— Та й стара моя питає постійно, чого не приходить та проноза, що прокляття зняла. Підсіла на тебе, відьмачка! Коротше, якщо ти до мене щось маєш, то приходь сьогодні о сьомій під нашу акацію!
Вадим поспішив уперед, а Софійка зосталась посеред осінньої алеї приголомшена і з повною душею золотого листя.
«Нашу акацію»?..
63. На порозі перевтілення
Коли Софійка остаточно змучилась, вибираючи вбрання на сьогоднішній вечір, у двері подзвонили.
Сашко влетів до кімнати з широко розплющеними очима:
— Збирайся! Ідемо! Мій шеф у справах проїжджає сьогодні через Леськовичі! Туди й назад! Я домовився, щоб нас підкинув! І магнітофона з записом «Сонати» позичив! На батарейках, не треба й розетки! Бери коробочку і вперед!
— Зачекай, але… Я не можу сьогодні… В мене важлива…
— Якщо немає кому посидіти з Ростиком — прихопимо з собою! Я попередив шефа, що в тебе може бути дитина!
— Але…
— Що є важливішим за визволення нещасного? Ти ж тільки про це й мріяла!
— Стривай, ти ще не все знаєш…
— Розкажеш дорогою! Шеф чекає унизу в машині!
— А… а ми встигнемо до сьомої? До пів на сьому?
— Встигнемо, встигнемо! Біжім!
Сашко встановив магнітофон у кутку Ганниної кімнати. Софійка повимітала з шафи павутиння й пил.
— Прошу дуже Софі не перестаратись: там є цінні думки! — не то жартував, не то ридав Дашківський.
Обоє розуміли його стан. Адже нарешті настало те, чого чекав століття.
— Ну, ще тиждень-другий я міг би пождати… — Привид швидко закліпав. — Бо якось так раптово…
— Тримайтеся, друже! — Сашко прикидався незворушним. — Усе буде гаразд!
— Ви певні, що хочете цього, Казимире?! — не витримала Софійка й кинулась до Завтрашнього. Хапала його в обійми, а він танув у неї під руками. Цілувала в щоки, але на вустах — лиш солоний присмак…
Вони плакали обоє: дівчинка і напівпрозора тінь. Метались, тягнулись одне до одного, і здалеку могло здатись, наче вони танцюють. Тим паче, що тепла й сумна мелодія вже заполонила кімнату: Сашко ввімкнув магнітофон.
— Годі, Софійко, годі… моя хороша! — Сашків голос теж зрадливо тремтів.
Бідолашний, він же не відає всієї правди, він же не знає, чим обернеться для нього Софійчин план!!!
— Сашку!!! — Це вперше озвалась до нього так ніжно, так сердечно. — Сашку!.. — сама не помітила, як на мить притулилась і до нього, як цьомнула в запалу щоку.
— Ти чого? — спалахнув од зворушення й несподіванки.
Як сказати? Ні, вже що буде:
— Казимире, пора до шафи! Гучніше музику!
Мелодія розливалась і справді наче розривала серця. Вона вирувала, і панувала, і вбивала, і воскрешала!
Коли нарешті втихла, то Софійці здалось, що і її вже розмело на порошинки.