Елєонора (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тепер настала у мойого приятеля деяка зміна по кількох днях гіркого болю у зовнішніх признаках духового розстрою. Його давний спосіб життя пропав. Він занедбав свої повсякчасні заняття або таки зовсім їх занехав. Він блукав, перебігаючи без пуття швидкими неуміреними кроками по кімнатах. Його мертвецьки бліде лице набрало ще більше нетогосвітного вигляду, а сильний блеск його очий зовсім погас. Давний, доривочний, охлялий тон бесіди уступив; в тоні його голосу звеніла дрож, що повстає у найбільшому жаху.

Я думав деколи, що його розбуджений ум бореть ся безнастанно з якоюсь тайною, що його гнітить й він намагаєть ся набрати відваги, щоб мені її повірити. Деколи знова вважав я се усьо необчислимими примхами божевілля. Я бачив, як він цілими годинами стояв та з найбільшою увагою кудись глядів, мов би наслухував якийсь таємний звук.Тому й не дивниця, що його стан мене трівожив й я став бояти ся також о себе. Я почував, як з провола а чим раз дужче переймав мене погубний вплив його власних, фантастичних а прецінь зворушливих, божевільних мрій.

Іменно сьомого, чи осьмого дня по перенесенню тіла лєді Магдалини у підземеллє, коли я пізно в ночи ляг спати, зазнав я на собі усьої сили тих почувань. Година минала за годиною, а сон не бравсь мене. Відрадніми думками намагав ся я побороти проймаюче мене нервове роздратованнв. Я силкував ся вмовити в себе, що більшу часть, як що не усьо, що я відчував, годить ся приписати шкідному впливови, який викликувала мрачна обстанова кімнати: темним, декуди подраним драперіям, які ворушив подув нагальної бурі, а які дрожачи на стінах, гойдали ся в оба боки та доторкуючись окрас ліжка, легко шаруділи. Та усі мої з'усилля не здали ся ні нащо. Мов тіло стало чим раз більше дрожати, аж нарешті той безпричинний жах грянув мені на серце мов тяжка змора.

Нараз я прокинув ся та, відотхнувши глибоко, позбув ся перестраху і сів високо на подушці. Ведений поневільним чуттєм.— не знать чому — бажав я проникнути зором густу темінь, що царила в кімнаті; та зовсім несвідомо став прислухувати ся тихим та неясним звукам, що в довгих перервах, коли буря ущухнула, — не знать відкіля — залітали до мене. Приголомшений сильним почуваннєм неясного та невиносимого страху, убравсь я швидко, бо почував, що сеї ночі не засплю ні на хвилину. Проходжуючись скоро сюди й туди по кімнаті, я пробував збути ся трівоги, що заволоділа мною.

Заки я вспів перейти кілька разів кімнату, звернули мою увагу легкі кроки на сходах, що вели на мій поверх. Я зараз-же пізнав хід Юшера. По хвилині запукав хтось у двері моєї кімнати і увійшов Юшер з лямпою в руцї. Його лице. було як усе мертвецьки-бліде; та притім в його очах блимала якась божевільна радість, — з його цілої постаті знать було сильне, судорожне роздратованнє, яке він здержував. Його вигляд настрашив мене; та я у сю мить був би радо усьо перетерпів, крім самоти, в якій оставав так довго. Тому його присутність справила мені навіть деяку полекшу. ^

— Й ти сього не бачив? — спитав нараз по короткій мовчанці, оглядаючись дико довкруги.

— Ти таки не бачив? Та пожди! Побачиш! — сказав він та, закривши обережно рукою лямпу, підійшов до вікна й отворив одну його половину широко, даючи тим чином приступ бурі. Нахабна хвиля вихру трохи не повалила нас із ніг. Справді, се була дика та вельми чудова ніч, що очаровувала своєю різко фантастичною трівогою й красою. Недалеко нас хуртовина шаліла у всій своїй величі; бо тут зміняв ся часто й нагло напрям хуртовити. Небуденна густота хмар, що звисали низько, наче-б зачіпали о вежі дому — не перепиняла нам бачити, з якою швидкістю кидались вони з усіх сторін, мов духи на себе, не рухаючись з місця. Повторяю, що навіть густота хмар не перепиняла нам бачити сього; хоч не видно було ні сяева місяця, нї зірок, ні блискавки не прояснювали пітьми. Але нижня верства велитенської маси филюючих випарів, як і усьо в нашому найблищому окруженню на землі, блимало нетогосвітним блеском; се походило від непрозрачних та зовсім видимих випарів ґазу, що прошибав воздух та окружав замок.

— Тобі сього не можна — не гляди на се! — крикнув я з острахом до Юшера та ніжно але на силу потягнув його від вікна на крісло.

— Ті явища, що тебе так роздратовують, се ніщо инше, як зовсім звичайний громовинний процес — може бути навіть, що вони завдячують свою струю руйнуючим випарам ставу. Я зачиню вікно, бо воздух студений як лід тай шкідливий для тебе. Ось твій любимий твір. Я читатиму тобі в голос, а ти слухай; так перебудемо сю страшну ніч.

Стара книжка, що я її взяв у руки, була “Mad Trist” — Лянсельота Каннінґа*. Мої слова були радше сумним жартом, як рішучим висказом, — коли я назвав той твір любимою книжкою Юшера; бо справді у його чудачній та нефантастичній балакучости було мало цікавого для благородного та вдумчивого ідеалізму мойого приятеля. Та се була одинока книжка, яку я мав тепер під рукою; кромі того я мав надію, що в роздратованню, в якому був сей слабоумний може справити полекшу сам надмір неймовірностий у тій книжці, бо в історії умових недуг чимало таких аномалій. Після виразу лиця, повного настороженої уваги, з якою слухав оповідання, чи тільки мені здавалось, що слухав, я міг пожелати собі щасливого вислїду моєї проби.

Я дійшов до звісного уступу, де Етельред, герой оповідання, після даремних з'усиль мирним способом дістати ся до кімнати Ереміта, рішаєть ся силоміць туди впасти. Як нагадую собі, слова оповідання в отсьому місці такі:

«Та Етельред, змалку повний мужеської відваги, почуваючись в ту мить дужим наслідком вина, що його випив, не ждав довше, щоб розмовитись гаразд з Еремітом, що був імовірно упрямий та злобний; навпаки, почувши на плечах каплі дощу й побоявши ся, що зловить його настигаюча буря, притьмом підняв булаву та кріпкими ударами виломив скоро такий отвір у твердих дошках дверий, що міг віпхати туди свою вкриту зелізом руку. Він крутнув нею з усеї сили, ломив, розбивав та торощив усьо, так що ломіт сухого, ломаного дерева розходив ся по лісі, розсіваючи тривогу».

Я тільки що докінчив се реченне, коли нараз зірвав ся стрівожений і на хвилину перестав читати.

Мені бачило ся — хоч я зараз же подумав, що се мана моєї розбудженої уяви — начеб з дуже далеких частий будинку доносив ся до моїх ух звук, що задля своєї схожости з тим тріскотливим ломотом, що його так точно описав Лянсельот міг видати ся його приголомшеним та глухим відгуком.

Без сумніву, була се улуда, що насторожила мою увагу: серед нагальної хуртовини, що била у рами вікон та гуділа чим раз дужче, кождий звук остав би для мене рівнодушним, бо не являв би ся для мене нічим цікавим або нестерпним. — Я читав далі:

«Та коли сміливий герой Етельред впав до кімнати, счудував ся та попав у велику лють, не заставши ні сліду по злобнім Ереміті. Натомість найшов вкритого шкаралущою змия, страшного вигляду, що висолопивши язик, горів огнем та сторожив перед золотою палатою із срібною долівкою. На стіні висівблискучий щит, а на його краях виритий був отсей напис: "Справжній переможець той, що туди добудеть ся, що вбє змия; йому дістанеть ся щит".

Етельред підняв свою булаву тай колопнув змия в голову так, що він упав на землю й зі страшним та поганим ревом віддав свій останній отруйний віддих. Сей рев був такий пронизливий та проймаючий, що Етельред вельми радо заткав би був собі уха руками перед таким страшним гуком, якому подібного ніколи іще не чув».

В тому місці я знова перестав читати, тепер уже з чуттєм найбільшої безрадности, бож не було сумніву, що у сю хвилю — хоч я не знав відкіля — почув я справді слабий, як бачило ся дуже далекий, але незвичайно протяжний крик чи хропіт; вірне певторенне неприродного реву змия, як я з'ображав собі його в моїй уяві після опису творця.

Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.

Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:

«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».

Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, — наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку — озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.

Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.

— Не чуєш сього? — О так! Я гаразд чую й чув. Довго, — довго — дуже довго — через чимало хвилин, — через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся — ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! — Я не важив ся — не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її — від сього часу минуло чимало, чимало днів — та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер — сьої ночи — Етельред — га! — га! — Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! — навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!

Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:

— Божевільний! — кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!

Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість — в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, — та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі — опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.

Я втік перестрашений з сьої кімнати та з того дому. Коли я опинив ся знова на знаній дорозі, там скаженіла іще буря з усьою силою. Нараз заблимав над дорогою яркий блеск. Я відвернув ся, щоб глянути, відкіля узяв ся сей незвичайний блеск, бо за мною був тільки сей довжезний будинок у пітьмі. Сей блеск походив від місячного сяєва, що мов кров червоне хилило ся на захід і в сю пору обливало сильним світлом прогалину, яка, як я згадав, йшла ломаною лінією через усю висоту муру від даху до підвалин. Коли я ще глядів на се, прогалина стала швидко ширшати — згодом прийшов кріпкий удар хуртовини — повне сяево місяця кидало мені в лице цілі оберемки світла; — а моїм мозком заволодів обморок, коли я вглядів, як сильні мури стали розступати ся. — Прогомонів протяжний, змішаний, пронизливий гук, опісля мов туча могутньої струї, — і глибокий, мрачний став замкнув ся на моїх очах понуро й мовчазно вад звалищами дому Юшера.

Перекл. Михайло Нобєрський.

___________________________