземних звуках. І так радість нечайно завмірала у трівозі, а найкраще зміняло ся в найбільшу гидь, як Гінном змінив ся в Ґегенну*.

Не потреба розкривати точного характеру тих питань, що вивязували ся з читання тих книжок, про які я згадав, і творили на довгий час одинокий предмет розговорів між Морелльою і мною. Знатоки науки, яку можна назвати теольоґічною моралю, можуть їх легко поняти, а невчені на всякий випадок не богато з того зрозуміють. Дивний пантеїзм Фіхтого*; уміркована Палінґенезія Пітаґорейців*, а понад усьо доктріни про треваннє розумного єства. А що ми розуміємо під особою думаючу одиницю, обдаровану ідентичність, які розвиває Шеллінґ*, були звичайно точками діскусії, що представляли для буйної уяви Мореллі найбільше принади. По моїй думці означує д. Льоке* сю так звану перзональну ідентичність зовсім вірно, як безпереривне розумом, та що всяке думаннє супроводжає певного рода свідомість — тим то і діє ся, що ми почуваємо ся в можности назвати себе собою, а тим самим відріжняемо себе від других думаючих одиниць і від того дістаємо нашу перзональну ідентичність. Але principium individuationis*, поняттє сеї ідентичностп, яка по смерти зовсім заникає або незаникає, було для мене повсякчасно предметом незвичайно інтересного розважання; тим інтереснійшого по причині своїх заплутаних і цікавих консеквенцій, як також незвичайного і живого способу, в який його розвивала моя Морелля.

Але прийшов час і загадочне поступованнє моєї жінки стало мене мучити як які чари. Я не міг терпіти далі дотику її блідих пальців, ні глибокого тону єї мельодійного голосу, ні блиску її задумчивих очей. А вона знала о тім, але не робила мені ніяких закидів; вона, знать, замічала мою слабість, чи мій дур і з усміхом звала його призначеннем. Вона, знать, відала про незвісну для мене причину мойого постепенного відчужування від неї, але не розкривала, навіть не натякувала мені на неї. Та вона була жінкою і вянула з дня на день. Згодом розплив ся на її лиці румянець, а сині жилки на її чолї стали блискучими. І хвилями моє серце розпливало ся в милосердю, — та сейчас замічав я блеск її вимовних очей і мою душу захоплювала утома і паморока, як того чоловіка, що вдивляє ся в страшну, незглубиму пропасть.

Чи маю казати, що я дожидав хвилі скону Мореллі з могучою і убійчою тугою? Так; але слабосильний дух держав ся ліпянки чимало днів, чимало тижнів і томлячих місяців, аж покіль мої притомлені нерви не взялипереваги над розумом і я не став казити ся по причині проволоки. А дні, години і гіркі хвилі плили з якоюсь діявольською упорністю і, бачилось, щораз видовжували ся, коли тимчасом її благородне житте клонило ся до долу як тіни в годину скону дня.

Аж одного осіннього вечера, коли на небозводі притихли вітри, Морелля покликала мене до себе. Над цілою землею стояла густа мряка, а над водами носила ся горяча задуха і на рясне жовтневе листе в лісі упала з небозводу богата веселка.

«Це день днів, — сказала, як я приступив до неї, — це день днів як до життя, так і до вмірання. Гарний день для синів землі і життя — ах, ще гарнійший для дочок неба і смерти...»

Я поцілував її в чоло, а вона казала далі:

«Я вміраю, але не перестаю жити.»

«Морелльо!»

«Не було таких днів, коли-б ти любив мене, — але кого ти за життя ненавидів, того по смерти станеш почитати».

«Морелльо!»

«Повторяю, що уміраю. Але в мині крив ся заповіт того чувства — ах, який незначний! — яке ти плекав для мене, Морелді. І коли мій дух відси відійде, житиме дитина — дитина твоя і твоєї Мореллі. Але твої дні будуть днями смутку, який є найбільше гнітучим з поміж усїх вражінь, як кіпа ріс є найбільше довговічним з поміж усіх дерев. Бо дні твойого щастя минули, а радости не поживає ся в життю двічи, так, як рожі з Пестум, два рази до року*. І згодом закинеш ігру Теоса, а не зазнавши міртів і винограду носитимеш за собою по землі твій похоронний рантух як Музулмани з Мекки».

«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.

Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.

Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.

Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.

Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.