Ru: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Через маму я дуже часто опинялась у ситуаціях, де мені ставало неймовірно соромно. Одного разу вона послала мене по цукор у бакалію, що розміщувалась якраз під нашою квартиркою. Я пішла, але цукру не знайшла. Мама відіслала мене назад і навіть замкнула двері на ключ: «Без цукру не повертайся!». Вона забула, що я глуха й німа. Я просиділа на сходинках бакалії до її закриття, доки бакалійник не взяв мене за руку й не підвів до мішка з цукром. Він мене зрозумів, навіть якщо моє слово «цукор» було гірким.

Тривалий час я думала, що мама отримує страшенну насолоду, підштовхуючи мене до прірви. Коли у мене з’явилися діти, я нарешті зрозуміла, що мала б бачити, як вона стоїть за замкненими дверима й дивиться у замкову шпарину, мала б почути, як вона говорить із бакалійником по телефону, доки я ридаю на східцях. Пізніше я також зрозуміла, що мама, цілком певно, мріяла про моє майбутнє, але постаралася дати інструменти, які забезпечили б мені змогу почати вкорінюватися... і мріяти.

Місто Ґранбі було теплим черевом, яке нас висиділо впродовж першого року нашого перебування в Канаді. Мешканці того міста виколисали нас одне за одним. Учні моєї початкової школи ставали в чергу, щоб запросити нас до себе на обід. Таким чином, кожен наш обід був розписаний між родинами, і ми щоразу поверталися до школи з порожнім животом, бо не вміли їсти розсипчастий рис виделкою. Ми не знали, як їм сказати, що ця їжа нам чужа, що їм не обов’язково оббігати ринки у пошуках пачки «Minute Rice». Ми не могли ні розмовляти з ними, ні слухати їх. Але в тому було основне. Була щедрість і вдячність у кожному зернятку рису, що залишилося на наших тарілках. Ще й сьогодні я питаю себе, чи слова не споганили б ті моменти вдячності. І чи інколи почуття не сприймаються краще в мовчанні, яке, скажімо, панувало між Клодеттою і паном Кьєтом. Перші моменти, коли вони були разом, минули без жодного слова, однак пан Кьєт, нічого не питаючи, погодився дати сина в руки Клодетті: це було маля, його дитя, яке він знайшов на пляжі, коли їхній човен занурився у надто пожадливу хвилю. Дружини він так і не знайшов, лише сина, який друге народження пережив уже без мами. Клодетта простягнула до них руки і залишила їх у себе на кілька днів, місяців, років.

Мені так само простягнула руки Жоанна. Вона мене любила, навіть коли я одягала плетену шапочку з логотипом Макдональдса, навіть якщо після уроків я потайки їздила у вантажівці з будкою разом із іншими в’єтнамцями працювати в полях Східних Кантонів. Жоанна хотіла, щоб наступного року я пішла разом із нею у середню приватну школу. Втім, вона знала, що під вечір у дворі тієї самої школи я чекала на вантажівку фермерів, щоб їхати працювати на чорно й заробити кілька доларів в обмін на мішки зібраної квасолі.

Жоанна також водила мене в кіно, навіть якщо я ходила в блузці, купленій на розпродажі за вісімдесят вісім центів, з дірочкою біля краю. Після перегляду фільму «Fame»[4] вона показала, як співати англійською головну пісню «I sing the body electric», хоча я не зрозуміла ні слів, ні її розмови з сестрою і батьками, сидячи біля їхнього домашнього вогнища. Саме вона допомагала мені підвестися, коли я падала, вперше ставши на ковзани, вона аплодувала й вигукувала моє ім’я, коли Серж, утричі вищий за мене товариш із класу, узяв мене на руки з футбольним м’ячем, щоб я забила гол.

Я себе запитую, чи не придумала собі таку подругу. У житті мені стрічалося багатьох людей, що вірять у Бога, але я вірю в ангелів. Жоанна якраз була одним із них. Вона належала до армії ангелів, які спустилися на парашутах у місто, щоб запропонувати шокове лікування. Біля наших дверей вони побували десятками, пропонуючи теплий одяг, іграшки, запрошення, мрії. Незрідка я відчувала, що ми не маємо досить простору, щоб прийняти все, що пропонувалося, щоб уловити всі усмішки, що нам призначалися. Як під кінець тижня відвідати зоопарк Ґранбі більше ніж двічі? Як оцінити проведені на природі вихідні? Як насолодитися омлетом із кленовим сиропом?

У мене є фото, де тато стоїть, обнявшись із нашими «хрещеними», родиною добровольців, які нам були призначені. Свої неділі вони присвячували тому, щоб повести нас на блошині ринки. І довго й голосно торгувались, аби ми могли купити матраци, посуд, ліжка, софи, загалом усе необхідне, маючи три сотні доларів урядової допомоги на вмеблювання нашого першого помешкання у Квебеку. Якось один із продавців подарував батькові червоний светр із високим коміром. Він гордо носив його щодня впродовж нашої першої квебекської весни. Сьогодні його широка посмішка на фото відвертає увагу від приталеного крою того жіночого светра. Інколи ліпше чогось та не знати.

Звісно, бували моменти, коли нам хотілося б знати більше. Наприклад, що наші старі матраци кишать блохами. Утім такі подробиці неважливі, адже на фото їх не видно. У будь-якому разі, ми вірили, що маємо імунітет від уколів, що жодна блоха не може прокусити нашу шкіру, яка під малазійським сонцем стала схожа на мідь. Тоді як холодні вітри й гарячі купелі очистили нас, зробивши укуси нестерпними, а розчесане свербіння кривавим.

Ті матраци ми викинули, не сказавши нашим хрещеним нічого. Нам не хотілось їх засмучувати, бо вони поділилися своїм серцем і часом. Ми цінували їхню щедрість, хоча й недостатньо: тоді ми ще не знали вартості часу, його справжньої цінності, його рідкісності.

Упродовж року Ґранбі був для нас земним раєм. Я не могла уявити кращого місця на світі, навіть якщо мухи заїдали нас там так само, як у таборі для біженців. Якось, щоб показати комах, тамтешній ботанік повів нас, маленьких, до боліт, де тисячами розмножувалися жаби. Він не знав, що всі ми місяцями жили поруч із мухами в таборі для біженців. Вони гронами висіли на гілках засохлого дерева біля відстійників поруч із нашою хижкою. Мухи сідали одна на одну довкола гілок, нагадуючи грона ягід на перцевому дереві чи смородину. Їх було так багато, вони були такими величезними, що їм не доводилося навіть літати, аби бути перед нашими очима, в нашому житті. Нам не треба було затихати, щоб їх почути, тоді як наш гід-ботанік говорив пошепки, щоб ми могли почути, як вони гудуть, і спробувати їх зрозуміти.

Мушиний спів я знаю напам’ять. Досить заплющити очі, і мухи знову гудуть, кружляючи довкола мене, бо під палючим малайзійським сонцем мені місяцями доводилося присідати навпочіпки десятьма сантиметрами вище величезного чана, доверху заповненого екскрементами. А опинившися за дверима однієї з шістнадцяти кабінок, ма́ла, не кліпаючи, дивитися на брунатний колір, що його годі й описати, боячися послизнутися і не втриматися на двох дошках щоразу, як туди заходила. Треба було втримати рівновагу і не знепритомніти, коли випорожнення, мої чи сусіда, здіймали бризки. У такі миті я тікала, слухаючи, як літають мухи. Одного разу я загубила капця, що застряв між обома дошками, коли я зашвидко смикнула ногу. Він пірнув у цю затірку, але не занурився. І плавав там, немов дрейфуючий човник.

Чимало днів я проходи́ла босоніж, чекаючи доки мама знайде для мене капчика-сироту якоїсь іншої дитини, яка також загубила свій. Я ступала просто по глиняній поверхні, на яку тижнем раніше повилазили черв’яки. Вони сотнями тисяч виповзали з відстійника після кожного великого дощу, немов за покликом месії. Вибиралися по схилу нашого пагорба і невтомно, не сповзаючи, сунули ним угору. Вони повзали під нашими ногами, звиваючись в однаковому ритмі і перетворюючи червону поверхню глиняної землі на білий ворушкий килим. Їх було так багато, що ми відмовлялися від участі у змаганнях, навіть не вступаючи в бій. Вони ставали непереможними, а ми вразливими. І не опиралися захопленню ними території доти, доки не закінчиться дощ, у той момент наставала їхня черга бути незахищеними.

Коли комуністи зайшли в Сайгон, наша родина поступилася їм половиною своєї власності, бо ми стали загроженими. Було зведено цегляну стіну, щоб позначити дві адреси: одну для нас, іншу — для поліцейського пункту нашого кварталу.

Роком пізніше представники нової комуністичної влади знову прийшли, щоб спорожнити нашу частину будинку, тож спорожнити й нас. Інспектори зайшли на наше подвір’я без попередження, без мандату, без причини. І наказали всім присутнім зібратись у вітальні. Батьків дома не було, тож інспектори чекали їх, примостившись на краєчки фотелів ар-деко, рівно тримаючи спину і ні разу не торкнувшися двох білих лляних обшитих тонким мереживом квадратиків, які прикрашали бильця. Першою за скляними дверима з кутої сталі з’явилася мама. На ній була біла плісирована мініспідничка та взуття для бігу. За нею тато, який ніс тенісні ракетки, його обличчя досі було спітнілим. Несподіваний прихід інспекторів викинув нас у теперішнє, тоді як ми ще насолоджувалися останніми митями минулого. Усім дорослим було наказано залишатись у вітальні, інспектори взялися за описування.

Ми, діти, могли йти за ними з поверху на поверх, з кімнати в кімнату. Вони опечатали комоди, шафи для одягу, трюмо, сейфи. Запечатали навіть велику шафу для ліфчиків бабусі та її шести доньок, не записавши того, що там містилося. І тоді я подумала, що молодому інспектору було незручно думати про всіх тих дівчат з округлими персами, які зараз сиділи у вітальні одягнені в ті тонкі, імпортовані з Парижа мережива. А ще подумала, що аркуш залишився незаповненим, без опису вмісту шафи, бо він був надто охоплений бажанням і не міг писати без тремтіння. Проте я помилялася: він не знав для чого всі ті ліфчики потрібні. І вважав, що вони схожі на фільтри для кави, якими користується його матір і які виготовлено з тканини, пришитої довкола металевого кільця, закручений кінець якого служить ручкою.

Коло підніжжя мосту Лонг Бьєн, який перекинуто через річку Хонгху (Червону) в Ханої, його матір щовечора наповнювала свій кавовий фільтр водою, перш ніж занурити в алюмінієву кавоварку, щоб продати перехожим кілька чашок кави. Зимою вона ставила склянки, в яких, либонь, не більше трьох ковтків, у посудину з гарячою водою, щоб кава не вихолола, доки чоловіки, сидячи на геть низеньких ослінчиках, розмовляли. Клієнти знаходили її завдяки світлу невеличкої гасової лампи, що стояла на манюсінькому робочому столичку поруч із трьома цигарками на тарілці. Юний інспектор з дитинства, прокидаючись щоранку, бачив над головою коричневий, неодноразово церований фільтр для кави, підвішений на гвіздку, інколи ще й вологий. Я чула, як він обговорював це з іншими інспекторами, стоячи на сходах. Він не розумів, навіщо моїй родині стільки фільтрів для кави, які складено в шухляди, оббиті цигарковим папером. І чому вони подвійні? Може, тому що каву завжди п’ють у товаристві друга?

У дванадцять років цей юний інспектор пішов у джунглі, щоб визволити південну частину В’єтнаму від «волохатих» рук американців. Він спав у підземних тунелях, цілісінькі дні просиджував у водоймах під ліліями, бачив тіла товаришів, якими пожертвували, щоб утримати гармати від сповзання, переживав ночі з нападами малярії серед гуркоту гелікоптерів і вибухів. За винятком лакованих чорним, кольору гагату, зубів своєї матері, він повністю забув обличчя своїх батьків. Тож як він міг здогадатися про призначення ліфчика? У дівчаток і хлопчиків у джунглях майно було абсолютно однакове: зелена каска, сандалі зі смужок зужитих шин, однострій і шарф у чорно-білу клітинку. Опис того, що в них було, займав три секунди, на відміну від опису того, що мали ми, — він тривав цілий рік. Нам довелося поділитися простором із десятком інспекторів-солдатів, дівчат і хлопців. У нашому помешканні ми виділили їм цілий поверх. Кожен із нас мешкав у своєму закутку будинку, уникаючи контактів, окрім як під час щоденних обшуків, де нам доводилося стояти одним навпроти інших. Вони мали переконатися, що в нас є лише необхідне, як і в них.

Одного дня наші десять мешканців потягнули нас у їхню ванну, звинувачуючи у тому, що ми вкрали рибу, яку їм дали на вечерю. Вони показували на туалетну чашу, кажучи, що вранці риба була там, жива й здорова. То що з нею сталося?

Завдяки цій рибі ми змогли налагодити спілкування. Пізніше батько їх корумпував, давши змогу потайки послухати музику. У темряві я сиділа під піаніно й бачила, як по їхніх щоках, там, де зручно вмостились і безжально закарбувалися жахіття Історії, котяться сльози. Після цього випадку ми вже не знали вороги вони чи жертви, любимо ми їх чи ненавидимо, боїмося чи жаліємо. Вони також не знали, чи визволили нас від американців, чи, навпаки, ми визволили їх із в’єтнамських джунглів.

Однак дуже скоро музика, яка розтискала їхні кулаки, опинилась у вогні, на терасі даху нашого будинку. Вони отримали наказ спалити книги, пісні, фільми, все, що неправильно висвітлювало образ чоловіків і жінок з мускулястими руками, які розмахували вилами й молотами і червоним прапором із жовтою зіркою. Дуже скоро вони знову застелили небо димом.

Що стало з тими солдатами? Звідтоді, як між нами й комуністами споруджено цегляну стіну, багато чого змінилося. Я повернулась у В’єтнам, щоб працювати з тими, хто стояли біля витоків тієї стіни, хто придумали той засіб, зруйнувавши сотні тисяч, можливо, й мільйони життів. Звісно, відтоді як 1975 року штурмові танки вперше проїхали вулицею повз наш будинок, сталося багато перемін. Із тих пір я вивчила навіть комуністичний словник наших колишніх нападників, бо Берлінська стіна впала, бо залізну завісу підняли, бо я ще надто молода, щоб залишатися під гнітом минулого. От тільки в моєму домі ніколи не буде цегляної стіни. Я так і не поділяю любові оточуючих мене людей до цегляних мурів. Вони кажуть, що ті гріють кімнату.

У день, коли я прибула за призначенням у Ханой, мені довелося пройти повз маленьку кімнатку, розкриту на вулицю. Всередині чоловік і жінка складали з цеглин стінку, яка розділяла кімнату надвоє. Стінка щодень росла, доки не досягла стелі. Секретарка розповіла, що це пов’язано з історією двох братів, які надалі не хотіли жити під одним дахом. Матір була безсилою, щоб не допустити цього розставання, можливо, тому що тридцять років тому сама зводила подібні стіни між переможцями й переможеними. Вона померла впродовж мого трирічного перебування в Ханої. А в спадок синам залишила вентилятор без вмикача — старшому і вмикач без вентилятора — молодшому.

Звісно, цегляну стіну між двома братами не зрівняти з тією, що розділяла мою родину й комуністичних солдатів, обидві ці стіни мають різні історії, як і історія старих квебекських будинків, у кожної стіни своя історія. Завдяки цьому відступу я зуміла споживати їжу разом із тими, що були і правою, і лівою рукою Хо Ші Міна, не помічаючи й тіні озлоблення, не бачивши жінок, які подорожують поїздом, тримаючи стару коробку з-під сухого молока «Ґіґоз» так, наче йшлося про чашу з чудодійним засобом. Для чоловіків, які виділи у таборах перевиховання, йшлося справді про чудодійний засіб, навіть якщо в цих коробках було лише підсмажене м’ясо (thit chà bông), кілограм спеченої, розібраної на волоконця і сушеної всю ніч на вугіллі свинини, соленої-пересоленої nuóc mâm (рибним соусом), її вдалося отримати після двох днів вистоювання в черзі, надії і безнадії. У ті волоконця свинини жінки вкладали свою відданість, навіть якщо не були певні, що знайдуть батька своїх дітей у таборі, в який зібралися їхати, не знаючи живий він чи мертвий, поранений чи хворий. На згадку про цих жінок я час від часу готую таке підсмажене м’ясо для синів, аби зберегти й повторити ті жести любові.

Любов, яку знає мій син Паскаль, визначається кількістю сердець, намальованих на картці, чи кількістю історій про драконів, розказаних під пуховим покривалом у світлі ліхтарика. Маю почекати ще кілька років, перш ніж зможу йому розповісти, що в інші часи, в інших краях батьки проявляли любов, добровільно залишаючи своїх дітей, як, наприклад, Хлопчика-мізинчика. Так само як матір, яка серед високих гірських вершин Хоа Ли катала мене по воді за допомогою довгої жердини, хотіла покинути свою дитину, віддавши її мені. Хотіла, щоб я стала їй матір’ю замість неї. Вона воліла оплакувати відсутність своєї дитини, ніж бачити, як та біжить за туристами, намагаючися продати вишиті нею скатертини. На той момент я була юною дівчиною. І серед цих скелястих гір бачила тільки величний пейзаж замість нескінченної любові тієї матері. Часом уночі я біжу довгими смугами землі повз буйволів, щоб покликати й узяти дівчинку за руку.

Я чекаю, доки Паскаль подорослішає на кілька років, перш ніж зможу пов’язати історію матері з Хоа Ли з розповіддю про Хлопчика-мізинчика. Тим часом розповідаю йому про свиню, яка подорожувала у домовині, щоб минути спостережні пункти між сільською місцевістю і містами. Він любить, коли я імітую плакальниць поховального кортежу, які невтішно ридали і кидалися на довгий дерев’яний ящик тоді, як одягнені в білий одяг, з пов’язками на голові, фермери намагалися їх стримати й розрадити на очах в інспекторів, що звикли до видовища смерті. Прибувши до міста й опинившися за зачиненими дверима якогось таємного, щораз іншого помешкання, фермери віддавали свиню різнику, який ділив її на шматки. Далі торговці прив’язували їх довкола пояса і стегон, щоб відвезти на чорний ринок, родинам, нам.

Я розповідаю все це Паскалю, щоб зберегти в пам’яті шмат історії, якій ніколи не знайдеться місця у шкільній програмі.

Я пригадую учнів середньої школи, які нарікали на обов’язковий курс історії. Ми, тоді зовсім малі, не знали, що цей курс був привілеєм, який собі могли дозволити тільки країни, де панував мир. До того ж, люди надто зайняті своїм щоденним виживанням, щоб знайти час для написання своєї колективної історії. Якби я не жила серед величної тиші широких замерзлих озер, серед щоденної банальності мирного життя, у любові, яку святкують з ку́льками конфетті й шоколадом, я, либонь, ніколи не зауважила б тієї старої жінки, яка жила поблизу могили мого прадідуся у дельті Меконґу. Вона була дуже старою, такою старою, що піт стікав її зморшками, наче ru, який прокладає борозенку землею. Її спина була зігнутою, такою зігнутою, що спускатися сходами їй доводилося задкуючи, щоб утримати рівновагу і не скотитися головою вниз. Скільки зернят рису вона посадила? Скільки часу її ноги пробули в багнюці? Скільки разів за її рисовим полем сідало сонце? Від скількох мрій вона відмовилась, аби через тридцять-сорок років виявитися зігнутою вдвоє?

Ми часто забуваємо про існування всіх цих жінок, які несли В’єтнам на своїх спинах тоді, як їхні чоловіки й сини на своїх носили зброю. Про них забувають, бо з-під своїх конічних шапок вони не бачили неба. Вони тільки й чекали, доки на них впаде сонце, щоб нарешті радше знепритомніти, ніж заснути. Якби вони залишалися в очікуванні сну, то уявляли б своїх синів розірваними на тисячі шматочків чи тіла чоловіків, що плавають на річці, немов той непотріб. Раби обох Америк уміли виспівувати свій біль на полях бавовнику. А ці жінки вирощували свою журбу у камерах своїх сердець. Через усі ті болі вони ставали такими обважнілими, що не могли розхилитися. Не могли випростати свій викривлений, зігнутий під тягарем туги хребет. Коли чоловіки вийшли з джунглів і знову почали ходити земляними насипами довкола своїх рисових ділянок, вони далі несли на своїх спинах тягар нечутної історії В’єтнаму. Досить часто вони без жодного слова так і згасали під тією важкою ношею.

Одна з таких жінок, з якою я була знайома, померла, послизнувшись у своєму туалеті, притуленому над ставком, де було повно карликових сомиків. Її пластикові капці ковзнули. Якби на ту мить хтось за нею спостерігав, він побачив би, як її конічна шапка зникає за чотирма щитами, які ледве чи приховували її тіло, що сиділо навпочіпки, й, оточуючи з усіх боків, ніяк не забезпечували захисту. Вона померла у сімейній відстійній ямі, занурившися головою в яму з екскрементами між двома дерев’яними дошками, за власною хижкою, оточена схожими на котячу морду сомиками, що мають жовту плоть, гладеньку шкіру і не мають ні луски, ні пам’яті.

Опісля смерті тієї старої жінки я щонеділі ходила на берег ставка з лотосами у передмісті Ханоя, де щоразу бачили двох-трьох згорблених жінок із тремтячими руками, які, сидячи в круглому човні, пересувалися по воді за допомогою жердини, щоб покласти чайні листочки всередину розкритих квітів лотоса. Наступного дня вони поверталися, щоб, доки пелюстки не зів’яли, по одному позбирати їх після того, як ув’язнені листочки всю ніч вбирали пахощі маточок. Жінки казали мені, що так кожен листочок чаю зберігає душу цих ефемерних квітів.

[4] Слава (фр.).