Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Софійка підтвердила: старша посестра-шафа справді чудодійна. З її допомогою можна порятувати кого завгодно і з якої завгодно скрути. Немає нічого простішого!

— І мене, пресвітла панно? — злегка зашарівся Завтрашній. — Соромно сказати, але мене, майже дорослого парубка! Мене — із цих похмурих покоїв! Із цієї, — посмикав себе за нагрудний бант, — ненависної привидової шкури!

— Стривайте, пане Завтрашній! А що сталось?

— Річ у тім, що я… помилився народитися! Загубився в часі! Я прожив не своє, точніше — зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене в світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, — я повік сидітиму в привидах! Ви мене розумієте, файна панно?

Софійка сиділа, як громом прибита, і намагалася зрозуміти. Такої заплутаної справи аж ніяк не сподівалась! Навряд чи можна щось удіяти: як знати, куди переселити нещасного? А що, коли це дівчина, а що, коли навіть сама Софійка? І як виселити незаконного «квартиранта»? І як…

— Спокійно, спокійно! — наказувала чи то хлопцеві, чи то собі. — А що відомо про вас справжнього? Адреса? Ім’я? Вдача?

— Зовсім нічого, пресвітла панно!

Аби зараз удалині не зазвучав табірний гонг, який закликав до підвечірку, вона б, їй-богу, з’їхала з глузду.

— Мені пора, — винувато здвигнула плечима. У відповідь — такі розчаровані й водночас такі повні надії очі!

— Але ви не хвилюйтесь, Казимире! Неодмінно щось придумаємо!

13. В кожного своє…

Аби забезпечити собі виправдання, дорогою назад усе ж забігла до Віти. Сказати їй, аби прийшла ввечері по тарілку.

— Ку-ку! Привіт! — Віта саме кришила свиням. — Ось ще нагоду’ курей, нарву кролям, покришу яблука на сушіння… Словом, повправляюсь — і навідаюсь.

— Я думала, вправлятись — це займатися спортом!.. — засоромлено визнала Софійка. — А тобі, бачу, не до гімнастики. Як це все здатна подужати одна людина?

— Та це ще що! — махнула рукою в обмішці. — Проти інших ще й мало! Я й коро’ не пасу: це ро’ менбрат!

— Хто? Медбрат?

— Менбрат: менший брат! Чи ж не ба’: я не люблю говори’ зайвого? Моє правило: більше роби — менше говори!

— Боже, а я відпочиваю, як пані! — щиро совістилась. — А я нарікаю, що мушу забавляти Ростика! Що мама іноді в квартирі прибрати попросить!

— Що ж, кожному своє!.. — якось по-старечому пояснила Віта, наміряючись іти до криниці по воду.

Софійці від цих слів трохи полегшало. Вона б і рада чимось допомогти Віті, але, справді, куди їй братись до таких надлюдських, до того ж малознайомих справ? Тільки нашкодить!

— Авжеж, у кожного своя морока… Наприклад, я — мушу чимдуж бігти на підвечірок!

Он і в Алли Іванівни свій клопіт. Щось там із Андрієм Ігоровичем погиркались. Навіть гуляти своїх підопічних повели на різні майданчики: дівчата на першому квадраті, хлопці — на п’ятому… А в Павлика творча криза. На гуртку за інтересами хоче малювати пейзажі. А дуже тут не розженешся: все таке ж розграфлене, як ота шахова дошка, з якою Софійка так і не впоралась на першому занятті.

— Дві квіточки вправо, дві квіточки вліво — страх як мальовничо! Не дитячий табір — казарма! — нарікає він. — Тут лиш військові паради проводити!..

Бурчить, бо який із Павлика військовий? Подушка подушкою! Але й справді: у цих одноманітних рівних алейках, у квадратних клумбочках було щось нудне, гнітюче. Та що ці негаразди порівняно з Казимировими?! Он у кого справжня біда! Софійчина думка кружляла довкола нього, як Ві-ку-ку — довкола хазяйства. На жаль, почувалася цілковито безпомічною!..

14. Це вже щось!

Для початку вирішила підходити здалеку. Не ставити питання руба, а потрохи-потрохи по-вивідати про Завтрашнього усе що зможе. Гляди, щось і з’ясується! Та й узагалі, чи не видумав хлопець проблеми сам? Стільки прожити в темряві й самотині — чия психіка витримає?

Правильний діагноз — це, як мовиться, вже половина лікування. Хай, наприклад, розкаже про своє дитинство, розвіється, виллє душу, покаже Софійці решту замку і таке інше.

— Ключ! Минулого разу ми з пресвітлою Софі зовсім забули про ключ! — загукав Ян-Казимир при зустрічі й простягнув Софійці різьбленого приіржавілого ключа. — Я перевіряв: балконні двері відмикає чудово!

Спокійно, спокійно! Не збитися з думки! Зараз важливі не двері, а…

— Шафа! — обірвала на півслові господаря. — Які ще речі є у шафі?