Ru: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Фото не змогли зберегти пам’ять про наші перші різдвяні ялинки. Гілки, зібрані у лісах монреальського передмістя чи висмикнуті з-за ободу запасного колеса, вкритого білою тканиною, видаються лисими, позбавленими будь-якої магічності, тоді як насправді вони були набагато гарнішими за наші сьогоднішні восьмифутові ялинки.

Батьки частенько нагадують мені з братами, що не мають грошей, щоб залишити їх нам у спадок, та я гадаю, що вони вже заповіли нам багатство своєї пам’яті, яка дає змогу вловлювати красу грона гліциній, вразливість слова, силу зачудування. Ба більше, вони подарували нам ноги, щоб крокувати до наших мрій, до нескінченності. Либонь, це достатній багаж, щоб ми самі могли продовжувати свою мандрівку. Інакше ми захаращували б свій шлях майном, яке довелося б перевозити, страхувати, давати йому раду.

В’єтнамська приказка каже: «Бояться тільки ті, в кого довге волосся, адже ніхто не може потягти за волосся того, в кого його немає». Тож я намагаюся, за змоги, дотримуватися того, що для мене прийнятно.

У будь-якому разі, після нашої втечі на судні ми навчилися подорожувати з мінімумом багажу. Чоловік, який у трюмі корабля сидів поруч із моїм дядьком, не мав ніякого багажу, навіть маленької сумки з теплим одягом, як у нас. Він усе віз на собі. На ньому були купальний костюм, шорти, штани, футболка, сорочка і светр, решту він сховав у заглибинах: діаманти вставлені в кутні зуби, золото на зубах, скручені американські долари в анусі. Одного разу в морі ми бачили, як жінки розгортали гігієнічні серветки, щоб вийняти американські долари, тісно складені втроє по всій довжині.

Я мала браслет із протезного акрилу, рожевого, як штучні щелепи. Він був наповнений діамантами. Окрім того, батьки повшивали діаманти у коміри сорочок моїх братів. Але на наших зубах золота не було, бо торкатися зубів дітей нашої мами було зась. Вона часто казала, що зуби й волосся є коренями чи, можливо, первозданним джерелом особистості. Мама хотіла, щоб наш зубний апарат був бездоганним.

Саме з цієї причини навіть у таборі для біженців вона зуміла знайти пару зубних щипців, щоб виймати наші молочні зуби, які хиталися. І щоразу розмахувала перед нами вирваним зубом під пекучим малайзійським сонцем. Закривавлені зуби гордо виставлялися напоказ у тканині з малюнком піщаного пляжу й загорожі з колючого дроту. Мама казала, що можна збільшити мої очі і, можливо, навіть поладнати мої надто відстовбурчені вуха. Однак переробити інші структурні недосконалості мого обличчя вона не зможе. Тож, принаймні, зуби мають бути бездоганними, зокрема, не варто міняти їх на діаманти. Вона також знала, що якби наше судно захопили таїландські пірати, вони повиривали б і золоті зуби, й кутні з діамантами.

Поліція отримала наказ «таємно» пропускати всі кораблі, які перевозили в’єтнамців китайського походження. Китайці були капіталістами, отже, антикомуністами як за етнічним походженням, так і акцентом. Тож інспектори мали право їх обшукувати, позбавляти всього до останньої хвилини, до приниження. Моя родина і я — ми стали китайцями. Ми поклика́лися на гени предків, щоб із мовчазної згоди поліції мати змогу виїхати.

Мій прадідусь по мамі був китайцем. У вісімнадцять років він випадково потрапив у В’єтнам, одружився із в’єтнамкою і мав восьмеро дітей. Четверо з його дітей вирішили стати в’єтнамцями, а четверо китайцями. Четверо в’єтнамців, серед них і мій дідусь, стали політиками й науковцями. Четверо китайців досягли процвітання у торгівлі рисом. Навіть якщо мій дідусь і став префектом, йому не вдалося переконати чотирьох китайських братів і сестер віддати своїх дітей до в’єтнамської школи. В’єтнамський клан зовсім не володів сечван. Родина була розділена надвоє, країна також: південна частина — проамериканці, північна — комуністи.

Мій дядько Цюнг, старший мамин брат, грав роль мосту між двома культурними кланами і двома політичними таборами. До того ж, його ім’я означає «разом», але я називаю його Два, бо в південних в’єтнамців є традиція замінювати імена братів і сестер у порядку народження, починаючи з цифри 2.

Дядько Два, старший син у родині, був депутатом і керівником опозиції. І належав до партії, яку створили молоді інтелектуали, вони вважали себе частиною третього табору, який проявляв характер, стоячи під перехресним вогнем. Проамериканський уряд дозволив створити цю політичну партію, щоб угамувати гнів і шум молодих ідеалістів. На афіші на міській площі першим зазначили ім’я мого дядька. З одного боку, він спокушав членів своєї команди політичною програмою. З іншого, завдяки своїй поставі героя-коханця втілював сподівання на подобу демократії у своїх виборців. Своєю безтурботною палкістю і харизмою молодого самця йому вдалося зламати кордон між китайською і в’єтнамською родинами. Він належав до тих, хто може дискутувати про вплив браку паперу на свободу преси з міністром, а водночас обійняти за талію його дружину й полинути у вальсі, навіть якщо в’єтнамки не вальсують.

Упродовж усього дитинства я таємно бажала бути донькою дядька Два. Його донька Сао Май була для нього принцесою, навіть якщо він інколи на кілька днів забував про її існування. Батьки шанували Сао Май як prima donna. Дядько Два частенько влаштовував удома свята. І частенько у розпал вечірки зупиняв усілякі розмови й садив свою доньку на стільчик біля піаніно, щоб вона зіграла якусь невеличку п’єску. В його очах упродовж цих двох коротеньких хвилин звучання «Під місячним сяйвом» існувала тільки ця лялька з пухкими пальчиками, яка спокійнісінько тренькала на піаніно перед натовпом дорослих. Я щоразу сідала під сходами, щоб запам’ятати, як дядько цілує Сао Май у носик, доки гості аплодують. Час від часу він приділяв їй усього дві хвилини уваги, але цього було досить, щоб моя кузина мала внутрішню силу, якої в мене не було. Незалежно від того, чи був її живіт порожнім чи наповненим, Сао Май, не вагаючися, завжди віддавала накази своїм старшим братам і мені.

Мене й кузину Сао Май виховували разом. Я була або в неї, або у нас із нею. Траплялося так, що в неї вдома не залишалося ні зернинки рису. Коли її батьки були у від’їзді, служниці також зникали, незрідка з горням рису. А батьки від’їжджали часто. Якось її брат нагодував нас старим рисом, що прилип до денця каструлі. Додав до нього трохи олії й зеленої цибулі і подав на обід. Ми вп’ятьох пожували цей підсушений коржик. Траплялися дні, коли нас закидали горами манго, лонган, лічі, сухої ліонської ковбаси, еклерів.

Батьки моєї кузинки купували залежно від кольору якогось фрукта чи пахощів приправи, а то й просто у миттєвому пориві. Їжа, яку вони приносили додому, випромінювала ауру свята, занепаду, лихоманки. І не переймалися порожнім горням для рису у кухні, ні віршем, який ми мали вивчити напам’ять. Вони просто-напросто хотіли, щоб ми напихалися манго, щоб ми вгризались у м’якоть фруктів, що бризкали соком, щоб кружляли одне довкола одного й довкола них, як дзиґи під музику «Дверей», Сільвії Вартан, Мішеля Сарду, Бітлів, Кіта Стівенса...

У нас страви завжди були приготовлені, служниці на місці, а домашні завдання контро­льовані. На відміну від батьків Сао Май, мама давала нам тільки два манго, якими я мала поділитися з обома братами, щоправда, у кошику було ще з десяток плодів. Якщо ми сперечалися щодо розміру порцій, вона забирала їх і вже не давала, доки ми не навчилися знаходити компроміс при нерівному поділі двох манго між нами трьома. Тож інколи я воліла їсти сухий рис разом із моїми кузенами.

Я хотіла бути зовсім інакшою, ніж моя мама доти, доки якось вирішила, що обидва сини мають мешкати в одній кімнаті, навіть якщо в будинку є ще дві вільні кімнати. Мені хотілося, щоб вони навчилися підтримувати один одного, як це робила я з двома братами. Хтось мені сказав, що зв’я́зки сплітаються, коли разом смієшся, а ще коли ділишся і коли зазнаєш розчарування при розподілі. Можливо, саме завдяки тому, що плач одного серед ночі призводив до плачу іншого, мій син-аутист, зрештою, усвідомив присутність Паскаля, свого старшого брата, якого перші три-чотири роки життя він не помічав. Нині він з очевидним задоволенням віддається в обійми Паскаля чи ховається за ним при появі чужих людей. Можливо, власне завдяки цим перерваним-розірваним снам, Паскаль охоче ставить лівий черевик перед правим, щоб послабити заціпенілість, якою страждає його брат, аби той міг почати новий день, не дратуючися, без непотрібних потрясінь.

Тож, напевно, мама мала рацію, коли змушувала нас учитися ділитися, і не тільки між мною і братами, а ще й між нами і нашими кузенами. Я ділилася своєю мамою з кузинкою Сао Май, бо мама взяла під свою відповідальність виховання племінниці. І ми, наче близнючки, ходили в одну школу, сиділи за однією партою в тій самій школі. Іноді моя кузинка замінювала нашу вчительку, коли та виходила, й опинялася на її місці, розмахуючи її довгою лінійкою. Їй було п’ять чи шість рочків, як і нам усім, але лінійка ніколи її не бентежила, бо, на відміну від нас, Сао Май завжди підносили на п’єдестал. Тоді як я пісяла в трусики, бо не наважувалася підняти руку й попроситися вийти і не наважувалася пройти до дверей, коли на мене всі дивляться. Кузинка нападала на всіх, хто списував мої відповіді. Метала громи й блискавки на тих, хто насміхався з моїх сліз. Вона мене захищала, бо я була її тінню.

Сао Май скрізь тягнула свою тінь за собою, але інколи змушувала бігти за нею, немов цуцик, просто щоб по­сміятися.

Коли я була з Сао Май — а з Сао Май я була завжди — обслуга давнього сайгонського Спортивного гуртка ніколи не приносила мені содової з лаймом після занять тенісом, оскільки її вже принесли Сао Май. Усередині високих загорож цього розкішного клубу існувало лише дві категорії людей, які чітко розрізнялися: еліта й обслуга, діти-королі в бездоганно білому вбранні й маленькі босоногі підбирачі м’ячиків. Я не належала до жодної з них. Я була лише тінню Сао Май. Я ходила за нею, щоб під час чаювання мати змогу послухати розмови її батька з партнерами по тенісу. Вмостившись у плетеному фотелі на терасі сайгонського Спортивного гуртка й поїдаючи мадленки, він розповідав про Пруста. Й однаково захоплено описував стільці у Люксембургському саду і незмірні ноги танцівниць канкану. Він давав нам можливість подорожувати завдяки своїм спогадам іноземного студента в Парижі. Стоячи за його стільцем, наче тінь, я слухала ті розповіді, затамувавши подих, аби тільки він не зупинився.

Мама часто сердилася, коли бачила мене такою безликою. Вона казала, що я маю вийти з тіні й працювати над своєю рельєфною виразністю, аби від неї відбивалося світло. Та щоразу, як вона намагалася вивести мене з тіні, з моєї власної тіні, я тонула в плачах аж до виснаження, аж доки вона залишала мене на зад­ньому сидінні авто, де я спала в пекельній сайгонській спеці. Я гаяла більше часу на під’їзних стоянках біля будинків, ніж у вітальнях їхніх мешканців. Іноді я прокидалася від гомону дітей, які кружляли навколо авто і, висунувши язик, безхитрісно з мене насміхалися. Мама вірила, що мої м’язи зміцніють, якщо я боронитимуся. З плином часу їй вдалося зробити мене жінкою, проте жодного разу принцесою.

Тепер мама жалкує, що не виховувала мене принцесою, бо не стала для мене королевою, як дядько Два був королем для своїх дітей. Він зберігав статус короля до самої смерті, хоча ніколи не підписав жодного екзамену, не прочитав жодного разу щоденника і не мив дітям брудні руки. Нам із кузинкою бувало щастило подорожувати на дядьковій «Веспі»: кузинка стояла попереду, я сиділа позаду. Ми з Сао Май неодноразово довгенько чекали під тамариндом, що коло нашої початкової школи, доки консьєрж зачинить за нами брами, навісивши замок. Навіть продавці маринованих манго, приправлених сіллю і перцем гуайяв і охолоджених хікам уже звільняли тротуар перед школою, аж ми з Сао Май, засліплені призахідним сонцем, здалеку бачили, як він наближається до нас з розвихреним на вітрі волоссям і сяючою, незрівнянною усмішкою.

Він нас обнімав, і ми раптом не лише перетворювалися на принцес, а й ставали найвродливішими й найгіднішими в його очах. Та мить ейфорії тривала лише впродовж поїздки; невдовзі він уже тримав в обіймах жінку, майже ніколи ту саму, яка своєю чергою ставала принцесою миті. Ми чекали на нього у вітальні, доки нова принцеса перестане бути принцесою. Кожна з цих жінок втішалася думкою про те, що вона його обраниця, навіть якщо невдовзі дізнавалася, що була лише однією з багатьох.

Мої батьки багато критикували розв’язність дядька Два. Саме тому, навіть без прохання дядька Два, я ніколи їм не розповідала ні про тривалі чекання біля школи, ні про вечори, проведені у вітальнях незнайомих жінок. Якби я його викрила, він утратив би право забирати нас зі школи. А я втратила б шанс бути принцесою, бачити як на його щоці квіткою розквітає мій поцілунок. Тридцятьма роками пізніше мама захоче, щоб такі самі квіткові поцілунки я залишала на її щоках. Можливо, в її очах я стала принцесою. Проте я — всього лише її донька, виключно донька.

Уже з Квебеку мама послала гроші синам дядька Два, щоб вони могли виїхати на кораблі, як це зробили ми. Після першої хвилі boat people наприкінці 1970-х років було небезпечно відправляти дівчат морем, бо зустріч із піратами стала неминучим епізодом, подорожнім ритуалом, неуникненним зіткненням. Тож в автобус із біженцями сіли лише два старші хлопці. Але їх зупинили на півдорозі. Їх видав їхній батько, мій дядько, мій король... Чи то зі страху втратити їх у морі, чи боячись переслідувань його як батька? Коли я знову про це думаю, то кажу собі, що він так і не зміг сказати, що ніколи не був їм батьком, він був для них лише королем. І, напевно, боявся, що на міській площі на нього вказуватимуть пальцем як на антикомуніста. Він, очевидно, боявся повернутися на міську площу, яка йому належала ще не так давно. Якби на ту мить я мала голос, то попросила б його на них не доносити. Я йому сказала б, що ніколи не донесла ні про його запізнення, ні про його ескапади.

Мій голос без застосування слів визволила Жанна, наша фея в трико і рожевих колготках, з квіткою у волоссі. Вона озивалася до нас — своїх дев’яти в’єтнамців з початкової школи Святого Сімейства — музикою, своїми пальцями й плечима. Вона показувала, як заполонити довколишній простір, вивільнивши руки, піднявши підборіддя, дихаючи на повні груди. Довкола нас вона пурхала, наче фея, її очі по черзі пестили кожного з нас. Її шия видовжувалась, утворюючи єдину лінію з плечем, рукою, аж до кінчиків пальців. Її ноги описували великі кола, наче намагалися знести стіни, розворушити повітря. Завдяки Жанні я навчилася вивільняти свій голос зі складок тіла, щоб він дістався до моїх вуст.

Я скористалася своїм голосом, щоб у самому серці Сайгона читати дядечку Два якраз перед його кончиною еротичні уривки з книжки Уельбека «Елементарні частинки». Мені вже не хотілося бути його принцесою, я стала його ангелом, який нагадував йому, як він занурював мої пальці в крем шантійї у віденських кав’ярнях, співаючи «Besame, besame mucho...».

Дядькове тіло, навіть захолонувши, навіть застигнувши, було оточене не лише його дітьми й дружинами — колишньою і новою, братами і сестрами, а й людьми, яких він не знав. Вони приходили тисячами, оплакуючи його смерть. Деякі жінки втратили коханця, дехто — свого спортивного журналіста, хтось — свого колишнього депутата, свого письменника чи художника, свою руку в покері.

Серед усього цього люду був один вочевидь обділений пан. На ньому була сорочка з пожовтілим коміром і чорні зібгані штани, підперезані старим поясом. Він тримався віддалік, у тіні вогненного дерева, всипаного полум’яніючими червоними квітами, поруч із забрудненим китайським велосипедом. Прочекав не одну годину, щоб піти з процесією до кладовища, що на околиці міста в огорожі буддистського храму. Але й там він тримався осторонь, мовчазний, без руху. Одна з моїх тіток підійшла до нього й запитала, чому він усю цю віддаль крутив педалі? Чи знав мого дядька? Той відповів, що ні, не знав, але він живе і щоранку встає саме завдяки його словам. Тепер він утратив свого ідола. На відміну від нього я не втратила ні свого ідола, ні короля, лишень друга, який розповідав мені історії про своїх жінок, про політику, живопис, книги, особливо про фривольності, бо він до смерті залишався молодим. Дядечко зупинив час і до самого кінця розважався і жив з легкістю юних дорослих.

Тож немає, можливо, потреби в тому, щоб мама була королевою, навіть якщо мої нечасті поцілунки в її щоки були не такими величними.

Мама заздрила дядьковій безвідповідальності чи, радше, його здатності бути безвідповідальним. Сама того не бажаючи, відчувала ревнощі і до статусу короля і королев свого молодшого брата й інших сестер. Як і старшого брата, діти її сестер боготворять своїх матерів із різних причин, одну за те, що найвродливіша, другу — за те, що найталановитіша, третю — за те, що найрозумніша... В очах моїх кузенів їхня мама завжди найкраща. На нас усіх, з тітками й кузенами включно, моя мама наводила тільки страх. Замолоду вона втілювала символ влади найвищої інстанції. І завзято нав’язувала молодшим сестрам роль старшої сестри, бо хотіла відокремитися від старшого брата, який поглинав будь-чию присутність довкола себе.

Вона присвоїла собі функції мужчини в домі, міністра освіти, вищої матері, генерального директора клану. Вона все вирішувала, визначала покарання, виправляла порушників, змушувала мовчати незадоволених. Як великий президент Ради дідусь щоденними справами не займався. Бабуся намагалася впоратися з малими дітьми і звичними для неї невиношуванням і викиднями. Дядько Два, на думку моєї матері, втілював егоїзм і егоцентризм водночас. Отож вона призначила себе управителем верховної влади. Пригадую, як одного разу бабуся не наважилася попросити її відімкнути двері ванної кімнати і випустити звідти молодших — брата і сестер, покараних за те, що пішли з дядьком Два без маминого дозволу. Оскільки вона була лише юною дівчиною, то своєю владою наївно розпоряджалася залізною рукою. Її помста за безтурботність старшого брата і за боготворіння його дітьми була погано спланована, адже малі далі бавились у ванній кімнаті, причому без неї. Уся легковажність юності прослизнула їй між пальцями, доки вона в ім’я цнотливості забороняла сестрам танцювати.