Шпигунка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Циганка, котра розмовляла зі мною, підійшла до дітей і попросила не галасувати, щоби не привертати зайвої уваги. Але ніхто навіть не дослухався до її слів.

Жебрак, який, здавалося, знав усіх, хто проходив головною вулицею, співав: «Пташка у клітці може співати про свободу, але все одно житиме в неволі.

Теа погодилася жити в клітці, потім захотіла втекти, але ніхто не допоміг, бо ніхто не зрозумів».

Я не мала жодного припущення, ким була Теа. Я точно знала тільки одне: потрібно якнайшвидше прийти до консульства й постати перед Карлом Крамером — єдиною людиною, котру я знала в Гаазі. Я провела ніч у готелі п’ятої категорії, побоюючись, що хтось мене впізнає та вижене звідти. Гаага вирувала, але люди, здавалося, жили в іншому світі. Здавалося, новини про війну ще сюди не дійшли, вони зупинилися на кордоні разом із тисячами біженців, дезертирів, французів, які боялися помсти, бельгійців, які тікали від бойовища. Усі вони сподівалися на диво.

Уперше я була щаслива, що народилася в Лейдені й мала голландський паспорт. Цей документ був моїм порятунком. Поки я чекала на огляд (і тоді я зраділа, що не мала багажу), якийсь чоловік, ховаючи очі, передав мені конверт. Він був комусь адресований, але офіцер-прикордонник це помітив, розгорнув листа, а потім згорнув і повернув мені без жодного коментаря. Відтак покликав свого німецького колегу й вказав у напрямку, де той чоловік уже зник у темряві.

— Це дезертир.

Німецький офіцер кинувся його переслідувати. Війна щойно почалася, а люди вже тікали? Я бачила, як офіцер підняв гвинтівку й прицілився вслід фігурі, котра бігла геть. Коли він вистрілив, я дивилася в інший бік. Я хочу прожити життя з думкою, що тому чоловікові вдалося втекти.

Лист був адресований дружині, і я уявила собі, що він, можливо, хотів, аби я віддала його листоноші, щойно приїду до Гааги.

Я втечу звідси, хай якою буде ціна, навіть якщо заплачу своїм життям, адже мене можуть застрелити як дезертира, якщо впіймають дорогою. Очевидно, що починається війна; перші французькі солдати з’явилися з іншого боку, і їх одразу знищили єдиною кулеметною чергою, яку я — саме я — випустив за командою капітана.

Очевидно, що це скоро закінчиться, однак мої руки вже заплямовані кров’ю, і я більше не зможу це повторити. Я не зможу дійти до Парижа з моїм батальйоном, як усі натхненно проголошували. Я не зможу святкувати перемоги, яких ми очікуємо, тому все це здається мені божевіллям. Що більше я думаю, то менше розумію, що відбувається. Ніхто нічого не говорить, оскільки, гадаю, ніхто не знає відповіді.

Хоч би як неймовірно це звучало, у нас тут є пошта. Я міг би нею скористатися, але знаю, що вся кореспонденція перед відправкою проходить цензуру. Ця листівка написана не для того, щоб сказати, як я тебе люблю, — ти це й так знаєш, — і не для того, щоб розповісти про хоробрість наших солдатів, відому в усій Німеччині. Цей лист — мій заповіт. Пишу його під тим самим деревом, де півроку тому я зробив тобі пропозицію й ти погодилася. Ми складали плани, наші батьки допомогли нам із посагом, я знайшов будинок із додатковою кімнатою для нашої першої й такої бажаної дитини. І раптом я знову на цьому місці, після того як провів три дні, копаючи траншеї, у багнюці з ніг до голови і в крові п’яти чи шести чоловіків, яких я ніколи раніше не бачив і які ніколи не зробили мені нічого поганого. Вони називають це справедливою війною на захист нашої гідності, наче місце бою — правильне місце для цього.

Що більше я причетний до цих перших пострілів і відчуваю запах крові перших загиблих, то більше переконуюсь, що людська гідність не може з цим співіснувати. Мушу завершувати. Мене вже кличуть. Але щойно звечоріє, я піду звідси до Голландії або до своєї смерті.

Я думаю, що з кожним днем мені буде дедалі важче описувати те, що відбувається. Тому я краще втечу звідси вночі й знайду добру душу, яка передасть цього листа листоноші замість мене.

Кохаю тебе безмежно

Йорн

Боги забажали, щоби, приїхавши до Амстердама, я зустріла на платформі одного зі своїх паризьких перукарів, вдягненого у військову форму. Він прославився технікою нанесення хни на жіноче волосся — пофарбоване таким чином, воно завжди здавалося натуральним і приємним для очей.

— Ван Стаєн!

Він подивився туди, звідки долинав крик, на його обличчі застигла маска страху, і він одразу ж позадкував.

— Морісе, це я, Мата Харі!

Але він віддалявся. Це мене обурило. Чоловік, у руках якого я залишила тисячі франків, тікав від мене? Я пішла за ним, і він пришвидшив кроки. Я також прискорилась, і він спробував побігти. Проте кавалерист, який бачив цю сцену, притримав його за лікоть і мовив:

— Вас кличе та жінка!

Перукар упокорився долі, зупинився й почекав, поки я підійду. Він тихо попросив, щоб я не називала його на ім’я.

— Що ви тут робите?

Він розповів, що в перші дні війни, сповнений патріотичного духу, вирішив записатися до війська, щоб захищати Бельгію, свою країну. Але тільки-но почув перші залпи гармат, одразу звернув до Голландії й попрохав притулку. Я вдала презирство.

— Мені потрібно зробити зачіску.

Насправді я відчайдушно потребувала повернути собі відчуття самоповаги, поки не прибув мій багаж. Грошей, які дав Франц, було достатньо, щоби протриматися один-два місяці, поки я шукатиму спосіб повернутися до Парижа. Я поцікавилася, де можна тимчасово зупинитися. Тепер я тут мáла хоча б друга, і він мені допоможе, поки все не заспокоїться.

За рік я переїхала до Гааги завдяки дружбі з банкіром. Познайомилася з ним у Парижі, і він орендував будинок, де ми зазвичай зустрічалися. Якось він перестав за нього платити, не повідомивши мені причину. Можливо, він вважав мої смаки дещо «дорогими й екстравагантними», як заявив одного разу. У відповідь банкір почув: «Екстравагантним є на десять років старший за мене чоловік, якому хочеться відновити втрачену молодість між ногами жінки».

Він сприйняв мої слова як особисту образу (зрештою, я це й мала на меті) і попросив забратися з будинку. Коли я один-єдиний раз відвідала Гаагу в дитинстві, це було монотонне місто. Зараз же, із картками для продуктів і відсутністю нічного життя через війну, котра робила дедалі пристраснішими сусідні країни, воно перетворилося на притулок для старих, шпигунське гніздо й величезний бар для поранених і дезертирів. Там вони розповідали про своє горе, напивалися до повного сп’яніння та зчиняли масові бійки, котрі зазвичай закінчувалися смертями. Я спробувала організувати кілька театральних вистав на основі танців Давнього Єгипту. Я могла легко їх представляти, оскільки ніхто не знав, як танцювали в Давньому Єгипті, тож критики не зуміли б заперечити автентичність танцю. Але в театрів не було відвідувачів, і ніхто не пристав на мою пропозицію.

Париж здавався вже просто нездійсненною мрією. Він був єдиною духовною поживою, єдиним містом, де я почувалася людиною в повному сенсі цього слова. Там я могла робити все, що дозволено, і грішити. Хмари там були іншими, люди — елегантнішими, а розмови — у тисячу разів цікавішими за нудні дискусії в перукарнях Гааги, де люди майже не розмовляли, побоюючись, що їх почують і схоплять за доносом за компрометацію нейтралітету країни. Певний час я шукала інформацію про Моріса Ван Стаєна, розпитувала про нього й кількох подруг з коледжу, які переїхали до Амстердама, але, здавалося, його — разом із технікою нанесення хни та смішним акцентом, імітацією французького — стерли з лиця землі.

Єдиним виходом тепер було домовитися з німцями, щоб вони допомогли мені перебратися до Парижа. Тому я вирішила зустрітися з другом Франца, надіславши попередньо записку з поясненнями, хто я. У цій записці я також попросила допомогти мені реалізувати мрію повернутися до міста, де я провела більшу частину життя. Я знову втратила вагу, набрану за цей страшний період; мій одяг так ніколи й не прибув до Гааги і, навіть якби прибув зараз, уже не був би потрібен. Журнали писали, що мода змінилася, але мій «благодійник» придбав для мене все нове. Звісно, якість одягу була не такою, як у Парижі, але він хоча б не рвався від першого ж поруху.