Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Малесеньке авто, ущент розчавлене потужною вантажівкою, лежало перевернуте на бік посеред дороги. Тепер воно було схоже на пім’ятий великий аркуш фольги. Винуватець аварії заламував руки та щось нервово пояснював жандармам. Із салону легковика медики обережно витягали сильно травмовану непритомну жінку.

– Здається, вона кліпнула повіками, – зауважив один із лікарів. – Мадам, ви мене чуєте?

– Скільки часу пройшло від зіткнення? – запитав жандарм у водія вантажівки.

– Десять хвилин, – ледь чутно відповів той.

«Десять хвилин… десять хвилин… десять хвилин…» – кволими потічками ще ледь ритмувало в скронях Софії. У примарній проекторській кімнатці механік ще намагався склеїти обірвану кінострічку її фільму. Йшов час. Нарешті, після добросовісних спроб відновити показ, сердешний махнув рукою і голосом лікаря з реанімобіля проказав наступну фразу, як вирок: «Ми зробили все, що могли». У цю ж мить в салі кінотеатру остаточно вимкнули світло. Жодного звуку від обурених глядачів. Усі розійшлись по домівкам. Кіно скінчилось. Раптово.

Софії здалося, що всміхнулась. Сама до себе. Чомусь так легко і приємно стало водночас. Тепер вона високо-високо в небі. Літає. І зараз знову літо. «Рвіть троянди, доки не пізно… Сarpe diem[93]», – пронеслось довкола божевільним вихором шалених вібрацій. Влетіла у величезне розчинене вікно. Що це за будинок? Як же тут просторо… й порожньо. Здалось, наче вже була тут колись. Усе таке знайоме погляду, і зовсім поруч блукає якийсь ледь вловимий рідний дух. Бракує тільки лиску та звуків людських голосів. Чому такий занепад? Де всі? Було ж колись тут інакше. Щось не так. Полетіла через цілу салю у розчинені двері. Який великий простір. Висота приміщення від самої підлоги і аж до прозорої стелі, що впирається в самісіньке небо величним куполом, схожим на парасольку, вражає своїми масштабами. А в глибині неосяжної салі красуються розкішні мереживні дерев’яні сходи, що ведуть півколом у якісь нові лябіринти навісного другого поверху. Раптом на середині цих сходів коло гігантського дзеркала побачила пару, що зіткалась з повітря, як привид з минулого. Це були чоловік і жінка. Вони обіймались. У цю ж секунду довкола них спалахнуло світло й почали нізвідки з’являтись інші люди. Зазвучала музика. Вальс Штрауса. Ще кілька секунд перед цим відсутня розкіш лізла тепер з усіх боків. Довкола вже бігали офіціянти й послужливо пропонували гостям шампанське у бокалах, виструнчених на широких тацях. Жінка на сходах провела рукою по волоссю мужчини, а він усміхнувся їй у відповідь, узяв тонку ніжну ручку за самісінькі пальчики, притягнув до уст і вкрив поцілунками. Довго цілував. Яка ж до болю знайома картинка. Звідкіля знає цю пані, і чому такий рідний образ чоловіка? Підлетіла близько-близько. Сіла йому на плече. Який же то був рідний запах. Вдихнула й мало не зомліла, бо захлиналась від хвилі якогось нестримного божевільного щастя. Після палких поцілунків пані усміхнулась щасливою усмішкою і тепер дивилась на неї своїми красивими чорними очами.

«Гм, то вона мене бачить? Хто ж я тоді? І що відбувається довкола?» Від несподіваної зустрічі поглядами щось схоже на серце закалатало всередині літавки. Злякалась, здійнялась у повітря. У сум’ятті втратила орієнтир і полетіла прямо… в дзеркало. Але скляна площина люстра несподівано прийняла її до себе, бо на очах перетворилась у чисте прозоре повітря в самім високім небі…

…І знову політ. Що це за таке надсучасне місто? Чому не покидає дивне відчуття, наче знайомий тут кожен куточок? Свіжість, воля і спокій. Повний дивний внутрішній спокій. Неймовірний п’янкий стан радості і свободи. Такі емоції млояться десь на найпотаємніших струнах пристрасної душі, що так довго спала. Ніщо більш ніде не тримає. Раптом тихо-тихо, наче в противагу до шаленого польоту, почулась знайома ніжна мельодія й слова: «Ти признайся мені, звідки в тебе ці чари…» На звуки пісні підлетів до неї метелик. Спочатку один, потім другий, третій, четвертий… Їх було тепер так багато. Зрозуміла нарешті, хто вона, і що це за місто, і чому така щаслива. За лічені хвилини стало зовсім шумно. На вулицях вже клаксонили автомобілі, трінькали трамваї, звідусіль чулися голоси людей та максимально візуалізувався рух великого й безсоромно красивого Львова. Куди йдуть ці всі люди? Як же їх багато! Усі всміхаються. Нині, мабуть, якесь велике свято! Життя шалено прекрасне! І вільне! Скільки живуть метелики? День, місяць, рік? Утім, це неважливо. Бо добре розуміє знову, як і колись у далекій молодості минулого життя, всю мудрість магічних двох слів: «Сarpe diem».

Велика зграя метеликів, як райдужна хмара, здійнялась у небо, зробила почесне коло наді Львовом і відправилась далеко-далеко за обрій. Полетіла з ними й мандрівна літавка назустріч новим почуттям у пошуках своєї червоної рути, яка цвіте раз на рік у величних і завше казкових Карпатах. Вона знову була по-справжньому щасливою, адже повернулась нарешті додому і попереду неї стрімголов бігло її нове втілення завдовжки в шалену подорож. Життя занадто коротке, аби зволікати…

Ніка Нікалео

Червоний мак на Монте-Кассіно

Потяг Варшава – Львів прийшов вчасно. На вулиці пахло шміром[94] і вранішньою кавою. Люди метушилися на пероні: валізи, великі пакунки і навіть маленький йоркшир на руках у якоїсь дівчини… Було тепло, але свіжо, легкий вітерець сором’язливо зізнавався, що нещодавно прогнав із цього закутка неба дощ. Сонце несміло просувало свої прозорі жовті війки крізь шпаринки склепінчастого покриття вокзалу на сходи Двірцевої площі. Півстоліття тому снувала люкс-торпеда автомотриса, єдиний тоді сучасний швидкісний потяг. Був більше схожий на автобус… Незліченна кількість автівок стовбичили тут уже з самого ранку: сигналили, пхалися одна поперед одну, наче були з мармуляди. Водії злилися, розмахували руками, декотрі, поспішаючи, просто посеред руху зупиняли свої агрегати і виштовхували валізи подорожників та їх самих на головний вхід.

Вона всміхнулася. Закурила тонку коричневого кольору цигарку. Все так, як і тоді, як сто літ тому. Хоча вона ще не до кінця в тому впевнена. Здається, тоді аж стільки люду не було.

– Зосю, візьми мою торебку, прошу, – вона звернулася до своєї супутниці, витягла з сумочки рукавички.

У всій її постаті відчувалася шляхетність і витонченість. Рухи були неквапними і плавними, незважаючи на похилий вік. Акуратна зачіска з сивого, красиво вкладеного волосся виступала з-за країв капелюшка. Її компаньйонка, на противагу їй, молода рубенсівська жінка з великими руками і важкою ходою легко закинула на валізи ще й постійний жіночий аксесуар вагою певно у десять кіля, судячи за звуком, з яким він гепнувся зверху:

– Так, ясно! – відрізала з військовою виправкою.

Їх чекало авто від готелю. Водій, зауваживши непересічну жінку в супроводі, одразу ж вискочив із машини й поспішно допоміг їм сісти, завантаживши перед тим багаж. Пані поволі влаштувалася на переднє сидіння «Шевроле», акуратно поставивши ногу біля ноги у лакових пантофлях на невеликих широких обцасах.

– До готелю, пані Ірено? – поцікавилася про всяк випадок Зося.

– Найперше на Личаків, прошу.

– Але, може, ми би поселилися в готелі? Розставили валізи. Вам потрібно перепочити, поснідати. Врешті-решт спожити ліків. Адже цвинтар нікуди не подінеться, – переконливо доводила молода жінка.

– Ну, добре. Маєте рацію, Зосю, – всміхнулася пані.

Авто плавно рушило з місця, а гостя зачудовано розглядала крізь його вікно старе-нове місто Львів. У її очах, сповнених туги і жалю, читалося здивування і втіха… Місто було знайомим і незнайомим водночас. Двірцева площа, вся порізана парковками для машин та численних автобусів, трохи гнітила кількістю транспорту. Який усюди їхав, тикався, нервово сигналив… Колись мало який автомобіль під’їжджав до вокзалу, переважно фіри та електричний трамвай із причіпним кінним вагоном. Людей теж було значно менше. І простішим був їхній одяг. А ще мова! Зараз звідусіль чулася та, якою тато говорили вдома, якою вчилася бути собою, мелодійно звучала українська.

– Прошу пана, опустіть мені вікно трохи, – із задоволенням попросила мовою свого дитинства. – Дякую! Водій одразу ж виконав її бажання, і вона знову почула гомін вулиці та її квапну розмову. Люди все так само вдягнені здебільшого у сіро-чорного кольору одяг, однак значно добротніший та помітно дорожчий. І це ще тільки вокзал!

Львів дихає фатиновою мрякою і цілує мжичкою. Це її місто! Вона досі любить його вогке дихання з ароматом прілого листя. Світло сучасних ліхтарів, огорнене вельоном із густого туману, злегка нагадує гасові лямпи. Вигадливо скручене жовто-багряне листя витанцьовує фокстрот у парі з вітром «бабиного літа»:

Це її місто! Вона його відчуває досі, хоч почуття ті дивні, наче уві сні. Ось тут, уздовж Алеї Фоха,[95] колись росли листяні дерева, а за кованою огорожею справа стояли невисокі будиночки, а зараз якісь маленькі склепи, кнайпи та тротуари, на яких знову ж повно людей… Усе було те ж саме, на своїх місцях, але геть по-іншому. Авжеж, чому тут дивуватися, адже минуло замалим півстоліття, відколи вона ходила цими вулицями востаннє. Тут вона прожила всю свою юність, у Львові залишилася її найрайдужніша частина життя.

Крізь прочинене вікно холодні краплинки легонько поколюють обличчя, збираючись у більші крапельки, скочуються вилицями й запалими щоками, солонішають і затримуються на підборідді схиленого на бік обличчя. Вона промокує їх носовичком і всміхається місту своєї любови й молодості. Більше вона сюди ніколи не повернеться. Нині було перегорнуто назавше ту сторінку її життя…

Повз проїжджають новочесні трамваї, їхнього руху майже не чути. Не лякають вони своїм скрипом та дзеленчанням, як німецький електротранспорт на початку сторіччя у Лемберзі. Львів уже зовсім не той. Здавалося, наче вона заснула і прокинулася в іншій реальності. Та зрештою і не сподівалася незмінним побачити свій Lwо`w.

Готель було заброньовано заздалегідь у самому серці міста. Неподалік, на пляцу Шашкевича, колись розташовувався її рідний навчальний заклад – Вищий музичний інститут ім. Лисенка, що нині переїхав на вулицю імені її дядька Остапа Нижанківського. Багато ж води утекло з тих пір… У партері того ж готелю дотепер ресторація з невеличким новітнім додатком – кав’ярня, у якій вона часто тоді виступала з бендом. Розташувавшись у номері, спустилися туди до сніданку.

У закладі було затишно і нелюдно. Кава до сніданку несамовито ароматизувала приміщення. М’які оксамитові диванчики та крісла, демонстративно великі лямпи при столиках – усе це створювало сучасний комфорт. У серці трохи защеміло… Пам’ятала її як значно вишуканішу ресторацію при готелі, де часом підробляла і вона, і її однокурсники. Тут теж тоді грав джаз-бенд. Проводили різні вечірки, карнавали в самому центрі Львова. Тоді то був найвідоміший і найліпший готель міста. У його партері розміщувалася також і перукарня з її улюбленою фризієркою Ганусею. Було вельми зручно одразу після занять у Нижанківського, який мав за правило призначати їх пізно по обіді, прибігати до Гандзі на укладку фризури на вечірній концерт. Такі теплі й лагідні спогади розливалися уявою, наче та кава у роті.

Пані обережно відпила ковточок, прицмокнувши. У її віці такий напій – то є розкіш. Але бути тут і не відчути цієї хвилі Львова не могла. Тому розсмакувала з глибоким задоволенням ту густу коричневу рідину, притискаючи її до піднебіння й розтягуючи краплини гірко-солодкої смакоти у роті.

[93] Тут – лови мить (лат.).

[94] Мастило, шмаровидло.

[95] Вулиця Чернівецька (міжміський вокзал).