Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Але Ченя ще більше турбувала рана Вовчика в середині горла — вона ніяк не загоювалась. Він постійно намазував на його їжу юньнаньські ліки й змушував Вовчика їх ковтати, тож рана припинила кровоточити, однак малому все ще важко було ковтати їжу і він часто кашляв. Чень Чжень не наважувався запрошувати ветеринара, тож йому залишалось тільки позичити декілька книжок з ветеринарії й самотужки потроху в усьому розбиратись.

Корови й вівці, м’ясо яких було харчем на зиму, були вже забиті, а м’ясо їх — заморожене. Усі четверо мешканців Ченевої юрти згідно з кочовими правилами отримали на весь зимовий сезон кожний по шість великих баранів, усього 24, і одну на всіх велику корову. Встановлена для молодої інтелігенції кількість зерна не зменшилась — по 30 цзінів щомісяця на людину. Кількість м’яса для скотарів була такою ж, але зерна їм видавали лише по 19 цзінів. Таким чином, м’яса в Ченевій юрті було достатньо, щоб наїлись усі її мешканці — люди, собаки й вовк. Крім того, взимку в отарах час від часу гинуть від морозу чи хвороб вівці, люди таке м’ясо не їдять, тож його можна все згодовувати собакам чи вовкові. Тепер Чень міг не хвилюватись за те, як прогодувати Вовчика. Більшу частину замороженого м’яса вони з Ґао Цзяньчжуном зберігали на складі їхнього загону. Склад — це три земляних будиночки, зведені на весняному пасовищі загону, повз які пролягав шлях до Комітету корпусу. У юрті залишався тільки один віз м’яса, а коли його з’їдали, то їхали до складу по нове.

Узимку в степу дні короткі, тож вівці могли пастися лише шість-сім годин — трохи більше половини часу, який у них був улітку. Таким чином, за винятком тих днів, коли випадала завірюха, чабанам і чередникам узимку жилося вільно й добре. Чень Чжень планував у компанії Вовчика почитати книжок та впорядкувати свої записи. Він із насолодою очікував від малого нових яскравих вистав, тепер уже — на снігу. Він був переконаний, що вовча впертість, мудрість і таємничість були бурхливим джерелом походження степових п’єс. Вовчик просто не міг у цьому розчарувати його, фаната вовчих вистав.

Протягом довгої й холодної зими ті дикі вовки, які втекли за кордон, повинні були мати справу з набагато жорстокішим середовищем, однак його Вовчик мешкав поряд зі стоянкою кочовиків, де йому вволю постачалось м’яса. Вовчик уже злиняв і відростив собі довге зимове хутро, тож здавалось, ніби він раптом знову виріс і тепер уже зовсім став схожим на великого вовка. Коли Чень занурював свою долоню в товсте й щільне його хутро, він не бачив своїх пальців, а також міг відчути жар його тіла, мов від маленької пічки, так йому було навіть тепліше, ніж у рукавичках. Вовчик ніяк не хотів переходити на прізвисько «Вовк», і коли його так називали, він удавав, що не чує, однак варто було покликати його «Вовчиком», як він підбігав із роззявленою від радості пащею й починав тертись об ваші ноги чи коліна. Маленька сучка часто забігала до вовчого кола, щоб погратись із Вовчиком, а Вовчик уже більше не кусав до болі свою «наречену» з дитинства. Навпаки, він часто піднімався на неї й тренував «необхідні рухи» — ніжно, але водночас і брутально. Ян Ке у таких випадках хихотів і казав:

— Схоже, наступного року є надія…

Третій великий снігопад нарешті припинився. Орхонський степ у сонячному світлі мінився білим і жовтим кольорами, і якщо дивитись на нього з висоти зросту, то він здавався засніженою біло-жовтою рівниною, а якщо присісти й подивитись на нього знизу, то — золотим пасовищем. Загін скотарів, яким керувала Ґасмаа, ставав схожим на первісне степове плем’я, яке поступово пересувалось у глиб широкої й безлюдної рівнини. Ченю знову випадало переїжджати разом із Вовчиком — їхати до іншого загубленого в степу зимового пасовища, де ніхто сторонній не міг їх потурбувати.

Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун узяли по лопаті, якими зазвичай розчищають сніг, і накидали повний віз сухих коров’ячих кізяків, а також завантажили ще два вози розбірними штахетами для огорожі овечого загону та повстю, яка на них накидалась, і спочатку погнали ці вози до місця нової стоянки, щоб попередньо облаштуватись там і викопати основу для овечого загону. На місці вони вдвох витратили ледь не цілий день, поки накидали сніг на чотири великі купи, розкопавши майданчики під овечий загін, коров’ячий загін, вовче коло і свою юрту. Потім розвантажили вози. По обіді, коли вони гнали три порожніх вози додому, Чень Чжень у душі радів, адже таким чином звільнився віз для перевезення Вовчика.

На другий день уранці хлопці втрьох розібрали юрту, завантажили всі речі на вози й прив’язали їх, а насамкінець успішно зачинили Вовчика в клітці й підсунули її на воза та міцно прив’язали. Розлючений Вовчик кинувся було кусати залізний дріт, але в нього так заболіли зуби, що він швидко припинив це. Коли віз рушив, Вовчик знову злякано опустив голову, увібрав шию й напівприсів на задню частину тіла, підібгавши хвіст і так нерухомо простояв на возі всю дорогу до нового місця стоянки.

Влаштувавши Вовчика, Чень Чжень гарненько нагодував його — відварив йому цілий овечий курдюк, щоб у його тілі накопичилось трохи більше жиру, що був необхідний, аби перезимувати. Чень Чжень навіть порізав на смужки овечий хвіст, щоб Вовчику було легше його ковтати. Прив’язаний на ланцюг Вовчик уперто дотримував двох принципів вовчої природи: по-перше, не дозволяти наближатись до своєї їжі нікому — ані людині, ані тварині; по-друге, не дозволяти вести себе на повідку під час прогулянки й в іншому випадку опиратись до смерті. Чень Чжень з усією можливою повагою ставився до цих двох принципів. Узимку, коли все навколо було скуте кригою й заметене снігом, прагнення Вовчика до їжі й поціновування її були набагато більшими, ніж в інші сезони. Щоразу, коли йому приносили їжу, Вовчик шкірив зуби й гарчав, ніби випускаючи з очей «отруйні голки», неодмінно змушував Ченя відступити аж на крок за вовче коло, й тільки після цього, трохи заспокоївшись, повертався до своєї їжі, але й тоді, як справжній дикий вовк, час від часу загрозливо гарчав на Ченя. Хоча Вовчика й поранили, однак він був, як і раніше, сильним, адже протистояв утраті крові з рани додатковою кількістю їжі.

Ікла Вовчика та його рана на горлі все-таки дещо вплинули на його вовчий характер. Тож овечий курдюк, який раніше міг бути з’їдений за два-три ковтки, тепер опинявся в шлунку Вовчика аж за сім-вісім ковтків. У глибині душі Ченя постійно ховалася тривога, чи загоїться остаточно Вовчикова рана.

Зимовий степ біля кордону, куди рідко ступає нога людини, випромінював набагато важчий сум, ніж то було глибокої осені. Верхівки кожної травинки, що гойдались на вітрі, виступаючи над поверхнею снігу, виглядали жухлими й неживими. Короткий зелений сезон минув, і ті перелітні птахи, яким удалось уціліти під дулами рушниць, уже відлетіли, а вовчі зграї, які раніше так відважно здіймали ґвалт і дивним чином з’являлись нізвідки та зникали в нікуди, подались кудись, звідки так і не повернулись, тож тепер тихий і одноманітний степ ще більш видавався позбавленим життя. Серце Ченя раз по раз охоплювала безмежна туга, він думав про те, як же, зрештою, вдалося Су У в свій час пережити ті довгі місяці на Бейхайській рівнині.[174] Він не знав, чи не збожеволів би тут, чи не втратив би розум і не заціпенів би, якби не було Вовчика й книжок, привезених з Пекіна. Ян Ке колись казав, що його батько в молоді роки, коли вчився в Англії, помітив, що поміж європейців, які мешкають ближче до Північного полюса, достатньо високий коефіцієнт самогубств. А з безмежними снігами та довгою зимовою темрявою на Російській рівнині[175] та в Сибіру пов’язане поширення протягом багатьох століть «слов’янської меланхолії». Однак чому ж монгольські степовики, яких так мало, зберігають здоровий дух протягом тисяч років життя на монгольській рівнині серед засніжених пасовищ із їхніми довгими чорними ночами? Вони, напевне, з покоління в покоління набували здорові душу й тіло завдяки напруженій, хвилюючій та жорстокій боротьбі з вовками в степу.

Степові вовки в матеріальному світі були напівворогами степовиків, але в духовному світі — обожнюваними вчителями. Якщо їх раптом знищити, то навіть вранішнє сонце не забарвить степ, а спокій, схожий на мертву воду, принесе тільки ще страшніших духовних ворогів — сум, пригнічення, занепад та безмежну нудьгу. Дух же степових народів, тисячоліттями сповнений доблесті, остаточно зникне.

Після того, як зникли вовки, споживання горілки в Орхонському степу, схоже, збільшилось удвічі…

Чень Чжень почав себе вмовляти: колись Су У, напевне, спираючись на боротьбу з лютими монгольськими вовками бейхайського степу, переміг сумні й одинокі місяці. Він цілими днями жив в оточенні вовчих зграй, тож ніяк не міг сумувати, і йому ніяк не дозволено було занепадати духом. Крім того, та монгольська дівчина-чабан, яку князь гунів підібрав для Су У, мала бути такою ж сміливою й відважною, як Ґасмаа, чудовою степовою дівчиною. А дитина, яка народилась у цього подружжя протягом їхнього скрутного життя, — це був Баяр, який наважувався лазити у вовчі нори. І ця тепла та міцна родина неодмінно надавала Су У духовну підтримку. На жаль, згодом китайські посли в степ урятували тільки подружжя Су У, а той Баяр так і залишився назавжди в монгольському степу. Чень Чжень дедалі більше переконувався, навіть категорично стверджував, що саме степові вовки й вовчий дух, врешті-решт, створили великого Су У, який не зганьбив своєї місії ханьського посла. Якщо таким був тільки один Су У, то що можна сказати про всю степову націю?

Вовк-тотем — душа степу, джерело свободи й незламності степової нації.

Безбарвні ж місяці молодої інтелігенції, на щастя для Ченя, оживив Вовчик, який увесь час перебував поряд із ним.

Вовчик продовжував рости й ставав дедалі більшим, а його ланцюг усе відчутніше видавався коротким. Дуже чутливий до обману Вовчик, як тільки починав відчувати, що залізний ланцюг «утрачає відповідність» із його довгим тілом, починав скажено протестувати, мов якийсь вибуховий за характером в'язень, що зазнав жорстокого ставлення: він починав з усіх сил смикати ланцюг та пакіл, вимагаючи подовжити йому «прив'язь». Не досягаючи мети, він не припиняв своїх дій, навіть хоча б і задушився. Рана на горлі Вовчика ще не загоїлась, тож Чень знову вимушений був доточити до його ланцюга нову ланку завдовжки 20 см. Однак він також вимушений був визнати: Вовчику, який виріс уже на здорового вовка, навіть щойно збільшений ланцюг видавався коротким. Проте робити його іще більшим він не наважувався, адже чим довшим буде ланцюг, тим більшою буде й відстань для розбігу в Вовчика, а відтак зміцниться й сила, з якою він натягуватиме ланцюг. Чень переживав, що одного дня Вовчику таки вдасться перетерти й перервати ланцюг.

Вовчик, який почав удаватись до «тюремної боротьби», надзвичайно цінував кожний сантиметр залізного ланцюга, який йому вдалося вибороти в ледь не смертельній боротьбі. Щойно ланцюг хоча б трохи подовжувався, він починав скажено бігати по своєму колу, шалено радіючи кожному сантиметру нововибореної свободи. Коли Вовчикові лапи торкались нової засніженої території поза зарослим пожовклою травою вовчим колом, він почувався так, ніби відвоював собі нову територію й шаленів навіть більше, ніж якби вполював жирного жеребця. Він навіть не чекав, поки Чень Чжень допоможе йому розчистити сніг із розширеного кола, а відразу ж починав бігати в новому колі з такою швидкістю, мов був рулеткою. Фу-фу-фу, фу-фу-фу, коло, ще коло — ніби з десяток вовків, які вервечкою наздоганяють один одного, або ж ніби газонокосарка чи млин, залізний ланцюг скажено волочиться по землі, пожовкла трава виривається й розлітається навколо друзками. Вовчик крутиться, мов скажений, ніби якесь чортеня з жовтого вітру, здіймаючи з рівної землі клуби жовтого піску, жовтої трави й жовтих вовків, ніби йде смерч. У Ченя, який стояв поряд і спостерігав за цим, серце заходилось від страху — він боявся, що під час бігу по колу на такій високій швидкості, Вовчика викине потужною відцентровою силою, мов молот при метанні, і він побіжить у глибокі гори та втече за кордон.

Щоразу, коли Чень Чжень сідав поряд із вовчим колом, сум у його серці відразу ж розсіювався, і його серце ніби заповнювала якась потужна дикість, а в його жили починала вливатися гаряча вовча кров, при цьому життєві сили в його тілі починали рости. Якийсь «моторчик» Ченевого настрою заводився від швидкості Вовчикового обертання й починав сам із гуркотом обертатись, від чого Чень почувався сповненим енергії й сил.

Чень Чжень знову почав веселитись, спостерігаючи за Вовчиковими виставами. Однак за деякий час він помітив, що Вовчик не тільки виражає таким чином свою бурхливу радість, але й нібито має якісь інші наміри, адже він продовжував бігати щодуху, навіть коли його радість минала. Чень відчував, що Вовчик, схоже, інстинктивно тренує свою швидкість, загартовуючи вміння тікати з ув’язнення, при цьому його сила, з якою він намагався зірватись із ланцюга, тепер була набагато більшою, ніж восени та влітку. Вовчик, який усе міцнішав та дозрівав, нетерпляче дивився в безмежний і вільний степ, і ця свобода, що лежала прямо в нього перед очима, цілком у межах досяжності для його пазурів, так збуджувала й приваблювала його, що він не витримував більше ярма на своїй шиї. Чень Чжень дуже добре розумів настрій і прагнення Вовчика, адже для вовка й вільної від природи тварини, яка понад усе любить волю, перебувати серед вільного степу й мати змогу тільки дивитись на свободу, що лежить ось тут, на відстані витягнутої руки, але не мати змоги отримати її — це, можливо, найжорстокіша кара в світі. Однак Чень вимушений був наполягати, щоб Вовчик і далі терпів її, адже якщо він утече з цього вовчого кола на порозі довгої й суворої зими в засніженому степу, де навіть дорослим вовкам важко вижити. Ця дорога для нього буде смертельною. Вовчик невпинно смикав ланцюг, чим уповільнював процес заживлення рани на горлі. Коли Чень дивився на Вовчика, його серце часто стискалось і боліло. Однак він міг тільки збільшити кількість разів перевірки залізного ланцюга, ошийника та пакола, щоб той не вислизнув нишком з-під його нагляду і не втік з «в’язниці» нібито до свободи, але насправді — до смертельно небезпечного місця.

Вовчик з напівприкритою пащею продовжував невтомно бігати, іноді навіть якось насмішкувато скошуючи на Ченя очі: в них то з’являлись, то зникали іскорки, мов з-під якогось кресала. У такі моменти Чень у душі раптом відчував безмежне тепло й зворушення. Зіштовхнувшись тепер із дикою натурою Вовчика і його життєрадісністю, він присоромлено запитував себе: невже його власні життєві сили вже вичерпались? невже його волі і його мрії на цьому настав кінець? Він помітив, що Вовчикові бурхливі життєві сили наразі дуже швидко висушують мокре поліно його життєвих сил, що тліло в нього всередині. Ну що ж, нехай тоді Вовчик уволю вихлюпує свої почуття, горить на своє задоволення. І він дозволяв Вовчику бігати досхочу.

Вовчик ще пробіг скажено декілька кіл і почав накульгувати, раптом він рвучко загальмував, зупинився й почав хапати ротом повітря, потім двічі похитнувся й, гепнувшись, розтягнувся на землі. Чень Чжень, не знаючи, що трапилось, швидко забіг у вовче коло з наміром підняти Вовчика. Тут він помітив, що очі малого очевидно спрямовані на нього, але його погляд — розсіяний, він не може сфокусуватись на його очах. Вовчик із зусиллям підвівся сам, однак знову двічі похитнувся й важко впав на землю, ніби п’яний вовк. Чень Чжень аж скрикнув від радості, що все обійшлося, він зрозумів, що Вовчику, вочевидь, запаморочилось у голові від обертання на такій високій швидкості. Вовки ніколи не бігають так скажено по траєкторії, по якій ходять, скажімо, віслюки, коли тягнуть жорно. Та навіть у віслючка після намотування кіл із жорном затуманюється погляд, а що вже говорити про вовка?! Чень Чжень уперше бачив вовка, якому запаморочилось у голові, очевидно, перед очами йому все крутилося й було так важко, що хотілося тут же відкрити пащу й виблювати. Чень Чжень поспішив принести Вовчику півмиски теплої води, Вовчик, похитуючись, підвівся, але, нахиляючи голову, вдарився переніссям у край миски. Нелегко йому далося міцно стати на ноги, тільки тоді він більш-менш нормально опустив голову й попив води. Після цього він ліг на землю на бік, розставивши чотири лапи, й довго відсапувався, аж поки знову підвівся. Як не дивно, але, тільки-но відновивши сили, він знову почав скажено крутитись, мов кулька в рулетці.

У Ченя на мить затерпло серце і раптом напало потужне почуття відповідальности. У цьому безлюдному місці вигнання тільки завдяки компанії Вовчика, який постійно заряджав його енергією, мов «моторчик життя» у вовчому колі, у Ченя стає сил пережити цей зимовий сезон, якому, здається, не видно кінця. Він на все життя зобов’язаний цій плідній, але зарослій колючками землі, яка сповнена зіткненнями характерів і доль двох націй. Однак невже його шана до вовків і схиляння перед ними, його дослідження й старання подолати незнання й упередження ханьців відносно вовків можуть здійснитись і реалізуватись тільки за умови ув’язнення й утримання під арештом Вовчика, ціною втрати Вовчиком радості й волі.

Ченя охопили глибокі сумніви з приводу своєї поведінки й тривога.

Настав час читати книжку, однак Чень уповільнив свої кроки в сумнівах, він відчував, що захворів на «залежність» від Вовчика і в душевному плані, і в плані почуттів. Він полишив малого, тричі обертаючись на кожний крок, адже не знав, що ще може для нього зробити.

Характер Вовчика, зрештою, визначив його долю.

Чень Чжень завжди вважав, що те, що він утратив Вовчика тієї холодної зими, було задумано Тенґером. Це було довічне покарання, яке наслав на його совість Тенґер, щоб він до кінця життя почувався «злочинцем совісті», якому ніколи не буде пробачення.

Та ніч, коли рана Вовчика раптом загострилась, була темною, без вітру, без місяця, без зірок і без собачого виття. Давній Орхонський степ був таким тихим, мов якась закам’яніла рослина. У ньому не було жодного подиху життя.

Після опівночі Чень раптом прокинувся від скаженого брязкоту залізного ланцюга. Через потужній страх у голові в нього було надзвичайно ясно, а слух надзвичайно загострився. Напруживши слух, він почув у проміжках між брязкотом ланцюга слабкий звук вовчого виття, який лунав з великих гір на кордоні. Виття було протяжним, мов звуки флейти, але безсилим і сумним, схвильованим і пригніченим. Можливо, бідолашну вовчу зграю, яку вигнали з її рідного двору й країни, атакували «військові підрозділи» ще більш лихих «закордонних» вовків, і від неї залишилися лише білий князь та декілька поранених найхитріших вовків, які повернулись до безлюдного місця на південь від кордону, між прикордонним шосе та протипожежною смугою вздовж прикордонних стовпів. Однак вони не могли остаточно повернутись на свою закривавлену батьківщину. Тож ватажок зграї саме стурбовано вив, ніби наполегливо розшукував і намагався зібрати своїх розпорошених і переможених воїнів, готуючись іще раз повести їх в атаку, в бій не на життя, а на смерть.

Чень уже більше місяця не чув виття вільних орхонських вовків. Однак тепер цей слабкий, тремтливий і схвильований звук містив усю інформацію про те, що турбувало Ченя. Він думав, що батько Біліґ зараз напевне плаче, адже це сумне виття набагато більше розчаровує, ніж його цілковита відсутність. Більша частина найбільш лихих, відважних та мудрих вовків Орхонського степу, які стояли на чолі зграї, були винищені мисливцями-професіоналами в першу чергу. Після того, як великий сніг укрив Орхонський степ, джипи припинили тут їздити, однак ті мисливці особливого розряду, які вийшли з воїнів-кіннотників, давно вже пересіли на швидких коней і продовжували добивати рештки вовків. Вовки Орхонського степу, здавалось, уже не мали сил іклами прокладати собі ще одну криваву дорогу до життя і відвойовувати собі нову територію, яка б належала їм.

[174] Неточне географічне поняття, напевне, мається на увазі територія навколо озера Байкал, адже, за переказами, саме туди правитель гунів заслав Су У — ханьського посла.

[175] Напевне, мається на увазі Східно-Європейська рівнина.