Львів. Пані. Панянки (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Нє! Не хочу. Ліпше зайдемо десь тут у цукерню. Запитай у шофера. Мусить знати, – раптом запрагла чогось солоденького і викурити цигарку.

На Пекарській, неподалік розташувалася ще одна маленька цукерня. Присіли там. Пані Ірена витягла з лакованої білої торебки пігулки й запила їх водою. Довгі пальці красивої артистичної руки спотворили артрозні нарости, оксамитова шкіра зібгалася і побабчилася, вкрившись віковими плямами. Зараз нічого не боліло, але часами, особливо тоді, коли приходила холодна осінь з її затяжними дощами, біль ставав колючим і нестерпним. Лондонська погода давалася взнаки…

На цвинтар справді пішла з Зосею. Лише попросила її зачекати на головній Личаківського, неподалік, а сама підійнялася на поле майже вгорі, де були поховані батьки. Повмирали один за одним у далекому п’ятдесят сьомому. Кажуть, що споріднені душею люди довго один одного не чекають. Родичі справили добру на той час могилу. І доглядали за нею. Поклала квіти й запалила свічки. Помолилася. Очі не стримали сліз. Серце боліло і тисло, бо не змогла більше ані з мамою, ані з татом побачитися аж до смерті. Війна розлучила їх назавжди, навіки. Але певно, що недалекий вже той час, коли зустрінуться знову їхні рідні душі в ліпшому світі.

– Зосю! Зосю! – гукнула тремтячим голосом.

– Так, пані! Уже йду до вас, – і компаньйонка танком посунула вгору до пані Ірени.

– Допоможи мені зійти. Вертаємося до готелю, – втерла хусточкою сплакані очі. – Зле почуваюся…

Та попри погане самопочуття все ж увечері, коли було небагато студентів, зайшла на хвилю до колишнього музичного інституту. Мусила. Знала, що приїхала до Львова востаннє. Приїхала попрощатися.

Інститут називався тепер музучилищем. Тут на Шашкевича були її рідні стіни. Привіталася з черговою, яка звично, як і півстоліття тому, видавала ключі від класів через віконце-амбразурку справа від входу. У коридорах так само перегукувалися різні інструменти, звучали різнотемброві голоси, віддаючи луною і перекочуючись поверхами та дзенькотом по високих вікнах.

– Доброго вечора! – кивнула привітно.

– Доброго вечора! – люб’язно відповіла жіночка з журналом у віконечку, навіть не подумавши запитати, до кого ця незнайома пані, настільки впевнено вони з Зосею увійшли. Пані Ірена одразу ж скерувала підійматися сходами справа до концертної салі. Перед широкими дверима, як і тоді, сиділи студенти зі своїми інструментами. Але їх було та-ак багато! Кожен всоте репетирував своє, і від того творилася оглушлива какофонія, у якій, попри все безглуздя хаотичної музики, відчутно виділялися різні мелодії для звиклого до такого галасу вуха. Чула Чайковського, Вівальді і, здається, навіть Вагнера, якого ну ніяк не сплутаєш зі ще кимось. Всміхнулася. А тоді майже розчахнула праву половину дверей і зайшла всередину. Сіла скромно в кутику навпроти вікон. Любила і раніше там проводити час на чужих концертних виступах, хто співав вправніше, раніше розпочавши співочу кар’єру. А зараз потрапила на чиюсь репетицію, попередньо попросивши дозволу. Репетирували російські романси, співала молода сопрано глибоко і надривно…

– Рахманінов, – прошепотіла Ірина і вкотре всміхнулася.

Пані Ірені видавалося, що зайти сюди вдень – означало привернути до себе увагу. А хотілося спокою і тиші для власних спогадів і роздумів. Але, на щастя, нікому не було діла до зграбної і вишуканої літньої жінки. Львівська богема звикла до таких своїх старіючих оперних дів, професорок і просто викладачок класичної музики. Належність до світу якої накладає відбиток аристократизму і незначної відстороненості від світу грішного на кожного і кожну втаємничену особу. Пані втішилася своїй непомітності. Зося нічого не запитувала. Вона взагалі мала талант не заважати. Особливо не турбувати Ірену, коли та занурювалась у свої думки і спогади…

Лекції у консерваторії займали купу часу, але й давали таке необхідне глибинне знання й орієнтацію в музиці. Закладали фундамент на все життя. Ірена любила вчитися. Із задоволенням приходила на лекції, репетиції та спец. Однак поза стінами музичного інституту обрала сучасну музику. Найбільшого розвою здобували тоді і набували дансинги та джаз. Стали модними оркестри з так званим американським репертуаром. І «Ябцьо-джаз» став одним із найпопулярніших і найулюбленіших.

А Бонді став батьком музики їхнього джаз-бенду. Він творив неймовірні ліричні пісні, яким судилося стати популярними і пройти крізь роки. Їх співали скрізь і всюди. Кожне нове творіння ставало, як тепер би сказали, хітом, а тоді шлягером, що означало з німецької цвях сезону. Бонді їх просто народжував один за одним. А Ірця стала його музою, усі пісні присвячував їй. Він умів глибоко відчувати меланхолійність та пасіонарність своєї землі, її глибоку тугу та віру в почуття, любов і дружбу, красу і вірність. Його повне занурення і захоплення тим, чим займався, запалювало інших. Довкола нього все оживало та крутилося – це була справа усього його життя. На додаток ще й уся його чоловіча привабливість, вроджена інтелігентність та неймовірний шарм творили йому ореол переконаності і впевненості, що так вабить жінок. У нього неможливо було не закохатися.

В одному з гастрольних виїздів, здається, то було у Черче, помітила, як він спостерігає за її виконанням зі сцени. Буквально таки не зводив з неї очей. Підморгнула йому, співаючи. Він усміхнувся у відповідь і не перервав свого захопленого споглядання. Що тоді бачив у ній, чим захоплювався – не розуміла ще тоді. Їй лестило його кохання до неї. Бо ще не відчувала себе особливою, докладала чимало зусиль, аби вирізнятися з великої кількості тогочасних виконавиць, і працювала, працювала. Немилосердно репетирувала і вчилася, брала уроки вокалу, іноді доходило аж до запаморочливої втоми, коли приїжджала з концертів украй виснажена, осипла і просто-таки падала з ніг прямо в ліжко. Це був саме такий вечір. Мала тоді понад півтори години концерту з невеличкими перервами на інструменталку, коли виходила зі сцени трохи помовчати, давши перепочинок зв’язкам. А коли повернулася, упала на облямовані корункою простирадла вбрана і взута. Відчула крізь сон, як Бонді турботливо й обережно роззув її, розшпилив і зняв із неї блузку, стягнув широку концертну спідницю. І то все так нечутно, ніжно і лагідно. Найменш зрозумілим для Ірени залишилися стягнені панчішки, чарівно відчеплені від пояса. Чула лише його поцілунок «На добраніч»:

– Спи моя зіронько, моя панянко…

Саме той поцілунок чомусь запам’ятався їй назавжди і навіть зараз, здається, зігрів вуста. Та йшов тридцять дев’ятий рік кривавого ХХ сторіччя. Нацисти впевнено кроїли під себе Європу, знищуючи усіх незгодних на своєму шляху. Підбиралися до Львова…

– Бонді, любий, ну навіщо ти лізеш у цю політику. Наше діло – музика, вона понад усім. То не наша справа! – переконувала Богдана Ірина. – ЗУНР, УНР чи Польща – нема різниці.

– Ти дуже помиляєшся, Ірусю. Це далеко не так, і це надзвичайно важливо розуміти свою ідентичність, належність до історії та культури. Я є українець і ніколи того не зрічуся. Українська незалежність важливіша за усе. Чи ж не ти у Пласт ходила, люба?

– До чого тут це? Скаутська міжнародна організація.

– Але вона об’єднує всіх українців у світі.

– Але ми живемо у Польщі. Як з тим бути, Бонді?

– Я не буду з тобою сперечатися, люба моя. Кожен діє так, як він відчуває і вважає за потрібне. Мені шкода, що ти мене не розумієш. Бо зараз дуже добрий історичний момент для України. Більше такого шансу може і не бути.

– Богдасю, коханий, ти усвідомлюєш ситуацію?! Іде війна! Уся Європа в вогні! А твої плани і задуми мені незрозумілі. І це зашкодить нашій спільній справі, під ударом Ябцьо, Тадзьо, я кінець кінцем. Залиш то, любий, я тебе так прошу!

Завше такий м’який і поступливий Богдан робився штивним і міцним, мов скеля. Не знала його таким. То був якийсь зовсім інший чоловік. У такі моменти в ньому пробуджувався магістр юриспруденції і затятий український патріот. Може, це і справді добре для України, але це так шкодило їй та їхнім спільним великим планам на життя.

Одного дощового вечора Бонді зник. Просто пішов в один із днів, коли вона була на лекціях. Повернулася пізно, а в хаті – пустка. Він поїхав у Хуст і, кажуть, приєднався там до таких же запеклих поборників державності.

Душу роздирало на клапті. Тільки тепер, в останні дні суперечок і непорозумінь, почала відчувати, наскільки близьким і рідним був він для неї. Скільки тепла й любові до нього таїлося в її серці, наскільки прикипіла до нього її душа. У якій зараз потемніло і пекло вогнем невблаганного розпачу та незворотності. Хотілося плакати, ридати! І ані сльозинки не вичавлювалося з її очей. Тоді вона лиш зрозуміла, що відтепер має вирішувати усе сама. Завжди. І не давати волі почуттям. Мислити тільки раціонально. Тільки так могла тепер орієнтуватись у цьому швидкозмінному воєнному світі.

На дворі лило так, наче хтось прострелив небесне склепіння з великої гармати. І час по часі далі провадив канонаду важкою артилерією. У відповідь скалилися хмари і реготали, зловісно реготали. Ірена хоч і мала загартований пластунський характер, та усе ж надривна рана і пустка, що утворилися в тім місці, де вона берегла їхню з Богданом магію, пекуче боліла і творила якесь незбагненне провалля. Сіла на підвіконня вікна кімнати, яке виходило на площу Ринок. Вода заливала ряди і ляди, на яких ще вранці було повно сільського краму, метушився базарний люд, галасували продавці, снували покупці, просто цікаві перехожі… А зараз стихія злизала увесь той мотлох і залишки, що завше накопичувалися наприкінці дня. Бруківка, покрита водою, наче ожеледдю, вилискувала під спалахами блискавки. У час одного такого розряду, який бахнув десь зовсім поруч, вона відскочила від вікна, зачепивши фіранку і вазон. Горщик упав на старий, рипучий та порепаний паркет і тріснув навпіл, переламавши квітучу рожеву пеларгонію. Вона враз запахкотіла на всю кімнату моцним солодкаво-терпким ароматом втрати і болю. Ірена встала навколішки, збираючи уламки, і врешті-решт заплакала. Ридала надривно і довго, рвучи собі усю душу…

А вночі їй наснилися жахи: вона опинилася раптом посеред пустелі в оточенні різноманітних жуків, скорпіонів та іншої нечисті, від якої аж мерехтіло в очах. Вони усі кудись повзли і пхалися, від того робилося моторошно й огидно. І їх ставало все більше й більше, аж вони почали застувати слабке сяйво місяця, налазячи один на одного й утворюючи кургани. Ірина бігла, не тямлячи себе, оминаючи їх, як тільки могла. Її душила страшенна, пекельна задуха і страх, якого вона не знала – страх болючої смерті і божевілля. Вона яскраво відчувала, що збожеволіє, якщо не звільниться від цього сну у сні. І поволі задихалася та помирала. Раптом невідомо відкіля крізь той осклизлий чорний рій прорізався промінь сонця, і гади один за одним вигоряли, зникаючи. У тому прорізі з’явився вершник у латах і простягнув їй міцну руку. Тієї ж миті вона відчула себе на коні, позаду воїна, на вершині зеленого пагорба, біля підніжжя якого червоніли калюжі крові… І прокинулася спітніла й перелякана. Більше тієї ночі вона не зімкнула повік.

Зловила себе на думці, що не знає цього міста. Тобто це наче і був той самий Львів з його давніми будівлями, подекуди перемежованими якимись новими спорудами чи скверами, але не впізнавала його духу, настрою. Поляків і євреїв було тут не видко і не чути. Хоча ні, коли прогулювалася вздовж вулиці Кохановскєго,[98] то зауважила, як дві літні пані, певно її віку, попідручки спацерували, зупиняючись біля стихійних сільських продавчинь, і питали про ціни польською:

[98] Вулиця Левицького.