Мертва кров: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Буревий чемно посміхнувся, але нічого не відповів. Рєпін зазирнув у машину і уважно все оглянув. Буревому здалося, що він там щось знайшов:

— Ні, абсолютно нічого, — відповів Рєпін.

— Але мені здалося, що ви щойно щось тримали в руці.

— Це моя рукавичка, Борисе Миколайовичу, я її зняв, коли оглядав машину, і щойно знову одягнув.

На його руках були чорні шкіряні рукавиці з широкими рукавами, які зараз були в моді серед автомобілістів і авіаторів і чимось нагадували рукавиці часів французьких мушкетерів. Буревий заспокоївся.

«Те, що цей автомобіль стоїть проти руху, може вказувати не лише на те, що власник хоче приховати сліди аварії, а й на те, що він збирається знову скористатися цим автомобілем, вже повертаючись з замку», — подумки продовжував аналізувати ситуацію Буревий, а Інна Іванівна тим часом вже вдивлялася з явним жіночим інтересом в хлоп’яче обличчя Рєпіна і подумки порівнювала його з Сержем. Так, Рєпін виглядав більш мужнім за її кавалера. Несподівано в Інні Іванівні навіть спалахнула злість, що до її рук першим потрапив не Рєпін, а Саудландер, і вона з викликом запитала Рєпіна:

— А чому ви весь час сиділи у авто і не наважилися зайти до вітальні? Може, наше товариство не варте вашої уваги?

Рєпін подивився на неї у дзеркало і відповів:

— Я заходив у замок, оскільки був запрошений, але не побачив тієї людини, яку шукав. А потім, після всіх цих моторошних подій, вирішив повернутися додому…

Лише зараз Інна Іванівна помітила у поведінці Рєпіна якусь неприродність і багатозначно посміхнулася йому у дзеркалі. «Це — морфій, — подумала вона, — чи кокаїн…» І від цього відчула до Рєпіна вже майже любов. Отже, він мучиться так само, як і вона, і також шукає заспокоєння і порятунку в наркотиках. «Боже мій, він ще не знає, як ми потрібні одне одному». Вона дочекалася моменту, коли Рєпін знову подивився на неї у дзеркалі, і сказала:

— Коли повернетеся до Москви, відразу приходьте до мене. Я не запрошую вас, а заклинаю: приходьте!

Борис Буревий, який краєм вуха слухав розмову Інни Іванівни з Рєпіним, також поглянув у дзеркало і здригнувся: так, саме дзеркало йому зараз потрібно. Як же він, який з дитинства вчився окультизму, міг забути про дзеркало. Але тепер він нарешті дізнається про все…

Тим часом автомобіль Рєпіна вже під’їхав до будинку, де знаходилася квартира Орлових.

— Інно, я не хочу їхати ні до кого. Мені потрібна порожня кімната і самотність.

— Буде тобі кімната, а за самотність дякуй ось цьому хлопчику, — і жінка кивнула головою у бік Саудландера.

Рєпін від’їхав, а троє людей піднялося до квартири Орлових. Буревий відразу зачинився у кабінеті і вийняв з кишені дзеркало. Тепер йому було потрібне ще одне. Але більше дзеркал у кімнаті не було і Буревий вийшов на сходи:

— Інно, у вас вдома є ще одне дзеркало?

— Ти ж знаєш, я не люблю сюди приїздити. Пошукай, будь ласка, у кабінеті Сергія. Там лежить його портфель. Може, в ньому знайдеш. І зникни, прошу, до ранку!

У портфелі дзеркала не було, і Буревий побіг до спальні. Там, у одній з валіз, він знайшов те, що так довго шукав, — київське дзеркало, подароване Орлову Кримським-Корсаровим. Повернувшись до кімнати, Буревий роздягся догола, запалив свічку і почав, тримаючи дзеркала одне проти одного, створювати коридор. Буревий відчував, що ворог ось-ось з’явиться, але ще не знав, кого саме він побачить. Те, що зараз робив Буревий, було досить небезпечно для того, кого він викликав, адже при небезпеці він цього ворога може і вбити. Щоправда, для такого магічного вбивства потрібен глибокий льох за спиною, і обов’язково в будинку своїх предків. А саме вбивство могло відбутися в дуже простий спосіб — треба було просто різко захлопнути одне дзеркало іншим.

Інтуїція підказувала Буревому, що ворог у дзеркалі вже з’явився, але все ще залишався невидимим. Буревий почав вдивлятися уважніше, але так нікого і не побачив. Від присутності цього невидимого ворога Буревому ставало все моторошніше і моторошніше, адже він зараз не був готовий боротися з невидимкою. Більше того, він навіть не знав, як з цією невидимкою боротися, хоча як справжній маг мав би бути готовий і до такого повороту подій, але… Такого з ним не було навіть тоді, коли він проходив випробовування на звання лицаря ордену білої магії. Що ж роботи? І Буревий що є сили стулив два дзеркала докупи, та дзеркало з валізи Орлова чомусь раптом вислизнуло з рук і впало на стіл. Орлова охопив уже містичний страх. Невже його ворог — всемогутній астральний дух?

…Несподівано в іншій кімнаті годинник пробив другу годину, і наляканий Буревий прийшов до тями. Він схопив дзеркало з валізи Орлова і спробував його знову притулити до другого дзеркала, але саме цієї миті побачив у ньому обличчя прекрасної молодої жінки, яка легко йшла дзеркальним коридором йому назустріч. Її червоні губи хижо посміхалися. І раптом Буревий пригадав слова Орлова про те, що це дзеркало може показати обличчя опиря. Отже, його ворог — ця прекрасна жінка і вона — опириця. І головне, що це обличчя напрочуд знайоме! Несподівано жінка прискорила ходу, і Буревий відчув смертельну небезпеку. Він спробував вдруге скласти дзеркала докупи, але дзеркало з валізи Орлова знову впало на стіл. Буревий підняв його втретє і, створивши дзеркальний коридор, побачив, що жінка вже зовсім поруч. Буревий втретє хлопнув дзеркалами, і цей звук збігся з годинником, який пробив третю годину. Лише тепер Буревий зрозумів, на яку небезпеку він наражався.

… За вікном була глуха зимова ніч. На вулиці горіли лише поодинокі ліхтарі. Буревий витер з чола холодний липкий піт і, накинувши халат, вийшов з кімнати. Єдиною його думкою зараз було — зайти скоріше у ванну, набрати гарячої води і, занурившись в неї, забути про все на світі.

Несподівано у вхідні двері хтось голосно постукав. Інна Іванівна, здригнувшись, пригадала, що Орлов не взяв з собою ключів. Отже, це він. Вона глянула на Саудландера і саркастично посміхнулася: обличчя юнака було перекривлене жахом. Інна Іванівна подумала: «Якщо це — Сергій, то він обов’язково уб’є мене, і я це заслужила. А якщо не вб’є, то це ще гірше…» їй тоді доведеться нарешті покінчити життя самогубством. А вона, судячи з усього, цього зробити не зможе.

На порозі стояв поштар. Це було гірше, аніж якби повернувся Орлов. Поява поштаря нічого хорошого не обіцяла. Інна Іванівна взяла з його рук телеграму і не відразу змогла її прочитати. Вона вийшла у вітальню і, ставши під люстрою, нарешті прочитала короткий і страшний текст: «НАДІЯ ПОМЕРЛА». Слова були набрані великими буквами, і жінка зрозуміла, що ця телеграма з Москви без підпису є не просто звісткою про смерть сестри, а ще й звісткою від Всевишнього.

З телеграмою у руці Інна увійшла до кімнати. Саудландера там вже не було. «Поверх високий, не міг же він вистрибнути з вікна», — подумала Інна Іванівна і відчинила шафу. Там його теж не було. У французьких романах усі коханці ховаються у шафах, де ж він?

— Серже! — погукала жінка.

Він сидів у кабінеті Орлова і, побачивши Інну Іванівну, сказав:

— А Буревий кудись пішов.

— Мені треба їхати на вокзал, Серже. Це був поштар. Померла моя сестра. Вона жила разом з нами…

У вітальні Венчеслава панувала тиша. Люди розмовляли пошепки і боялися виходити з замку, хоча всюди була поліція. Орлов, який цього вечора був свідком всіх подій, вважав, що Морозов став жертвою Венчеслава, і тому його зараз вельми дивувало те, що Боголюбський разом з усіма сидів тут, у вітальні.