Джура. Далека пустеля: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оце так я міркував, але відповіді не знаходив. Джура дивував мене щодалі більше. Про чекістів і співробітників карного розшуку я чув безліч дивовижних історій і на підставі тих розповідей мав про них цілком виразне уявлення. Проте Джура зовсім не був схожий на той образ чекіста, що склався колись у моїй уяві.

До кишлаку ми дісталися вже поночі, і в темряві я не побачив жодної тополі — не кажучи вже про п'ять, що могло б пояснити назву Бештерак, тобто «п'ять тополь». З-поза присадкуватих дувалів звисало гілля якихось дерев — чи то урючин, чи то горішин, — проте аж ніяк не тополь.

Заїхавши в кишлак, ми рушили далі вузенькою вуличкою і, спинившись проти чигиря, безгучно позлізали з коней побіля кокандської гарби, що стояла, задерши до неба свої голоблі. Довкола панувала мертва тиша, навіть собачого валування не було чути.

Джура припнув коней до колеса гарби і, торкнувши мене за плече, шепнув:

— Ходімо.

Далі була хистка кладка через арик, а за ним чиєсь подвір'я. У глибокій темряві не видно було нічого, крім похиленого до самої землі гілля чорних дерев.

— Тут? — спитав я, побачивши, як сяйнули біля мого обличчя очі Джури.

— Тихо! — пошепки застеріг він. — Іди за мною.

Перейшовши це подвір'я, ми опинилися на сусідньому. Тиша обступала нас з усіх боків. Мені навіть подумалося, що цей кишлак такий самий безлюдний і німий, як Селькельди. У ту ж мить поряд, прямо проти мого обличчя заіржав кінь, за ним озвався собака, і знов запала тиша.

— Вчасно прийшли, — прошепотів Джура. — Намаз відправляє.

— Хто відправляє намаз? Де? — Я нічого не бачив.

Джура мовчки підштовхнув мене вперед. Ми рушили вздовж дувала. Зненацька ліворуч від мене щось заворушилося долі, прямо на землі. Я завмер, але наступної миті збагнув, що то була тінь від людини. Вона то більшала, то меншала, то раптом завмирала на місці. Аж тепер я збагнув, звідки та тінь узялася: то Джура скрадався поперед мене до хвіртки. Проминувши її, ми підійшли до будинку. На вікні поблимував каганець, а на покуті сидів спиною до нас огрядний чоловік і бурмотів молитву.

— Ураз, — шепнув Джура і, не чекаючи на відповідь, навшпиньки подався до дверей. Я безшелесно скрадався слідом за ним. Серце в мене калатало страшенно.

Ми так тихо ввійшли до кімнати, що Ураз, поринувши в молитву, навіть не обернувся. Джура ступив нечутно кілька кроків уперед, підняв з підлоги маузер, що лежав біля молитовного килимка, неквапом повернувся до вікна, де стояв я, сів долі, схрестивши ноги, і став чекати, коли господар закінчить молитву.

Проказавши заключні слова намазу, Ураз повернув голову ліворуч, вимовив: «суф» і… скам'янів, відчувши, мабуть, що він не сам у кімнаті. Не знаю, скільки тривала та мить, але й досі, хоч відтоді минув не один десяток років, виразно бачу перед собою, наче в ту ніч, його заціпенілу, скоцюрблену постать. Скошені очі Ураза зблиснули страхом і люттю, обличчя зблідло, втратило барву. Потім заворушилися, щось шепочучи, губи поміж густою бородою й вусами, він, наче нічого й не сталося, повернув обличчя праворуч, ще раз з придихом вимовив: «суф» і склав руки для фотихи^[11].

Прочитавши, фотиху, Ураз посидів якусь мить непорушно, а тоді сказав:

— З'їв-таки мене!

— Ні, — спокійно заперечив Джура. — Це ти сам з'їв себе.

— Зараз поведеш?

— А чого зволікати?

— І то правда, — погодився Ураз. — Тоді піду попрощаюся з дітьми.

— Твоя воля, — дозволив Джура. — Але нікому жодного слова про те, хто ми і що тебе заарештовано. Скажеш, що свої люди. Зрозумів? І не здумай тікати. Ти-бо знаєш, як я стріляю.

— Чого ж ти в Тангатопди не стріляв? — глузливо посміхнувся Ураз.

— Коня твого пожалів.

— Так, за мого коня сам Худайберди сто баранів давав. Жартівник!

Ураз сказав щось іще і вилаявся, але я нічого не зрозумів.

До кімнати ввійшла молода жінка — в одній руці вона тримала таріль плову, другою притискала до себе дитину. Побачивши нас, злякалась і прикипіла на місці, стривожено дивлячись на Ураза.

— Плов висип у кухоль. Я їду, — сказав Ураз і поглянув на Джуру, той кивнув головою. — Та мерщій!

Жінка миттю зникла.

[11] Фотиха — перша сура Корану, коротка молитва, прочитана з якоїсь нагоди або на завершення моління.