Якщо на стовпі чи огорожі висить папірець, отже, його не просто так повісили. Його повісили в надії, що людина обов’язково підійде. Прочитає, відірве від бахроми, внизу листка нарізаної, номер телефону. Ну і, можливо, зателефонує.
Я, наприклад, завжди читаю такі оголошення. По-перше, людина чекає. Щоб їй зателефонували.
Ось якось мені неймовірно пощастило. На плоті побачила таке, написане жахливим почерком:
За отим клаптиком – який характер, ціле життя та доля. Історія.
А колись давно я побачила на автовокзалі іще одне оголошення:
Перший рядок уже практично вигорів під сонцем і розтікся по аркушу від дощів:
Другий рядок був свіжішим, вочевидь, дописували нещодавно:
І третій – зовсім свіженький, мабуть дописаний учора або сьогодні:
Номер телефону і підпис: «Григорович».
Все. Зволікати не можна. Я негайно зірвала номер і миттєво зателефонувала. Й одразу сказала, що віслюка взяти ніяк не можу, але допоможу знайти добрі руки. А в обмін приїду на нього, віслюка, подивитися і послухати про нього історію. Гаразд?
– Та канєшно приїжжай, шо вже там! – пристав на мої умови Григорович.
Уточню. Це було в ту переломну мить, коли колишні республіки вже почали відділятися і розділятися кордонами, але страх і послух навіть перед найдрібнішим начальством і мода носити на свята фанерні лопати з портретами апологетів іще була.
Його звали Василем Алібабайовичем, цього віслюка. Григоровичу його подарували маленьким віслюченям, коли Григорович перебував у Молдові. На Великдень його запросили до кума Октавіана Деомидовича, начальника місцевого відділку міліції. А на Великдень, самі знаєте: весело, п’яно, і люди щедрі – бери все. Дарують і дарують. Подарували Григоровичу кілька велетенських, обплетених вербою, бутлів вина, потім яблук кілька ящиків ще з минулого року, міцних, компотів усіляких – персикових, грушевих, усяких.
– Що ж тобі іще подарувати, доки я п’яний? Ай, – каже кум Октавіан, – є в мене ще дещо! Та ла-а-адно! Бери! Від серця відриваю, але ти, куме, така гарна людина, Григорович ти мій! Ех! Бери!
І наперед приповідаючи від близької розлуки, кум Октавіан відводить Григоровича на задній двір, а там – віслючиха Верещага на ім’я та він – віслючок. Стоїть. Серце суворого Григоровича здригнулося і зайшлося. Плюшевий, іграшковий майже, очі… ну як у Софі Лорен очі! – фіолетові мокрі чорнильні краплі, ніби він оце щойно плакав. Невинне личко, вушка оксамитові на голівці – два, ніжки сором’язливо поставив, немов першокласниця, – чотири. Міцненький сам, лите тільце, приземкуватий. «Оце пощастило», – одразу подумав Григорович. «Ну поталанило», – одразу подумав хитрий Октавіан, дивлячись, як Григорович розтанув від розчулення.
Добре, а як його через кордон? Без документів, дозволів там, щеплень, довідок, паспорта, хоч він і віслюк… Віслюкам також паспорт на кордоні потрібен. І взагалі… Це так Григорович заметушився.
Октавіан відповідає:
– А не проблема. Як звичайну річ, крупний предмет вжитку. Отже, так: запихаємо його в скіф. Причеп такий. А перед вашою митницею прикриєш його тентом, ніби там у тебе типу річ. А збоку ще яблучка, компотики везеш, таке все – поласувати щоб удома, щоб дітям. Ага! Ага! Скажеш, ну кум же подарував, ну!
В Октавіана, до слова, взагалі був величезний досвід, як дурити митницю. Він у Дагестан колись бритви електричні повіз. (У Дагестан. Мусульманам. Голитися. Ну!) І на них виміняв чорну ікру. І як бонус до ікри йому подарували Верещагу. То її провезли тоді саме як крупний предмет, отож Октавіан знав, що каже.
Октавіан супроводжував Григоровича до самісінького кордону, молдовсько-українського. Заїхали на українську митницю. Прикрили Василя Алібабайовича спершу пледом, потім тентом, таким брезентовим дахом.
Але ніхто не взяв до уваги, що Василь Алібабайович затужив одразу – щойно виїхали, у нього трапився сенсорний голод і дефіцит спілкування. Позбавлений товариства собі подібних, тобто доброго міліціонера Октавіана, його дружини Галі-бібліотекарки і ще мами, звісно, Верещаги, віслючок занепав духом і затужив.
А тут, поряд зі скіфом, реєструючи автомобіль із причепом, зупинилися три співробітниці митниці – Рита Руда, Рита Біла та Віра Тепла. Так звали її, ту Віру. Тепла. Ну щоб не плутали її з Вірою Холодною, тому що плутали, плутали повсякчас. І збиткувалися: «Гас-с-пада-а-а… Ви звє-є-єрі, гас-спа-ада-а-а…» Вірка ображалась. Звідкіля їй було знати, хто така Віра Холодна? Одне слово, веселі три дурепи такі у формі. І гайда ці три дівиці розмовляти й реготати: весна, Великдень, новий замначальника, Максим, син генерала, красунчик неодружений, ги-ги-ги, хі-хі-хі! Одне, друге. Ну Василь Алібабайович з-під пледа почув це все і просто поцікавитися хотів:
– Ма-а-ам, це ти там іржеш? Е?
Ото й усе! Просто поцікавитись.
А ті троє виявилися боягузками і спершу кинулися з верещанням урізнобіч, а потім спохмурніли й нагнівались. І Віра Тепла грізно:
– А ну, це що там у вас під тентом у скіфі?
– Шо? Під тентом? А-а-а! Так це предмет ужитку у нас там… крупний… – Григорович розгубився геть.
А тільки-но тент відкрили, цей предмет, зачувши повітря свободи, як скікне, як дремене назад на історичну батьківщину – лишень копитця дрібно по асфальту: «Туки! Туки! Туки! Туки!»
А з того боку вже кум Октавіан руками розводить. Мовляв, не вийшло. Нічо, переженемо самоходом. Як засіб пересування. Як «мерседес». Видно було, що добрий, але розважливий Октавіан ну дуже хоче віслюка позбутися, ну дуже. І лише згодом Григорович збагнув, чому. Адже в нього не було досвіду співіснування з віслюками, а в Октавіана такий досвід уже був.
Одне слово, за кілька днів оформили всі документи, взяли довідки, перегнали віслюка в Україну як транспортний засіб. Григорович замордувався, доки забирав його з митниці, – воно ж уперте, на нього як туга знову напала за вітчизною, він засмутився сильно і закам’янів посеред дороги – ледве випхали. Ще жартували, мовляв, транспорт спинився, двигун закипів.