Елєонора (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Відгомоном роззвучати:

Пісня духам лиш одна —

Голосити і співати

Честь царя.

Та горе! В дім недоля встряла:

З князем бій зводить вража смерть;

Вязницею палата стала;

Не спас і день. Пропав у щерть...

Ах, як на пів забута казка

В гріб зложена часів,

Так зчезла давня радість, ласка

Величніх днів.

Крізь вікна лиш яркобагряні

При дзизкови різкім шездар

Замовклих — видно горем гнані

То сям, то там отари мар:

І як злий дух зміж скал розсілих, —

Мечеть ся з брами стін,

Шлючи наругу з уст збілілих,

Хор привидів личин».

Я пригадую собі гаразд, що під вражіннєм тої баляди родили ся у нас ідеї, що заплутали нас у гадки, при яких Юшер висказав погляд, якого я гаразд не тямлю задля його новітности або великої настійчивости, з якою обстоював при ньому.

Се відносило ся з окрема до вражливости ростин. Та у Юшеровому способі зображення річей ся ідея набрала сміливого полету та входила у обсяг неорґанїчних творів. Мені не стає слів, щоб описати його погляд у повному його значінню або хоч його рішучість, з якою обстоював при ньому. Вона була подібна, як я вже ранше згадав, до сірих мурів оселї його предків.

Ознаки сеї вражливости були: накопиченнє каміня, плян, після якого ставлено мури, чимало губчастих ростин, що пообростали мури та дерева, що росли довкруги них — та передусім спокійний тривок усього будинку та зеркальна гладкість у неповорушній верхні ставу. Очевидний доказ сеї чутливости — бачимо, говорив він (його слова счудували мене) у повільній та певній густоті воздуха, що уносить ся над водами ставу і над будинком. Очевидний наслідок сього, додав притім, полягає на тихому та неминучому впливі, що від віків рішав о судьбі родини, що сам вчинив з нього те, яким я його осьтут бачу — се, чим він є.

Такі погляди не вимагають ніяких толків тай я навіть сього не пробую.

Наша лєктура — книжки, що становили з давних давен духову поживу страдальця, — годила ся, як можна думати, з його нахилом до усього фантастичного. Ми чипіли над такими творами: Вервер та Шартроза — Грасета; Бельфеґор — Макіявелього; Небо й Пекло — Шведенборґа; Подорож Миколи Кліма у підземелле — Гольберґа; Хайромантія (Вороженнє з черт на руці) — Роберта Флюда, Жана d`Inagine і Шамбра; Подорож у синяву небес — Людвіка Тіка* тай Город сонця — Кампанелього. Любимою книжкою було виданне в форматі вісімки: Directorium Inquisitorium — Домініканця Емерика Жірона*; було також декілька місць у Помпонїя Меля*, що відносили ся до старих африканських польовиків та лsсовиків, над якими роздумував годинами.

Та найбільше захоплював ся читанєм небуденної й знаменної книжки, формату чвертки — настольної книжки якоїсь забутої церкви — Vigiliae Mortuorum Secundum Chorum Ecclesiae Maguntinae*.

Я був приневолений роздумувати над чудачним ритуалом у сьому творі та над імовірним його впливом на душу хорого, коли одного вечера звістив мене Юшер о смерти лєді Магдалини. Він зараз таки забажав зложити тіло сестри в одній з численних пивниць, що були під замком на час чотирнацяти днів аж до наконечного похорону. Для виправдання тої дивної постанови подав таку причину, що я не міг йому противитись. Він заявив, що рішив так вчинити з огляду на дивний хід недуги у покійниці, з огляду на деякі нахабні питання її лікарів та з огляду на далеку віддаль і брак опіки над родинним гробом. Я не мав охоти докоряти його рішенню, що видалось мені в найгіршому случаю невинним й зовсім таки природним захованнєм обережности, коли я нагадав собі се дивне явище, яке я углядів на сходах першого дня мойого приїзду. На бажанне Юшера помагав я йому в уладженню тимчасового похорону. Зложивши тїло до домовини, занесли ми його оба на призначене місце.

Пивниця, де ми зложили тіло, була вузка, вогка й не мала отвору, яким заходило би світло дня до нутра. Вона була мабуть довго замкнена так, що наші смолоскипи в густій атмосфері трохи не погасли й ми тільки прихапцем вспіли оглянути пивницю. Вона лежала дуже глибоко і якраз в тій части будинку, де була моя спальня. Мабуть за февдальних часів була вона тюрмою; опісля стала скритком пороху й инших пальних матеріялів, бо часть долівки та внутрішні стїни крутого хідника, що вів до пивниці, були виложені мідю. Двері з кованого зеліза були так-же осмотрені. Коли порушити їх у завісах, видавали наслідком свойого великанського тягару дивно проймаючий скрегіт.

Ми зложили наш сумний тягар у сьому місці грози на підвисшенню та відложили на бік неприбите іще віко домовини, щоб поглянути на обличе покійної. Незвичайна схожість між братом та сестрою застановила мене. Юшер, що мабуть провідав мої думки, пробурмотів декілька слів, з яких я міг догадувати ся, що вони обоє були близнюки та що від молодих літ вязала їх обоє майже загадочна сімпатія. Між тим наш зір не довго спочивав на покійниці, бо ми не могли без страху глядіти на неї.

Недуга, що повалила її в цвіті віку на смертву постелю оставила мов на глум рожеву краску шкіри на грудях та лиці, як загалом при усїх подібних недугах каталептичної натури; на її устах завмер мовби їдко нерішучий усміх, що в обличю смерти наводить такий жах. Ми опять замкнули труну, а заперши також зелізні двері, вернули знова тяжкою дорогою до кімнат на поверсі, що були такіж понурі.