Валентин Макарович жив у світі математичних співвідношень. Він багато нового вніс до загальної теорії відносності й до квантової механіки. Але особливу популярність принесла йому так звана теорія «переохолодження речовини».
Відомо, що коли яку-небудь речовину піддати стисненню, то в міру збільшення тиску температура цієї речовини підвищуватиметься.
— Тільки до певних меж, — заперечував Біронт. — Подальше зростання тиску викличе зворотний процес: спад температури. Чому? Дуже просто. З одного боку, тиск примушує атоми рухатися швидше, і ми кажемо, що тіло стає гарячіше. Та, з іншого боку, тиск зблизить атоми, їм буде тісніше. І настане момент, коли молекули, атоми, електрони, нейтрони зупиняться. А що значить нерухомість часточок? Холоднеча. Неймовірно низька, ще невідома науці температура.
— Дозвольте, дозвольте! — обурювалися противники теорії переохолодження. — А на що ж перетвориться енергія тиску? До цього вона перетворювалася на тепло, а у вас на холод, тобто на ніщо? Зникне?
— Яка нісенітниця! — знизував плечима Валентин Макарович. — Хто каже про зникнення енергії? Просто вона набуде нової, невідомої нам форми.
Та якої саме форми — не могли відповісти ні Біронт, ні його електронний помічник. Вчений тільки висловлював припущення, що відбудеться розпад матерії, несхожий на звичайний термоядерний вибух.
— Де ж у природі може існувати такий розпад? — запитували його.
— В центрі будь-якої зірки, хоч би як вона була розжарена на поверхні. І, можливо, в центрі планет. Зокрема, в центрі Землі.
Перевірити Біронтове припущення поки що не було змоги.
І от якось у його квартиру завітав незвичайний гість — Ремізовський Аркадій Семенович. Про славнозвісного конструктора підземоходів Біронт чув, звичайно, дуже багато, але особисто зустрічався з ним уперше. Біронта здивував прихід Ремізовського, та ще більше вразила мета цього візиту.
— Мені вирушити під землю?! — весело закричав Валентин Макарович. — Та ви що, збожеволіли, голубе? Я ще хочу жити.
— Жити й працювати, — поправив його Аркадій Семенович. — Ви вчений.
— Так, звичайно, вчений. Та я всього лише теоретик.
— Теорія залишається пустим звуком, якщо її неможливо підтвердити фактами, спостереженнями. Де ви збираєтеся робити це?
— Ще не знаю.
— Є єдиний спосіб перевірити вашу теорію переохолодження.
— Який? — нашорошив вуха Біронт.
— Наблизитися до ядра землі.
— Ого! І велику глибину ви мені обіцяєте?
— Сорок кілометрів.
Цей високий, неквапливий чоловік з вузьким непроникливим обличчям, безперечно, подобався Валентину Макаровичу. В напівжартівливому тоні головний конструктор викладав такі доводи, проти яких у Біронта не знаходилося заперечень. Було ясно, що Ремізовський усе заздалегідь обміркував, усе передбачив.
— Ви так стурбовані моєю теорією переохолодження? — Біронту хотілося встояти у цьому словесному двобої. — Можна подумати, що ви і свій ПВ-313 побудували тільки задля того, щоб я міг прогулятися на ньому.
Відповідь була несподівана:
— Так, Валентине Макаровичу, без попереднього дослідження великих глибин нічого мріяти про їхнє підкорення. Хто може сказати, які внутріатомні процеси чатують там на мандрівників? Я уважно стежу за вашими теоретичними дослідженнями. Саме вони й стурбували мене. Для конструкції підземохода зовсім не байдуже, в якій температурі працюватимуть механізми: при мінус тисяча чи при плюс десять тисяч. Тому ваша теорія переохолодження є пунктом номер один у програмі випробувань ПВ-313.
— Та що я зможу з'ясувати на глибині сорок кілометрів?
— Те, що відбувається на глибині, скажімо, сто кілометрів.
— І тільки?
— На перший раз, Валентине Макаровичу. Потім зі спокійною душею заглибимося на всю сотню. Ви ж «заглянете» вже на глибину двохсот кілометрів. І так далі, поки не дістанемося до центра землі.
— Ах, ось воно що! Обережна ж ви людина. Та невже я виявився найліпшою кандидатурою?
— Назвіть мені іншого вченого, який так само вірить у реальність переохолодження, як вірите в неї ви, Валентине Макаровичу.