Полонені вогняної безодні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від стін колодязя, утвореного підземоходом, відривалися брили граніту, обвалювалися лавини каміння й піску. Порода, підтримувана потужним тиском газового струменя, плавилася, спікалася й утворювала пробки, які надійно затуляли залишений кораблем прохід.

Двигун знаходився у верхній (хвостовій) частині підземохода. Нижче містилася силова апаратура з термоядерними джерелами живлення та системою автоматики.

Невеликий відсік приділено синтезаторам — досить складним установкам для штучного одержання води й кисню. Сировини не бракувало. Синтезатори могли переробляти будь-яку гірську породу, що надходила безпосередньо від бура.

До відсіку синтезаторів примикав відсік з величезним запасом харчових концентратів. Такий солідний резерв продуктів харчування диктувався необхідністю забезпечити екіпаж на випадок вимушеної зупинки в надрах землі. Адже нелегко прийти на допомогу підземоходові, що потрапив у біду, його насамперед треба розшукати в безкраїй товщі граніту.

За вантажним приміщенням починалися кабіни. Їх було чотири. Вони розташувалися одна над одною. Стіни, підлогу, стелю покривав товстий і м'який шар найлонового волокна. Світло-блакитний, сріблястий колір оббивки робив приміщення ошатним і затишним.

Верхня кабіна призначалася для відпочинку. Вздовж стін її висіли спеціальні зручні гамаки, а посередині стояв круглий стіл з білої пластмаси, коло нього шість легких пластмасових крісел.

Три нижні кабіни мало що відрізнялися одна від одної за обладнанням: майже всю кабіну займав кільцевий пульт, підвішений на поворотній рамі між стелею та підлогою. До рами кріпилися глибокі м'які крісла спостерігачів — за бажанням крісло перетворювалося в ложе для спання. Таке підвісне обладнання забезпечувало незмінне положення пульта, коли підземохід повертав назад і «верх» та «низ» мінялися місцями.

Все приміщення підземохода сполучалося між собою системою люків. В разі потреби люки автоматично зачинялися. З кабіни в кабіну вела вузька, притиснута до стіни металева драбинка.

Кожна кабіна призначалася для двох членів екіпажу.

В нижній працювали водій і командир корабля. Над ними біля пультів спостереження розташувалися геолог і атоміст. А ще вище знаходилися зв'язківець та механік.

Керування машиною було цілком автоматизовано. Завдання водія та механіка полягали в спостереженні за приладами, щоб вчасно відновити порушену взаємодію механізмів, зупинити корабель, прокласти йому новий курс.

Сидячи біля пульта, Андрій міг бачити, як працює двигун та як діє система охолодження корпусу, яку потужність розвиває бур і якого тиску зазнає кожна точка обшивки. В будь-яку мить за вимогою командира він був готовий ввімкнути захисне поле, зачинити люки, кинутися на пошуки несправності.

Найменш автоматизованою була праця зв'язківця Скорюпіна. Він вдивлявся в індикатори настройки, обертаючи лімби, змінював діапазони частот. Досі зв'язок із поверхнею землі залишався найслабкішою ланкою в конструкції підземних кораблів, особливо тих, які йшли на велику глибину.

Магнітні руди, самородні металеві відклади, гірські породи, іонізовані радіоактивним розпадом, виключали застосування радіозв'язку. Підземоходи споряджали ультразвуковими установками. Але ультразвуковий промінь розсіювався, безліч разів заломлювався в надрах землі. Вловити його, а головне — виділити серед інших коливань грунту було дуже важко. Ціла мережа сейсмічних станцій, розкиданих по всій поверхні земної кулі, чутливо прислухалася до сигналів з глибини. І потрібна була особлива спритність, щоб у гуркоті землетрусів розрізнити слабкий голос підземного корабля.

Ще складніший був зворотний зв'язок. Як намацати нестійким ультразвуковим променем малюсіньку точку в громадді землі? Дуже багато залежало від щасливої випадковості та від чутливого вуха зв'язківця.

І недаремно білявий дев'ятнадцятирічний Паша Скорюпін опинився в екіпажі ПВ-313.

Ультразвуковою технікою він захоплювався з шкільної лави. Майстрував генератори високої частоти, різні прилади для демонстрування властивостей ультразвуку, які зробили його шкільною знаменитістю. По закінченні технічного училища Пашу рекомендували на завод підземних кораблів. І тут він виявив себе. Не раз під час дослідних рейсів своїм мистецтвом зв'язківця він допомагав виправити курс, своєчасно прийти на допомогу застряглому підземоходові. Паша виявився і неабияким винахідником — він вніс чимало удосконалень в апаратуру зв'язку.

Скорюпін подобався головному конструкторові своєю закоханістю в ультразвукову техніку і трохи наївною жадобою пригод. Аркадій Семенович, не вагаючись, призначив Пашу зв'язківцем на ПВ-313 і відстояв його кандидатуру в Академії наук, де вік Паші викликав сумніви.

Година минала за годиною. Все далі заглиблювався корабель. Міхєєв і Вадим уважно стежили за показаннями приладів. Заводські випробування дослідної машини, попри найширше застосування кібернетики, все ж не створюють такого всебічного навантаження на механізми, яке виникає під час руху в землі.

Вадим увімкнув внутрішній зв'язок.

— Миколо Миколайовичу, Валентине Макаровичу, як себе почуваєте? — запитав він.

— Чудово, Вадиме Сергійовичу, — відповів Дектярьов. — Але з вашого дозволу я б не від того, щоб задрімати.

— Влаштовуйтесь як удома. Плануйте час на свій розсуд. Спочиньте й ви, Валентине Макаровичу.

— Я тут, щоб працювати, а не спати, — долинув з репродуктора пронизливий, дратівливий Біронтів голос.

Вадим підморгнув водієві. На Міхєєвих губах застигла усмішка.

— Ми пробудемо під землею близько трьох діб, — нагадав Вадим, але відповіді не дочекався.

Дектярьов позіхнув, устав і почав підійматися металевою драбинкою.

Біронт похмуро глянув йому вслід. Він усе чекав, що от-от обламаються щаблі під важким тілом геолога.

Валентин Макарович лишився біля приладу. Він оце вперше брав участь у підземній подорожі. Досі друзі знали його як домосіда й кабінетного вченого. Не те, щоб Валентин Макарович був тим «чистим теоретиком», якому немає діла до того, чи мають його теорії яке-небудь значення для практичної діяльності людей, чи не мають. Він підтримував широкі зв'язки з дослідними інститутами, з проектувальниками термоядерних електростанцій, із заводами. Та зв'язки ці здійснювалися головним чином шляхом письмових порад або розмов по відеофону.

Валентин Макарович волів перебувати в товаристві свого єдиного безмовного помічника — електронної лічильно-обчислювальної установки, яка водночас правила йому і за письмовий стіл. Апарат чітко й безпомилково виконував найскладніші розрахунки, не висловлюючи до того ж ніяких сумнівів чи невчасних зауважень.