Віслюки, звісно, бувають різні. Раз на раз не випадає. Проте їх об’єднує одна спільна риса. Вони безумовні, ідеальні, цілковиті, ну, як би то сказати делікатно, відморозки. На жаль. І коли хтось думає, що коли віслючок підросте, то порозумнішає, даремно. До них з віком ні метикуватість, ні мудрість не приходять. До них вік приходить у цілковитій самотності.
Василь Алібабайович оселився у Григоровича в курнику. Він був іще маленьким, чого не можна було сказати про його голос. Голос у Василя Алібабайовича був великим. Ні, попервах він соромився, глибоко та пронизливо зітхав, хитав головою, пхинькав, покашлював. Потім почав потроху вправлятися, але коли хтось із домашніх прибігав перевірити, що коїться, він змовкав зніяковіло. Та якось місячної ночі Василь Алібабайович вирішив – готовий. Час настав! Ну і заспівав. (Він так думав, що це у нас піснею зветься.) Старанно горлав він кілька годин до світанку, а вранці на подвір’я до Григоровича потяглися невеселі ходоки із сусідніх обійсть, до сільської тиші звиклі. Нє-нє, лише спитати. Чи буде так завжди, і до чого готуватися, і чи не хоче Григорович, щоб цю тварину, цього його вокаліста пустили на чебуреки та шаурму. Якщо так буде завжди. Нє-нє, поки що… тільки… спитати. Так.
Нічого не відповів Григорович, лише спохмурнів і нарешті збагнув, чому хитрий кум добрий міліціонер Октавіан так наполегливо виштовхував та випихав Василя Алібабайовича з території своєї держави.
Але й це було ще не все. Експериментальним шляхом з’ясувалося, що Василь Алібабайович мовчить лише у двох випадках: коли їсть і коли гуляє. З першим справи йшли добре – віслючок молотив, хрумав, цямкав, чмокав і наїв собі кругле черевце. Сіно та комбікорм зникали, наче у безодні. Коли їжа закінчувалася, родина Григоровича дізнавалася із моторошних криків. Василь Алібабайович верещав, ну чисто трагічна акторка: ледь не очі закочував, заламуючи руки і рвучи на собі одяг. І хтось хутко біг насипати Василеві Алібабайовичу вівса.
Корм катастрофічно закінчувався. За підрахунками Григоровича, віслюк поглинув кілька гектарів пасовиська і бюджет невеликого, проте міцного фермерського господарства.
І тоді вирішили поєднати перший випадок (годувати) із другим (гуляти). Його почали пускати на вільний випас. І щоби в спеку віслюка не спіткав тепловий удар, Настя, донька, наділа на нього капелюха, попередньо прорізавши дірки для вух. Ну а потім іще хтось жартома – краватку.
Щодня з раннього ранку до пізнього вечора він стояв поряд із будинком на галявині. Коли наїдався, починав лементувати. І хтось із чуйних сусідів його тихцем відв’язував. Василь Алібабайович пускався вештатися селом, ходив і розглядав усе з величезною дослідницькою цікавістю. Часом застигав у роздумах із надзвичайно зосередженим, зверненим всередину себе виразом на обличчі. До осені у нього з’явилися білі, подібні до окулярів, кола навкруг чорнильних очей, виросла шоколадна гривка, кудлатий чубчик і неохайна ріденька борідка. І в такому вигляді – в окулярах, в капелюсі та краватці – він мав дуже стильний вигляд. Майже як Челентано. Ось у такому прикиді він і припхався на центральну садибу, точнісінько до початку свята врожаю (а село було багате, красиве), на якому було присутнє обласне начальство.
Грав духовий оркестр, стояли ошатні діти, дівчата у вишитих сорочках готувалися піднести обласному начальству хліб-сіль, гості видерлися на трибуну, і саме тоді, саме вчасно, на майдан доволі розслабленою ходою, помахуючи хвостиком, вийшов Василь Алібабайович. Нагадаю, чепурний – у капелюсі та краватці. Ну і знову ж таки – окуляри. Тихо та скромно він постояв перед духовим оркестром, смиренно послухав музику, мужньо протримався хвилини півтори, кріпився щосили, але потім нерви здали, і… він заспівав. Оголюючи міцні велетенські зуби, Василь Алібабайович виконав палке драматичне аріозо, і коли оркестр невпорядковано замовк, розгублений, віслюк додав у голос вогню і закінчив свій сольний виступ оглушливим, зухвалим та мерзенним схропуванням. Потім він навалив теплу купку під трибуною, де стояло ошаліле начальство з перекошеними обличчями, і потеліпався собі далі, збадьорілий та безтурботний. А найжахливіше в тому всьому було навіть не те, що він припхався на майдан, не те, що він перекричав оркестр, не те, що він – купку… А те, що всі зауважили – краватка на ньому була така ж сама, як на голові облвиконкому.
Ясна річ, у Григоровича почалися безпросвітні дні. Дружба з кумом Октавіаном різко дала тріщину. Добрий молдовський міліціонер назад брати віслюка не схотів, висловлюючи всілякі авантюрні резони. А невдовзі й зовсім припинив брати слухавку. Щоранку до Григоровича телефонували або навіть приходили оскаженілі невиспані сусіди з вимогою відправити віслюка куди завгодно – на батьківщину, в зоопарк, на шашлик. Одне слово, якнайдалі!
Григорович і сам розумів, що так далі не можна: відповідальне свято віслюк зірвав? Зірвав. Григоровича зганьбив? Зганьбив. І позбавив при цьому премії та цінного подарунка – телевізора, який вручали в кінці осені найкращим фермерам. А віслюкові хоч би що. Варто було його прив’язати – і він знову дер горлянку, як пожежна сирена, а коли його відв’язували, тихо просотувався на вулицю і об’їдав квіти на клумбах, білизну на мотузках, портрети передовиків сільського господарства та наочну агітацію поряд із сільрадою. До всього Василь Алібабайович, досягши пубертатного віку, раптом почав (як, утім, і всі підлітки, нема різниці, віслючі діти чи людські, ви вже мені повірте) кусатись, як собака, і тоді Григоровичу довелося повісити табличку на ворота: «Обережно! У дворі дуже злий віслюк!»
І позаяк подвір’я Григоровича стояло на головній дорозі села, то всі, хто там проїздив, зазирали перевірити, чи не пожартував господар. Ну і деяким, звісно, діставалося – Василь Алібабайович, кусаючи за ноги, гнав гостя, косив оком, немовби він кінь вороний, і переможно волав. А часом, якщо Григорович усе ж таки встигав вибігти назустріч непроханим допитливим гостям, то отримував: «І де тут віслюк? Це ви, вуйку?! Ги-ги-ги!»
У цьому була, щоправда, і користь: Василь Алібабайович ганяв з двору парубків, котрі за Настею волочилися. Але й тут прокол трапився – він Іллюшу вкусив, Іллюшу, який Насті дуже подобався. Можна сказати, покохала Настя його. І ось від коханого віслюк відкусив шматок. Від нових штанів. І Настя плакала – прожени його, прожени, продай. Але ж куди, кому?
І що було робити – біда в тім, що Григорович уже полюбив цього ідіота. Ніжною, ледь не материнською любов’ю.
Однак терпіння все ж луснуло і рішення дозріло, коли Настю приїхали сватати. Так готувались – і підфарбували, і підмазали, і вичистили подвір’я, і всі дверні ручки напуцували, й оздобили вхід рушниками, як заведено. А головне – Григорович вблагав далеких сусідів, які трьох коней тримали, взяти Василя Алібабайовича тимчасово собі в стайню. Адже все зірватися може.
Приїхали від нареченого урочисто, на іномарках, зі старостами. І квіти, і подарунки, і відеокамера – щоб, значить, все із самого початку фільмувати. Ну і завели: «Зичимо миру дому сьому і щастя всім, хто в нім». Ну і потім: не лякайтесь нас, ми не військові, ми – мисливці. От лихо: втекла від нас куниця, а може, і лисиця, а може, і дівиця. Нам то що, а ось леґінь наш… (Тут Іллюша як пішов бити поклони ліворуч і праворуч, і так ґрунтовно – справа ж бо серйозна. Ох, як люблю я ці місцеві традиції. І подобається, що молодь їх шанує. Це дуже правильно.) Ну і далі веде головний, його у нас сватачем називають, ну той, що сватає. Говорить він скоромовкою-речитативом, але розбірливо, чітко. Леґінь, мовляв, наш страждає, просить мисливців, щоб допомогли спіймати куницю, бо пропаде ні за цапову душу. Ну ми пішли по сліду, до вашого села прийшли, як називається, не знаємо, та покладаємося на талан. Слід привів до вашої хати. Добровільно віддайте дівицю, а то силоміць заберемо. А леґіню до ціни байдуже – «віддасть молодець повний гаманець».
А тут і Настя вийшла на поріг, чепурна, зніяковіла, вся в новесенькому, чистісінька, гладенько зачесана. Григорович хоч і весь на нервах, та стоїть милується – хороша дівчина Настя, його донька. І відмінниця – в університеті навчається на хімії, і з себе гарна, і ось рушник винесла – сама вишивала. Пишається Григорович. А сватач знову до Григоровича, мовляв, ну як? Віддаєте чи нехай іще підросте? (Так належить запитувати.)
А Григорович здавленим від хвилювання голосом:
– Так нехай же ж Настя рішає.
Настя зиркнула на батька недобре (ще б пак – з його віслюком кусючим можна було і взагалі в дівках залишитися!) і з гідністю проказала, опустивши вії на розпашілі щоки, відповіла, як заведено в нас:
– Ну, коли він мене хоче, то і я його хочу.
Ми всі тут так відповідаємо. І я так відповідала. Ну це обряд такий. Насправді саме ми, жінки, обираємо, чи не так? Та дідівські традиції для нас – це все! Ну ось, і Настя погодилася.
Усі зраділи, калачами обмінялися здобними та полегшено видихнули. Гостей запросили в дім, всадовили за стіл, почали знайомитися ближче, частувати від душі, і заходився Григорович горівочку розливати. Звичайно, в такій напрузі про Василя Алібабайовича ніхто й не згадав. Ну а він, як ви вже здогадалися, вибрався дуже легко і швидко, а там, може, й господарі стайні посприяли, від крику його можна й ошаліти. Отож, він вийшов, обтрусився, роззирнувся, капелюх і краватку поправив і пішов шукати своїх. Заявився якраз до голубців. І всі ж так розвеселилися, розслабилися, що ніхто й не зауважив, як ця худоба нишком прошмигнула на подвір’я і вже давно ошивається під відчиненими вікнами та жоржини жере.
І тут на запитання Настиної мами батько нареченого нахваляється:
– Ми Іллюшку нашого на всілякі секції водили, він у нас майстер спорту.
А з-за вікна, жалюзі прикритого, наразі тихо, але скептично й недовірливо:
– Ага. Ги-ги! Йя-ха-ха-ха-а!
Ніхто, може, й не розчув, тільки Іллюшина мама. Вона напружилася, поводила ротом сюди-туди і враз якось спохмурніла, набундючилася.
А Іллюшин тато далі своєї:
– Іллюша в нас п’ятірочник, сам до медінституту вступив, нічого по блату, як деякі…
А за вікном уже гучніше: