Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якось прикордонники із сусідньої застави пізно увечері привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзі вставали до нього вночі, а я й взагалі спала, звісивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку біля ліжка, міг мене бачити і не почувався самотнім.

Потім донька Ліна в жменьці принесла сліпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з піпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скільки радості було, коли одного ранку діти заволали: прозрів! Прозрів! Чак допомагав із вихованням кошеняти активно, грів його ночами. Кіт так і спав потім ціле життя у Чака на животі, занурившись у довгу шерсть. Точніше, кішка. Лайма. Кошенят приводила двічі на рік. А врожайними роками – навіть чотири або п’ять. І всіх Лайминих дітей доводилося прилаштовувати в добрі руки, попутно відстежуючи їхню долю і забираючи в тих, хто погано з ними поводився.

Данило, син мій, всю зиму якось виховував двох жуків – Шварценеггера-батька і Шварценеггера-джуніора. Вони від постійного тепла, а може, й від здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своїй банці, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсім не зимового способу життя, а навесні дали потомство. Данило – його треба знати – піклувався про них, як про останніх жуків на планеті, а у травні випустив на волю результати свого піклування. Аби ми не сумували без жуків, він приніс додому подружжя білих щурів – містера і місіс Гризлі, котрих виселили з дому його однокласниці за винахідливість і шкодливість. Як я не вмовляла Данила віднести їх туди, де взяв, – ні, назад їх категорично не приймали, мотивуючи відмову сумнівним «узяв то й узяв».

І тоді переповнилася моя чаша терпіння, і я заявила: «Або я, або ці Гризлі з їхніми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я і стояла німим докором перед нашими вікнами. А з вікна на мене зі сльозами на очах дивився мій син, ніжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом він, звісно, спустився до мене на подвір’я і зізнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч і в тузі та печалі, але проіснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А він за них відповідальний. А щури тим часом ніжно м’яцкали своїми рожевими, абсолютно людськими рученятами комірець Данилової сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.

Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тільки вдома у нас щодня був неймовірний рейвах: Чак дуже не любив містера та місіс Гризлі; кішка, навпаки, їх любила і заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономічний характер. Щури своєю чергою намагалися з’їсти все – від шпалер на стінах і Данилового пластиліну до яскравих хвостів папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися підлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливські інстинкти і кішки, й собаки, і родини Гризлі. А з метою самооборони наші птахи боляче щипалися і дзьобалися. Часом могли і в око поцілити. І коли нам треба було піти з хати, ми насамперед відловлювали і розпихували всю цю братію по різних кімнатах, кутах і клітках, щоб не полювали і не їли що прийдеться.

Так Гризлі у нас і мешкали, довго та щасливо. А померли, між іншим, в один день. Тому що переїли. Не слід їм було у папуг корм викрадати і заїдати рідкісними квіточками з вазонів, немовби їх не годували!

До речі, можна згадати тут і про хом’ячиху з травмованою психікою – в одній родині довели її завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха місцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при ній розмовляли пошепки. Від гучних звуків вона починала пищати і бігати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.

А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми їх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящірка, два їжаки. А зовсім нещодавно цуценя в нас оселилося, підібране донькою. Породи цуцик-з-під-кущика, крихітне та лизюче. Назвали його Молодь.

Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпні знайомий. Каже: візьміть кота на виховання. Гарний, доладний кіт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвіст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусів. Форматний такий кіт, практично тигр. Живе на озері. Поїдьте познайомтеся, а то зиму він там не переживе.

Діти завили:

– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!

Звісно ж ми поїхали на те озеро. Тільки-но під’їхали – велетенський чорний кіт з гучним нявом і завиванням кинувся нам назустріч. Немовби втомився чекати – і ось нарешті діждався. Він хвацько видряпався по моїх джинсах і светру просто на плече й замуркотів. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзі ми дізналися чому. Коли кіт довірився нам цілковито, він продемонстрував свій головний атракціон: розігнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро і поплив, пихато задерши до неба мушкетерські вуса. Поплавав, поплескав лапами по воді, підчепив рибку, приволік її до берега й акуратно вклав біля моїх ніг. І сам сів поряд, примруживши зелені очі й не припиняючи муркотіти. Послухавши наші здивовані та захоплені вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повільно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Виліз на берег і всівся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзі та вилизуючись. Відтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тільцем і знову радісно замуркотів, мружачись на призахідне сонце.

Кіт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, і він зі шкіри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котові, було не так – надто вже легко він нас перегравав. Наче і морда в нього така добряча, не хижа зовсім, і наміри найбільш доброзичливі – пестився, муркотів, рибою почастував, – проте дивився він на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.

Власне, вибору в нас не було. Кіт усе вирішив за нас. Він спокійно заліз у машину, влігся зручненько і, ретельно вмившись, терпляче перечекав наші марні суперечки з дітьми.

Ось так ми і повезли його додому.

– Давайте назвемо його якимсь гордим вірменським ім’ям, – запропонував син Данило.

– Яким? – підхопила донька Ліна.

Зауважте, ніхто з чудернацької нашої родини не запитав: чому вірменським, а не ім’ям будь-якої іншої гордої нації? Ні.

– Яким же? – нетерпеливилась Ліна.

– Давайте назвемо його Гамлетом.

Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.

Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.

– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.

Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родині одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого і ділитися кожною радістю.

А дзуськи! Вдома котову люб’язність неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його і наш (тобто дітей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молоді, павука Єремія – коротше, всієї нашої родини) не збіглися. Ми всі жили тому, що життя – гра і свято. Натомість Гамлет жив для того, щоб їсти, спати і накопичувати. Якщо він не їв, то спав, а якщо не їв і не спав – отже, займався накопичуванням. Час від часу наші з ним шляхи в домі перетиналися – як не в передпокої, то на кухні. Кіт, не звертаючи на мене жодної уваги, за звичаєм занепокоєно та діловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах і ховав до себе в кошик під матрацик, на якому спав: кістку, поцуплену з Чакової миски, м’ячик Молоді, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кіт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду і мої туніські браслети ручної роботи, загадково зниклі зі скриньки.

З одного боку, це було навіть зручно. Тепер усі пропажі в хаті (у нас повсякчас щось губилося – ключі, шкарпетки, запальнички, олівці) можна було звалити на кота. А з іншого боку, ми остерігалися, що кіт навчить поганого решту членів родини. Зазирнути під матрацик не було жодної змоги – Гамлет відчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливість нам були подряпані руки, а собакам – шрами на носах. А кіт вештався будинком, як сторож по території кондитерської фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його і покласти добре.

Спав він важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого віку в розпал жнив. Зітхав. Стогнав. Бурмотів свої котячі непристойності. Гарчав. Тлумився. А часом хихотів.

Була в Гамлета пристрасть, про яку слід сказати окремо: лежати на телевізорі. Там уже він вмикав свою мурчалку на повну потужність. Решту ж часу ходив із неприступним понурим виглядом. Пеститися не ліз, вважав це зайвим. А найбільше нас вразило в ньому ось що – він пхикав. От розвалиться на телевізорі, б’є хвостом по екрану, просто Брюсу Віллісу по голомозій голові. І водить за тобою очима, підперши голову лапою, спостерігає нишком, примружившись. А потім зустрічається з тобою поглядом – і як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всі завмираємо з переляку, а він голову відверне: мовляв, а що я – я нічого!..

Жах просто! Ми до цього пхикання ніяк звикнути не могли. Почуємо раптом над мискою з їжею це «пхи» – і я біжу бігом подивитись. А він понюхає, і якщо риба не свіжа – їсти не буде, пхикне знову ж таки і відійде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались від його пхикання шалено! Рявкали на кота, підвивали, нам скаржачись, скавуліли, а кіт на них зверхньо: пхи! І собаки – а-а-а-ах! О-о-ось! Зно-о-ову пхикає! Пхикає!!!

Пхикав Гамлет і у ванні. Зважаючи на його унікальні здібності, ми щодня набирали йому повну ванну води. Він плавав і пхикав. Плавав неохоче: розгулятись йому у ванні було ніде, риба там також не водилася, та ще й нервував через те, що кошик із матрациком опинялися поза полем його зору. Він міг щось запідозрити і тоді, мокрий, вилітав із ванної, нісся на кухню з буркотливою лайкою, щоб пересвідчитися в цілості свого добра, нажитого нечесним шляхом.