Homo Deus. За лаштунками майбутнього: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У минулі століття знання людства зростали повільно, тож політика й економіка також змінювалися досить ліниво. Нині наші знання збільшуються з карколомною швидкістю, і теоретично ми повинні розуміти світ дедалі ліпше. Однак відбувається якраз протилежне. Наше новоздобуте знання веде до прискорення економічних, соціальних і політичних змін. У своєму намаганні зрозуміти, що відбувається, ми прискорюємо накопичення знань, що веде лише до швидших і більших змін. Відповідно ми дедалі менше здатні розуміти теперішній час чи прогнозувати майбутнє. У 1016 році відносно легко було спрогнозувати, як виглядатиме Європа в 1050 році. Щоправда, династії могли впасти, могли вторгнутися невідомі загарбники чи статися природні катастрофи. Однак було зрозуміло, що Європою 1050 року все ще управлятимуть королі й священики, що це буде аграрне суспільство, що більшість її жителів становитимуть селяни і що Європа й далі страждатиме від голоду, епідемій і воєн. На противагу цьому в 2016 році ми не маємо жодних уявлень, як виглядатиме Європа в 2050 році. Ми не можемо сказати, якою буде її політична система, як буде структуровано її ринок праці і навіть які тіла матимуть її мешканці.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ГАЗОНІВ

Якщо історія не дотримується жодних стабільних правил і якщо ми не можемо спрогнозувати її подальшого ходу, то навіщо її вивчати? Часто вважають, що головна мета науки — спрогнозувати майбутнє: метеорологи прагнуть прогнозувати, буде завтра дощ чи сонце, економісти хочуть знати, чи девальвація валюти зможе запобігти економічній кризі, а чи прискорить її, а хороші лікарі — чи радіаційна або хіміотерапія буде успішною для лікування раку легень. Подібним чином істориків просять дослідити дії наших попередників, щоб можна було повторити їхні мудрі рішення й уникнути їхніх помилок. Однак це ніколи не працює подібним чином, бо сучасність уже разюче відрізняється від минулого. Марною тратою часу є вивчення тактики Ганнібала у Другій Пунічній війні, щоб скопіювати її у третій світовій. Те, що добре спрацювало в кавалерійських баталіях, не обов’язково принесе значну перевагу у війні кібернетичній.

Усе ж наука — це не передбачення майбутнього. Учені в усіх галузях часто намагаються розширити наші горизонти, тим самим відкриваючи перед нами нове й невідоме майбутнє. Це особливо справедливо стосовно історії. Хоча історики час від часу докладають свої руки до пророкування (без помітного успіху), вивчення історії має на меті перш за все допомогти нам усвідомити ті можливості, які ми зазвичай не розглядаємо. Історики досліджують минуле не для того, щоб повторити його, а щоб звільнитися від нього.

Усі і кожен із нас народжені в певній історичній реальності, якою керували конкретні норми й цінності і яка управлялася унікальною економічною й політичною системою. Ми сприймаємо цю реальність як належне, вважаючи її природною, неуникною й непохитною. Ми забуваємо, що наш світ було створено випадковою послідовністю подій і що історія формувала не лише нашу технологію, політику й суспільство, а й наші думки, страхи і мрії. Холодна рука минулого простягується з могил наших попередників, хапає нас за горло і скеровує наш погляд у єдине майбутнє. Ми відчули цю хватку в ту мить, коли народилися, тож вважаємо, що минуле є природною й неуникною частиною того, хто ми є. Тому ми рідко намагаємося звільнитися від нього й передбачити альтернативне майбутнє.

Вивчення історії спрямоване на ослаблення хватки минулого. Воно дає нам змогу озирнутися на всі боки й почати помічати можливості, які наші попередники не могли уявити чи не хотіли, щоб ми їх уявляли. Спостерігаючи випадковий хід подій, що привів нас до сьогодні, ми розуміємо, як самі наші думки і мрії сформувалися, — починаємо думати і мріяти по-різному. Вивчення історії не підкаже нам, що обрати, але принаймні запропонує більше варіантів.

Рухи, спрямовані на зміну світу, часто починаються з переписування історії, тим самим даючи людям змогу по-новому уявити своє майбутнє. Якщо ви хочете, щоб робітники вийшли на загальний страйк, жінки виступили проти торгівлі тілом, а пригноблені меншини почали вимагати політичні права, — першим кроком буде переказати по-новому їхню історію. Нова історія пояснить, що «наша нинішня ситуація не є ані природною, ані вічною. Справи колись складалися інакше. Лише ланцюжок випадкових подій створив несправедливий світ, яким ми його нині знаємо. Якщо діятимемо мудро, то зможемо змінити цей світ і створити новий, значно кращий». Ось чому марксисти переписували історію капіталізму, чому феміністки вивчали формування патріархальних суспільств і чому афроамериканці бережуть пам’ять про жахи работоргівлі. Вони прагнуть не продовжити минуле, а радше звільнитися від нього.

Те, що справедливо для великих соціальних революцій, так само справедливо і на мікрорівні щоденного життя. Молода пара, будуючи для себе новий дім, може попросити архітектора облаштувати газон перед будинком. Чому газон? «Бо газони дуже гарні», — пояснить молода пара. Але чому вони так думають? Бо за ними стоїть історія.

Мисливці-збирачі кам’яної доби не вирощували траву на вході до своїх печер. Зелена галявинка не зустрічала гостей в афінському Акрополі, римському Капітолії, Єрусалимському храмі чи Забороненому місті в Пекіні. Ідея облаштування галявинки перед входом до приватного житла й публічних будівель народилася в замках французьких та англійських аристократів у пізньому Середньовіччі. Під час раннього модерну цей звичай пустив глибоке коріння й став ознакою благородного походження.

Добре доглянуті галявинки вимагали землі й тяжкої роботи, особливо коли ще не було газонокосарок і автоматичних розприскувачів води. Натомість вони не продукували нічого цінного. Ви навіть не можете випасати на них худобу, бо вона з’їсть і витопче траву. Бідні селяни не могли дозволити собі витрачати цінну землю і час на газони. Акуратний дерен при вході до замку був символом статусу, який ніхто не міг підробити. Він твердо проголошував кожному, хто проходив повз: «Я настільки багатий і сильний, і я маю так багато акрів і смердів, що можу собі дозволити цю зелену екстравагантність». Що більший і акуратніший газон, то сильніша династія. Якби перебуваючи в гостях у князя, ви побачили, що його газон у поганому стані, ви б одразу зрозуміли, що в нього негаразди.

Гарний газон часто був місцем для важливих святкувань і соціальних подій, а увесь інший час ступати на нього було суворо заборонено. До сьогодні в численних палацах, урядових будинках і публічних місцях жорсткий знак наказує людям «не заходити на траву». У моєму колишньому коледжі в Оксфорді весь навчальний плац складався з великої гарної галявини, на яку нам дозволялося виходити чи сидіти лише один день на рік. У будь-який інший день горе бідному студентові, чия нога осквернила б священний дерен.

Королівські палаци й князівські тереми перетворили газон на символ влади. Коли наприкінці періоду модерну королів скидали, а принців відправляли на гільйотину, нові президенти і прем’єр-міністри зберегли газони. Парламенти, верховні суди, резиденції президентів та інші публічні будівлі дедалі частіше уособлювали свою владу в рядках акуратних зелених смужок. Одночасно газони завоювали світ спорту. Тисячі років люди проводили ігри на будь-якому придатному ґрунті — від льоду до пустелі. Однак за останні два століття дійсно важливі ігри — такі як футбол і теніс — проводять на газонах. Звичайно, за умови, що у вас є гроші. У favelas[6] Ріо-де-Жанейро майбутнє покоління бразильського футболу грає саморобними м’ячами на піску й у грязюці. Однак у багатих передмістях сини багатіїв із задоволенням грають на ретельно доглянутих газонах.

Через це люди стали ідентифікувати газони з політичною владою, соціальним статусом та економічним багатством. Не дивно, що в XIX столітті буржуазія, яка тоді набирала силу, з ентузіазмом взяла на озброєння газони. Спочатку лише банкіри, правники й промисловці могли дозволити собі таку розкіш у своїх приватних резиденціях. Однак, коли Промислова революція розширила середній клас і створила газонокосарки, а потім і автоматичне поливання, мільйони сімей раптом отримали можливість влаштувати домашні газони. В американських приміських районах охайні газони перетворилися з розкошу багатіїв на неодмінну ознаку середнього класу.

Це сталося тоді, коли до літургії в приміській церкві було додано новий ритуал. Після недільної служби в церкві багато людей віддано підстригали свої газони. Ідучи вулицею, ви могли миттєво оцінити статки і статус кожної сім’ї за розмірами та якістю її газону. Не було точнішого знаку, що у Джонсів щось не так, аніж занедбаний газон на подвір’ї перед входом. Нині у СІЛА, після кукурудзи і пшениці, найбільше продають трави, а газонна промисловість (рослини, органічні добрива, газонокосарки, розприскувачі) має обіг мільярди доларів щорічно.

Газон не є манією лише Європи чи Америки. Навіть люди, які ніколи не були в долині Луари, бачать президентів США, що виступають на галявині біля Білого дому, важливі футбольні ігри відбуваються на зелених стадіонах, а Гомер і Барт Сімпсон сперечаються про те, чия черга стригти газон. Люди в усьому світі пов’язують газони з владою, грішми і престижем. Таким чином, газони поширилися повсюди і нині почали завойовувати серця навіть мусульманського світу. Новозбудований у Катарі Музей ісламського мистецтва оточено чудовими газонами, що сягають корінням Версалю часів Луї XIV значно більше, аніж Багдада Гаруна аль-Рашида. Вони були сплановані й створені американською компанією, і їхні понад сто тисяч квадратних метрів трави — посеред Аравійської пустелі — потребують шаленої кількості прісної води щодня, щоб залишатися зеленими. Водночас у приміській зоні Дохи і Дубаю сім’ї із середнього класу тішать себе своїми газонами. Якби там не було білих балахонів і чорних хіджабів, можна було б подумати, що ви перебуваєте на Середньому Заході, а не на Близькому Сході.

Якщо, прочитавши цю коротку історію газонів, ви почнете планувати свій будинок мрії, двічі подумайте про те, чи зробити газон перед входом. Звичайно, ви маєте право вирішувати. Однак також можете скинути із себе культурний тягар, який передали вам європейські принци, капіталістичні магнати і Сімпсони, і уявити японський сад каменів чи якесь цілком нове творіння. Це найкраща спонука вивчати історію: не для того, щоб прогнозувати майбутнє, а щоб звільнитися від минулого й побачити альтернативні варіанти. Звичайно, це не повна свобода — ми не можемо уникнути того, що минуле формуватиме нас, але хоч якась свобода — завжди краще, аніж жодної.

РУШНИЦЯ В ПЕРШОМУ АКТІ

Усі прогнози, якими рясніє книжка, — не що інше, як спроба обговорити сьогоденні проблеми й запрошення долучитися до роботи, щоб певним чином змінити майбутнє. Передбачення, що людство прагне здобути безсмертя, щастя й божественність, значною мірою таке саме, як передбачення, що люди, які будують свій дім, захочуть зробити газон перед входом. Дуже подібно звучить. Однак, коли ви промовите це, можете починати обмірковувати альтернативи.

Людей приголомшують мрії про безсмертя й божественність не тому, що вони звучать нереально, а тому, що не хочеться заморочуватися. Однак коли люди починають думати про це, то більшість із них розуміє, що фактично такі мрії мають сенс. Попри технологічну фантастичність цих мрій, ідеологічно вони досить старі. Протягом 300 років у світі домінував гуманізм, що освячує життя, щастя й силу Homo sapiens. Намагання досягти безсмертя, щастя й божественності просто ведуть давні гуманістичні ідеали до їх логічного фіналу. Вони відкрито демонструють те, що ми тривалий час ховали від самих себе.

А тепер я хочу викласти на стіл ще щось: рушницю. Рушниця, що з’явилася в першому акті, вистрелює в акті третьому. У наступних розділах будемо обговорювати, як гуманізм — культ людства — завоював світ. Однак поширення гуманізму ронить також зерна його занепаду. Хоча намагання вдосконалити людей і підняти їх до рівня богів веде гуманізм до його логічного фіналу, проте одночасно виявляє внутрішні недоліки гуманізму. Якщо почати з дефектного ідеалу, то часто його дефекти проявляться лише тоді, коли ідеал буде близький до реалізації.

Ми вже можемо бачити цей процес у дії в палатах геріатричних лікарень. Керуючись безкомпромісною гуманістичною вірою в священність людського життя, ми підтримуємо життя людей до того часу, коли вони досягають настільки жалюгідного стану, що ми змушені запитати: «Що ж тут священного?». Завдяки подібним гуманістичним переконанням у XXI столітті ми, швидше за все, виштовхнемо людство поза межі гуманізму. Ті самі технології, які можуть вдосконалити людей до рівня богів, здатні зробити людей непотрібними. Наприклад, комп’ютери, достатньо потужні, щоб зрозуміти і подолати механізми старіння і смерті, будуть, напевно, так само потужними, щоб замінити людей у виконанні всіх і будь-яких завдань.

Тому реальний порядок денний XXI століття буде значно складнішим, аніж про це сказано в більшій частині вступного розділу. Нині може видаватися, що безсмертя, щастя і божественність займають верхні пункти нашого порядку денного. Однак, коли ми наближаємося до досягнення цих цілей, результат змін, імовірно, відхилить нас у напрямку цілком іншої мети. Майбутнє, описане в цьому розділі, — це суто майбутнє минулого, тобто майбутнє, що базується на ідеях і сподіваннях, які домінували у світі останніх триста років. Реальне майбутнє — тобто майбутнє, народжене з нових ідей і сподівань XXI століття, — може бути абсолютно відмінним.

Щоб зрозуміти все це, треба повернутися назад і розглянути, хто така людина розумна, як гуманізм став домінуючою світовою релігією і чому намагання реалізувати гуманістичну мрію, імовірно, викличе її розпад. Це загальний мотив цієї книжки.

У першій частині книжки розглядаються стосунки між Homo sapiens та іншими тваринами в намаганні збагнути, що робить наш вид таким особливим. Деякі читачі можуть дивуватися, чому тваринам відведено таку значну увагу в книжці про майбутнє. На мою думку, ви не можете серйозно говорити про природу і майбутнє людства, не починаючи розмови про наших предків-тварин. Homo sapiens робить усе, щоб забути цей факт, але наші предки — тварини. І вдвічі важливіше пам’ятати своє походження в той час, коли ми намагаємося перетворити себе на богів. Жодне дослідження нашого божественного майбутнього не може ігнорувати нашого власного тваринного минулого чи наших стосунків з іншими тваринами, бо стосунки між людьми і тваринами є найкращою моделлю, яку маємо для майбутніх стосунків між суперлюдьми і людьми. Хочете знати, як суперрозумні кіборги можуть ставитися до звичайних людей із м’яса і крові? Радше почніть з дослідження, як люди ставляться до своїх менш розумних братів-тварин. Звичайно, це не ідеальна аналогія, однак найкращий архетип, який ми можемо фактично спостерігати, а не уявляти.

На основі висновків першої частини у другій частині книжки розглянемо той дикий світ, який Ното sapiens створила за останнє тисячоліття, а також шлях, який привів нас до нинішнього роздоріжжя. Як Homo sapiens почала вірити в кредо гуманізму, згідно з яким світ розгортається навколо людства, а люди є джерелом усіх сенсів і повноважень? Які економічні, соціальні й політичні наслідки цього кредо? Як воно формує наше повсякденне життя, наше мистецтво й наші найпотаємніші бажання?

Третя і остання частина книжки повертає нас до початку XXI століття. На основі значно глибшого розуміння людства і кредо гуманізму в ній описане наша нинішня ситуацію та наше можливе майбутнє. Чому намагання реалізувати ідеї гуманізму можуть призвести до його занепаду? Чому прагнення безсмертя, щастя й божественності потрясає основи нашої віри в людство? Які ознаки передрікають цей катаклізм і як він відбивається в наших щоденних рішеннях, які кожен із нас приймає? А якщо іуманізм дійсно в небезпеці, то що може зайняти його місце? Ця частина книжки не містить голого філософствування чи простого пророкування майбутнього. Радше в ній уважно розглядаються наші смартфони, практика наших близьких стосунків і ринок праці в пошуках натяків на те, що нас чекає.

Для істинно віруючих у гуманізм усе це може звучати дуже песимістично й депресивно. Однак краще не робити одразу висновків. Історія бачила зростання і падіння багатьох релігій, імперій і культур. Ці зміни не обов’язково погані. Гуманізм домінував у світі останніх триста років, що не так уже й довго. Фараони правили Єгиптом три тисячі років, а папи домінували в Європі тисячу. Якби ви сказали єгиптянину в часи Рамзеса II, що одного разу фараони зникнуть, він, мабуть, очманів би: «Як ми можемо жити без фараонів? Хто забезпечуватиме порядок, мир і справедливість?». Якби ви сказали людям у Середньовіччі, що за кілька століть Бог помре, вони перелякалися б: «Як можна жити без Бога? Хто дасть життю сенс і захистить нас від хаосу?».

Оглядаючись назад, багато хто думає, що падіння фараонів і смерть Бога були позитивними етапами розвитку. Можливо, від колапсу гуманізму теж буде користь. Люди зазвичай бояться змін через страх перед незвіданим. Однак єдина вічна істина історії полягає в тому, що все змінюється.

ЧАСТИНА І. Homo sapiens завойовує світ

Чим відрізняються люди від інших тварин?

[6] Нетрі в бразильських містах. — Прим. перекл.