Ru: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

RU

Я прийшла на світ під час Тетського наступу[1], у перші дні Нового року Мавпи, коли вибухи петард, що їх довгими ланцюжками порозвішували перед будинками, вкупі з кулеметними чергами створювали своєрідну поліфонію.

Світло я побачила в Сайгоні, там, де рештки розір­ваних на тисячі шматочків петард забарвили землю червоним, немов би її засипали вишневими пелюстками чи полили кров’ю двох мільйонів солдат, які стояли на бойових позиціях чи були розкидані по містах і селах роздертого надвоє В’єтнаму.

Я народилася під тінню небес, розписаних феєрверками, прикрашених сяючими гірляндами, по яких урізнобіч розліталися реактивні снаряди й ракети. Місія мого народження полягала в заміні втрачених життів. Моє життя було зобов’язане продовжити життя мамине.

Мене звуть Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Tnh), а мою маму Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Ti.nh)[2]. Моє ім’я — це просто варіація маминого, адже одна лише крапочка під літерою «і» мене від неї відрізняє, відділяє і, зрештою, нас роз’єднує. Я була її розширенням уже одним значенням свого імені. По-в’єтнамськи її ім’я означає «мирний зовнішній світ», а моє — «мирний внутрішній світ». Цими іменами, які практично можуть замінити одне одного, мама підтвердила, що я її продовження і маю продовжити її історію.

Мамині плани поламала Історія В’єтнаму, та, що з великої літери «І». Тридцять років тому, примусивши нас перетнути Сіамську затоку, вона викинула особливість нашої вимови у воду. Водночас позбавила наші імена і смислу, вони стали тільки звуками, для французької мови чужими й дивними. А коли мені виповнилося десять, вона, зокрема, поламала і мою роль природного продовження мами.

Завдяки вигнанню мої діти ніколи не були продовженням ні мене, ні моєї історії. Їх звуть Паскаль і Анрі, і вони на мене геть не схожі. У них світле волосся, біла шкіра і густі вії. Я не відчула, як очікувала, природного материнського почуття, коли вони о третій годині ранку, серед ночі, припадали до моїх грудей. Материнський інстинкт з’явився згодом, упродовж безсонних ночей, з брудними пелюшками, безпричинними усмішками, неочікуваними митями радості.

Отоді, саме в той момент, я збагнула любов матері, яка сиділа напроти мене у трюмі нашого судна, тримаючи на руках немовля, голова якого була вкрита сморідними струпами корости. Цей образ стояв перед моїми очима не один день і, напевно, не одну ніч. Морок у трюмі розсіювало завжди однакове світло маленької лампочки, що висіла на кінці проводу, прибитого іржавим цвяхом. У глибині корабля день нічим не відрізнявся від ночі. Постійність цього освітлення оберігала нас від безмежності моря і неба, що нас оточували. Люди, які сиділи на палубі, розповідали, що між блакиттю неба і моря немає жодної демаркаційної лінії. Тож було неясно, чи ми прямували в небо, чи поринали у водні глибини. Рай і пекло обнялись у череві нашого судна. Рай обіцяв поворот у нашому житті, нове майбуття, нову історію. Пеклом були наші страхи: страх перед піратами, страх померти від голоду, страх отруїтися сухарями, просоченими машинним маслом, страх, що забракне води, страх, що не зможемо звестися на ноги, страх від примусового пісяння в червоний горщик, який передавався з рук у руки, страх заразитися від тієї коростявої дитячої голівки, страх ніколи вже не ступити на тверду землю, страх не побачити більше своїх батьків, які сиділи десь у напівмороці серед двох сотень осіб.

Перш ніж наше судно серед глупої ночі підняло якір на берегах Рач Джіа, більшість пасажирів були охоплені одним страхом: страхом перед комуністами, через що вони й тікали. Та щойно воно опинилося в оточенні й в облозі суцільного, одноманітного блакитного горизонту, їхній страх перетворився на чудовисько з сотнею облич і пиляв нам ноги, перешкоджав відчути занімілість наших знерухомлених м’язів. Ми заклякли у страхові, заціпеніли від жаху. І не заплющували очей, коли малий із коростявою головою нас поливав. Ми вже не морщили носа перед блювотинням наших сусідів. Ми сиділи, затерпнувши, затерті плечима одних, ногами інших і страхом кожного з нас. Наче паралізовані.

Розповідь про маленьку дівчинку, яку поглинуло море, коли вона послизнулася, йдучи по борту, поширилась у запашному череві судна, як знеболюючий або збуджуючий газ, унаслідок чого єдина лампочка перетворилася на полярну зірку, а просочені машинним маслом сухарі — на бісквіти з вершковим кремом. Смак машинного масла у горлі, на язиці й у голові присипляв нас у ритмі колискової, яку співала моя сусідка.

Мій батько вирішив, якщо наша родина потрапить до рук комуністів, ми повинні, як Спляча красуня, заснути навіки, вживши пігулки ціаніду. Я довго хотіла його запитати, чому він не хотів залишити вибір за нами, чому був готовий відібрати в нас можливість вижити.

Задумуватися над цим запитанням я перестала тоді, коли стала мамою, коли пан Вінь, заслужено відомий у Сайгоні хірург, розповів мені, як по черзі посадив своїх п’ятьох дітей на п’ять різних кораблів, у п’ять різних моментів, відсилаючи їх у море, подалі від повинностей комуністичної влади, яка насідала на нього. Він був певен, що загине у в’язниці, оскільки його звинувачували у вбивстві під час операцій товаришів-комуністів, навіть якщо ті товариші й ногою не ступали в його лікарню. Висилаючи їх у море, пан Вінь сподівався, що врятує одну, можливо, дві дитини. Я зустріла його на сходинках церковного ґанку, які він очищав від снігу зимою і підмітав улітку на знак вдячності священику, який замінив батька його п’ятьом дітям, виростивши, одне за одним, усіх п’ятьох до їхнього повноліття, доки пан Вінь вийшов із в’язниці.

Я втрималась і від крику, й від плачу, коли мені повідомили, що мого сина Анрі ув’язнено в його власному світі, коли підтвердили, що він належить до дітей, які нас не чують і до нас не говорять, хоча вони не сліпі й не глухі. А ще він належить до тих дітей, яких треба любити здалеку, не торкаючись, не обнімаючи, до них не усміхаючися, бо кожне їхнє чуття може по черзі зазнати насилля через запах нашої шкіри, інтенсивність нашого голосу, текстуру нашого волосся, биття нашого серця. Либонь, він ніколи з любов’ю не назве мене «мама», навіть якщо уміє вимовляти слово «груша» і йому вдається відобразити всю округлість і чуттєвість звуку «у». І ніколи не зрозуміє, чому я плакала, коли він уперше мені усміхнувся. Він не дізнається, що завдяки йому кожна іскорка радості ставала благословенням і що я завжди вестиму битву з аутизмом, навіть якщо наперед знаю, що його не подолати.

Наперед знаю — я переможена, позбавлена оболонки, безуспішна.

Уперше побачивши крізь ілюмінатор літака замети снігу в аеропорту Мірабель, я також відчула себе позбавленою оболонки, якщо не голою. Не дивлячися на оранжевий светрик з короткими рукавчиками, який перед від’їздом до Канади я купила у таборі біженців у Малайзії, незважаючи на мою кофтину з коричневої вовни, сплетену великими петлями в’єтнамками, я була гола. Багато хто з нас у тому літаку припав до ілюмінаторів, ми були ошелешені, аж роти пороззявляли. Після тривалого проживання у місцях без освітлення, такий незайманий краєвид не міг нас не засліпити, осліпити, сп’янити.

Мене геть приголомшили як усі ці дивні звуки, які нас зустріли, так і розмір скляної скульптури, що стояла на столі, заставленому канапками, закусками, різними дрібними потравами, які суперничали за кольором. Я не розпізнавала жодного наїдка, хоча й знала, що це місце насолод, країна мрії. Я була наче мій син Анрі: не могла ні говорити, ні слухати, навіть не бувши ні глухою, ні німою. Мені забракло орієнтирів й інструментів, щоб мріяти, щоб вдивитись у своє майбутнє, щоб жити теперішнім і в теперішньому.

Моя перша вчителька в Канаді супроводжувала нас, сім молодших в’єтнамців, при пере­ході через міст, що вів нас у майбуття. Вона стежила за нашою трансплантацією з делікатністю матері, яка дбає про свого передчасно народженого малюка. Нас гіпнотизувало повільне, заспокійливе похитування її округлих стегон і опуклих, повненьких сідниць. Вона, наче та мама-качка, крокувала попереду, запрошуючи нас іти слідом до гавані, де ми знову станемо дітьми, звичайними дітьми в оточенні кольорів, малюнків і дрібничок. Я завжди буду їй вдячною, бо саме її постать породила моє перше бажання іммігрантки — змогти рухати жировий прошарок сідниць так, як це робила вона. Жоден в’єтнамець у нашому оточенні не мав такої повноти, такої щедрості, такої недбалості вигинів. Ми складались із кутів, кісток, твердих частин. Тож коли вона, нахилившися до мене, поклала свої руки на мої й промовила «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?», я повторила кожен склад, не змигнувши й оком і не відчуваючи потреби розуміти, бо мене колисала хмарка свіжості, легкості і м’яких парфумів. Я нічого не зрозуміла зі сказаного, вловила лишень мелодію її голосу, і цього було досить. Цілком.

Повернувшись додому, я повторила ту саму послідовність звуків батькам: «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?». А вони запитали, чи я змінила ім’я. І якраз у цю мить мене накрило моє розуміння реальності моменту, в якій зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії, отже здатність дивитися вдалину, далеко попереду себе.

І навіть якщо мої батьки вже розмовляли французькою, вони також не могли дивитись далеко попереду себе, оскільки їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого. І не маючи змоги дивитися в далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.

Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.

Маленькою я вважала, що війна і мир — два антоніми. Однак, я жила в мирі тоді, як В’єтнам був у вогні, і пізнала війну лише після того, як В’єтнам склав зброю. Гадаю, війна і мир — це, по суті, друзі, які над нами насміхаються. Вони ставляться до нас, як до ворогів, коли це їм подобається чи підходить, і ніяк не переймаються визначенням чи роллю, яку ми їм відводимо. Тож не варто, либонь, покладатися на зовнішній вигляд ні її, ні його, коли обираємо скерованість свого погляду. Мені пощастило мати батьків, яким вдалося зберегти своє бачення незалежно від кольору часу чи моменту. Мама часто повторювала приказку, яку прочитала на чорній дошці в Сайгоні, коли їй було вісім років: Ðòi là chiên trân, nêu buôn là thua — «Життя — це боротьба, в якій журба веде до поразки».

До перших битв мама взялася досить пізно і без смутку. Вона вперше почала працювати у тридцять чотири роки, спершу як хатня робітниця, пізніше як робітниця на заводах, фабриках і в ресторанах. Раніше, у житті, яке вона втратила, мама була старшою донькою префекта. І виступала лише арбітром у суперечках шефа французької кухні з шефом кухні в’єтнамської на родинному подвір’ї. Або ж розсуджувала таємні закоханості між служницями й служниками. Поза цим упродовж другої половини дня причісувалася, фарбувалася й одягалася, щоб супроводжувати батька на світські вечірки. Завдяки примхливості такого способу життя вона могла мріяти про будь-що, зокрема і про те, що стосувалося нас. Моїх братів і мене вона готувала до того, щоб ми водночас стали музикантами, науковцями, політиками, спортсменами, артистами й поліглотами.

Утім, оскільки там, далеко, далі проливалася кров і падали бомби, вона привчала нас ставати, як прислуга, на коліна. І щодня змушувала мене мити по чотири плитки на підлозі й, відриваючи корінець, чистити один за одним по двадцять пророщених, дрібніших за горох бобів. Вона готувала нас до падіння. І мала рацію, бо зовсім скоро у нас зникла підлога під ногами.

Свої перші ночі як біженці в Малайзії ми спали просто на червонуватій землі, без підлоги. Червоний Хрест спорудив табори для біженців у сусідніх із В’єтнамом країнах, щоб приймати boat people, тих, кому вдалося вижити в морі. Ті, що під час плавання потонули, імен не мали. І померли анонімними. Ми належали до тих, кому пощастило пристати до берега. Тож почувалися благословенними через те, що опинилися серед двох тисяч біженців у таборі, що мав би прийняти всього двісті осіб.

У віддаленому куточку табору, на схилі пагорба ми збудували хижку на палях. Упродовж кількох тижнів ми, двадцять п’ять осіб із п’яти родин, разом потайки зрубали кілька дерев у сусідньому лісі, закріпили їх у мокрій глинистій землі, закріпили шість листків фанери, зробивши велику підлогу, і накрили зруб плівкою кольору електрик, блакитного пластику чи іграшкової блакиті. Нам пощастило знайти досить мішків з-під рису, пошитих із мішковини й нейлону, щоб натягнути з чотирьох боків стіни, на додачу з трьох боків спільний закапелок для миття. Загалом обидві конструкції скидалися на інсталяцію сучасного художника в музеї. Уночі ми спали, притиснувшись один до одного так тісно, що ніколи не мерзли, навіть не маючи ковдр. Удень через спеку, яку вбирала блакитна плівка, повітря в нашій хижці ставало задушливим. У дощові дні й ночі вода протікала через дірочки, зроблені листям, гілочками й стеблинками, які ми накидали, щоб стало трішки прохолодніше.

Якби у дощовий день чи ніч під цією плівкою опинився якийсь хореограф, він, цілком певно, відтворив би цю сценку: двадцять п’ять осіб, дорослі і діти, стоять, тримаючи у кожній руці по консервній бляшанці, і збирають воду, що стікає з даху, інколи потоком, інколи по краплині. Якби там опинився музикант, він почув би оркестровку всієї тієї води, що стукала по денцю консервних бляшанок. Якби там побував кінорежисер, він уловив би красу того мовчазного спонтанного взаєморозуміння між нещасними людьми. Але там були тільки ми, і ми стояли на підлозі, яка потроху вгрузала в глину. Минуло три місяці, вона так похилилася на один бік, що довелося поміняти місцями геть усіх, щоб уві сні діти й жінки не сповзали до опасистого черевця свого сусіда.

Незважаючи на всі ті ночі, коли наші сни сповзали похилою підлогою, моя матір далі прагнула для нас ліпшого майбутнього. Вона знайшла собі спільника. Він був молодим і, звісно, наївним, адже наважувався демонструвати радість і невимушеність посеред монотонної пустки нашого буденного життя. Разом із ним мама організувала клас англійської мови. Наші поранки минали в повторюванні за ним слів, яких ми не розуміли. Але ми всі приходили на цю зустріч, бо йому вдавалося піднімати небо й показувати нам нові горизонти, такі далекі від зяючих отворів, наповнених екскрементами, що їх залишали дві тисячі мешканців табору. Без його обличчя ми не могли б уявити горизонту без нудотних запахів, мух і червів. Без його обличчя ми не могли б уявити, що колись ми вже не їстимемо протухлої риби, яку нам кидали просто на землю в годину розподілу їжі. Без його обличчя ми, цілком певно, втратили б бажання простягнути руку, щоб утримати наші мрії.

На жаль, з усіх тих ранків, проведених із цим імпровізованим учителем англійської, пам’ять зберегла одне-єдине речення: «My boat number is KGO338» («Номер мого човна KGO338»). Це речення виявилося абсолютно непотрібним, бо мені так і не випало нагоди його вжити, навіть під час медичного огляду канадською делегацією. Черговий лікар не промовив жодного слова. Він відтягнув гумку моїх трусиків, щоб підтвердити стать, бо не хотів мене питати: «Boy or girl?».Ці два слова я також знала. Гадаю, з вигляду десятирічні хлопчики й дівчатка були неймовірно схожими, такими худими вони були. До того ж, час підганяв: по той бік дверей нас було вкрай багато. У тій маленькій, страшенно спекотній залі вікна були навстіж відчинені на гамірну алею, де сотні людей товпилися з відрами води біля помпи. Ми були вкриті струпами від корости й вошами, у нас усіх був вигляд людей, які загубилися і зазнали поразки.

У будь-якому разі я розмовляла мало, інколи взагалі мовчала. Упродовж усього мого дитинства за мене говорила моя кузинка Сао Май, я ж бо була її тінню: той самий вік, той самий клас, та сама стать, але її обличчя належало до світлого боку, моє — до темного, до сторони тіні, мовчання.

Мама хотіла, щоб я говорила, щоб якнайшвидше почала розмовляти французькою, а також англійською, бо рідна мова була не те, щоб сміхотворною, а непотрібною. Після двох років проживання у Квебеку вона послала мене в казарму англомовних курсантів. Це — своєрідний спосіб безкоштовно вивчити англійську, пояснила вона мені. Вона помилялась, аж ніяк не безкоштовний. Я дорого за це заплатила. Курсантів було сорок, усі високі, запальні і взагалі — підлітки. Вони ставали дуже серйозними, коли докладно перевіряли складки на комірці, кут берета, блиск черевиків. Найстарші кричали на молодших. Вони, не розуміючи, грались у війну. Я їх не розуміла. І так само не розуміла, чому наш наставник знову і знову повторював ім’я мого сусіда в шерензі. Можливо, він хотів, щоб я запам’ятала, як звуть цього вдвічі вищого за мене підлітка. Свій перший діалог англійською я почала, прощаючись із ним після завершення заняття: «Bye, Asshole»[3].

[1] Têt Nguyên Dán — в’єтнамський Новий рік. Тетський наступ — військова сутичка у В’єтнамській війні, що почалася ввечері 1 січня 1968 року. У битві брали участь загони 25-ї піхотної дивізії армії США і полк В’єтнамської народної армії.

[2] У вимові ці імена відрізняються лише тоном, який на письмі позначається один крапочкою, другий хвилястою лінією.

[3] Бувай, козел (англ.).