Вовк-тотем: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У 1975 році монгольський виробничо-будівельний військовий корпус було офіційно розпущено. Однак на той момент чарівний і зелений край річок з його табунами уже давно був розораний на пустелю. Будинки, техніка, автомобілі, трактори, навіть більша частина робітників та їхні погляди й спосіб життя залишились у степу. Орхонський степ рік за роком деградував. Якщо тут поширилася чутка, що в якійсь юрті вовк загриз барана, то її обговорювали декілька днів, а чуток, що вершники та їхні коні зазнавали шкоди через те, що коні втрапляли копитом у щурячі нори, ставало дедалі більше.

Декілька років потому Чень Чжень, перш ніж повернутись до Пекіна й вступати там до аспірантури, позичив коня і поїхав попрощатись із Батом та родиною Ґасмаа, після чого спеціально навідався до тієї старої нори, де народився Вовчик. Вона була все такою ж темною, глибокою й міцною, однак на півчи в глибину від входу там висіло павутиння, в якому борсались дві тонкі зелені сарани. Чень Чжень розтулив траву й просунув у нору голову — з середини нори потягло запахом землі, проте вовчий запах, який колись тут бив у ніс, тепер зник. Приступка перед старою норою, де грались і грілись на сонечку семеро вовченят, уже повністю заросла травою й кущами… Чень Чжень довго просидів поряд із норою, однак тепер тут не було Вовчика, не було мисливських собак, навіть не було жодного цуценяти.

Одного дня влітку, через 30 років після того, як молоді пекінські інтелігенти були направлені в Орхонський степ у виробничі бригади, Чень Чжень і Ян Ке виїхали з Пекіна на синьому «Черокі» й попрямували до Орхонського степу.

Завершивши навчання в аспірантурі Академії суспільних наук, Чень Чжень увесь цей час проводив дослідження в галузі державних справ та реформ системи в одному з університетів. Ян Ке спочатку отримав ступінь бакалавра права, потім здобув ступінь магістра й кваліфікацію адвоката, ставши засновником адвокатської контори в Пекіні, яка зажила доброї слави. Ці двоє товаришів, вік яких уже проминув перше п’ятдесятиріччя, завжди згадували степ, але й дуже боялись туди повертатись. Однак 30-ліття тих подій — сходинка до «зрілості» в масштабах людського віку, як вважав Конфуцій, — змусила їх ухвалити рішення знову відвідати Орхон. Вони їхали побачитись із їхніми друзями-степовиками, поглянути на «Великий степ уземчинів», на який було боляче знову дивитись, і відвідати Вовчикову печеру під горою Хар Чулуут. Чень Чжень ще раз хотів пережити відчуття, яке охоплює людину, коли вона потрапляє до степу, а також перевірити деякі положення своєї наукової роботи, чорновий варіант якої вже був написаний.

Щойно джип проминув кордон із Внутрішньою Монголією, як вони побачили все таке ж прозоро-синє небо. Однак тільки люди, які довго жили в степу, знали, що Тенґер уже не колишній Тенґер, адже небо було сухим і без жодної хмаринки. Степовий Тенґер майже перетворився на пустельного Тенґера. Під цим сухим і гарячим небом ніде не було видно густої зеленої трави, а між окремими острівцями сухостою тяглися великі площі затверділої піщаної землі, мов вона була застелена величезними листами наждачного паперу. По напівзбудованій у сухому піску дорозі в зустрічному напрямку повз них, одна за одною, проскакували вантажівки, що у критих залізними клітками кузовах везли овець і корів. Піднімаючи за собою клуби жовтої куряви, вони прямували у внутрішні райони країни. Дорогою їм майже не зустрічались юрти, табуни коней чи череди корів. А ті отари, що все ж зрідка траплялись на очі, були брудні, аж чорні, із скуйовдженої вовною, вівці були худі й нечисельні, навіть жалюгідніші, ніж тварини, яких колись в Орхонському степу відбраковували… У хлопців зникло навіть бажання їхати далі. Вони не могли допустити, щоб цей «наждачний папір» стирав, а сухий порох прибивав той зовсім протилежний, чарівний образ насиченого вологою зеленого степу, який зберігався в їхніх душах.

Ян Ке зупинив машину на узбіччі, обтрусив із себе порох і сказав Ченю:

— Останні десять років я дійсно був дуже заклопотаний, усе не було часу повернутись до степу, відвідати його. Однак ці два роки мої підлеглі вже могли самостійно виконувати завдання, тож у мене з’явилось трохи часу. Однак, сказати правду, я в душі боюся побачити степ. Цієї весни Чжан Цзіюань їздив одного разу до Орхону, після чого багато розповідав мені про опустелювання степу. Однак, попри те, що я довго готувався психологічно, ці картини пустелі перевершили навіть мою уяву.

Чень Чжень, ляснувши по керму, сказав:

— Давай я поведу… Батька Біліґа немає вже 20 років, тож давай на власні очі побачимо ті лихі наслідки, про які він попереджав. Ми просто повинні повернутись в Орхонський степ і поклонитись Батькові. Крім того, якщо не зробити цього зараз, то Вовчикову нору може зовсім засипати піском. А старі нори — це єдиний слід, який залишили в цьому світі степові вовки, що панували тут тисячами років.

— Столітні нори — найбільш міцні, — сказав Ян Ке, — адже їх не змогли обвалити навіть сотні років. А тут минуло тільки двадцять років, тож вона, мабуть, ще ціла. Старі нори дуже глибокі, тож навіть за сто років вітер не зможе засипати їх піском.

— Я також скучив за Улзієм, — сказав Чень, — і дуже хочу його побачити та знову повчитись у нього «вовчої» науки та «степової» науки. Однак, на жаль, степ настільки поранив його серце, що після виходу на пенсію, він залишив його й виїхав до міста — поїхав жити до доньки й лікувати свою хворобу. У Китаї немає науково-демократичного механізму вибору кадрів на основі конкуренції, тож чесні й кваліфіковані кадри завжди залишаються «затиснутими». От і цей спеціаліст, яких мало в Китаї, який розуміється на всьому, що стосується вовків та степу, був таки остаточно похований. Як видно, піски системи ще страшніші від степових пісків, саме вони були справжнім джерелом піщаних буревіїв у степу.

Джип проїхав більше тисячі кілометрів по сухій землі й крізь гарячий вітер, і тільки коли обидві руки його водія згоріли до болю й чорноти, хлопці наблизились, нарешті, до Орхонського степу. На другий день машина в'їхала в Орхон. Оскільки Орхонський степ усе ж таки був глухим закутком і кордоном Великого уземчинського степу, вони побачили суцільне пасовище, правда, з поодинокими купками трави. Тож Орхон усе ж можна було вважати зеленим, однак при цьому непотрібно було дивитись униз — адже варто було тільки опустити голову, як степ ставав таким «прозорим», що було видно дно і можна було чудово розгледіти на ньому пісок і гравій. У минулому ж під густою травою був суцільний перегній зі старої трави, овечого та конячого посліду, на якому навіть росли тоненькі гриби з сірими шапками, схожі на паростки сої.

Тепер же, у розпал літа в степу, Чень Чжень раптом згадав давній вірш, у якому описується степ ранньої весни, і з гіркотою проказав:

— «Зелень видно тільки здалеку, а зблизька вона зникає!»

Друзі збентежились. Вони знали, що якщо проїхати далі вперед — буде давня тисячолітня річка, вода в якій сягала коням по коліно, а іноді навіть доходила до їхніх животів. Раніше переїхати цю річку по воді можна було тільки великою вантажівкою, а військовим джипам доводилось додавати газу і мчати крізь воду, тільки тоді вони могли за інерцією здолати річку. Коли в степу починався сезон дощів, то через цю річку на пасовище не доходила пошта, там скорочувались запаси зерна й туди не постачали товарів від півмісяця аж до цілого місяця. Поки Чень Чжень і Ян Ке вирішували, в який спосіб переїхати річку, «Черокі» досягнув її берега. Однак коли друзі подивились униз, вони замовкли. Виїжджаючи зі степу, вони запам’ятали стрімкий потік цієї річки, однак зараз вона обміліла, на місці її русла лишався тільки вологий пісок, каміння на сухій поверхні й декілька тоненьких потічків, схожих на дощових хробаків. Джип легко здолав річку, проте на серці в обох друзів ставало дедалі важче.

Невдовзі, проминувши річку, вони опинились ніби на степовому полі бою — скрізь на широких просторах Орхону впадали в око бетонні колони й залізний дріт. Джипу довелось їхати по коридору між огорожами з колючого дроту. Уважно придивившись, Чень Чжень визначив, що площа ділянок, огороджених залізними сітками, становить декілька сотень му, трава на цих ділянках набагато вища, ніж поза межами огорожі, однак все одно росте погано й можна побачити під травою пісок.

Ян Ке сказав:

— Оце і є так званий трав’яний кулунь.[177] Після того як сюди прийшла система підрядів на утримання худоби, кожна родина почала відгороджувати собі ділянки пасовища для того, щоб там приймати окіт, ці ділянки були недоторканними протягом трьох сезонів — літа, осені й зими.

— Хіба ж цієї трави достатньо? — здивувався Чень Чжень.

— Я чув, що в останні роки скотарі почали зменшувати кількість своєї худоби, деякі родини аж наполовину, — відповів Ян Ке.

Проминувши ще декілька кулунів, вони помітили, що на кожному з цих пасовищ посередині збудовані по три-чотири будиночки з червоної цегли й хліви, де приймають окіт. Однак у цей сезон у будинках ніхто не жив, над ними не піднімались стовпчики диму, а перед дверима не було ні собак, ні телят. Скотарі, напевне, погнали свої отари далеко в гори на нічийні луки. Чень Чжень, дивлячись на зашарований залізним дротом степ, сумно зітхнув і сказав:

— Хіба раніше хтось наважувався ставити залізні дроти в цьому степу, багатому на найбільш відомих монгольських бойових коней уземчинів? Адже хіба це все вночі не перетворюється на пута для коней? Налетівши на такий дріт, вони можуть зашкодити собі, а то й загинути. Однак сьогодні ті монгольські коні, які колись вразили світ, нарешті були вигнані людиною з монгольського степу. Я чув, що більшість скотарів тепер пасуть овець на мотоциклах. Причому по телевізору передавали, що це є ознакою заможного життя скотарів. А насправді степ уже не родить стільки трави, щоб прогодувати коней. Не стало вовків — настала черга коней, не стане коней — настане черга овець і корів. Нація-вершник перетворилася на націю-мотоцикліста, а ще далі, хто знає, може перетворитись на біженця від екологічного лиха… Будемо вважати, що це ми побачили «велику перемогу» хліборобської цивілізації над скотарською. Нині на політичному рівні вже говорять про «одну країну — дві системи»,[178] однак ханьці в глибині своєї свідомості продовжують триматись за принцип «багато районів — одна система», не розрізняють районів сільськогосподарського чи скотарського призначення, лісового чи рибного господарства, міста чи села, роблять з усього збірну солянку з «єдиним» смаком. А після «великої перемоги» починається політика грандіозних компенсацій, однак навіть за 100 років її реалізації збитки степу не будуть компенсовані.

Вони поїхали путівцем до колишнього місця розташування штабу роти — їм дуже хотілось, нарешті, побачити скотарів, побачити людей. Однак коли вони обминули таке знайоме їм гірське пасмо, то побачили, що місце, де колись був штаб роти, тепер заросло пожовклою травою й засипане піском, тут скрізь бігали щури й видно було їхні зміїсті ходи та вириті з них на поверхню озерця сухого піску. Від колишніх рядів цегляних та земляних будинків не залишилося жодного. Чень Чжень зробив коло на машині по колись галасливому місцю розташування штабу роти і з подивом виявив, що під колеса його машини не потрапили жодні рештки фундаментів, однак кілька разів колеса опинялись в обрушених під їхнім тиском щурячих норах. Друзі поїхали звідси лише 20 років тому, однак усі рештки фундаменту за цей час були безслідно вкриті шарами піску!

— Коли в степу немає вовків, там починають панувати щури, — зітхнув Чень. — Вони риють глибокі нори й накопичують у них багато зерна — хіба це не панування? Хоча китайці й кажуть: «Тільки щур вийде на вулицю — як усі люди заб’ють і засвищуть його», однак насправді в глибині душі вони поважають щура — адже саме щур є головою дванадцяти знаків зодіаку. Щур і людина — яка дивна подібність до свідомості дрібного селянина в плані його кругозору, дітонародження, освоєння цілини (колонізації) та впертості!

Ян Ке замінив Ченя Чженя за кермом і, мов божевільний, повів машину до найближчого пагорбка. Оглянувши простір з його висоти, вони побачили, нарешті, на півночі череди й кілька будиночків, над якими піднімалися стовпчики диму, однак жодної юрти так і не було. Ян Ке відразу ж скермував машину на найближчий стовпчик диму. Не проїхали вони й двадцяти лі, як раптом у далечині над путівцем здійнялась довга смужка жовтої куряви. Як же Чень Чжень сподівався, що це — швидкий кінь когось із конопасів! Однак коли вони під’їхали ближче, то виявили, що це — блискучий мотоцикл «Ямаха». Підліток-монгол років 15–16, одягнений у піджак і бейсболку, загальмував, круто розвернувши мотоцикла, і зупинився поряд із джипом. Чень Чжень із великим подивом помітив, що через плече в підлітка перекинута дрібнокаліберна рушниця, а до заднього сидіння мотоцикла підвішений молодий орел, що саме стікав кров’ю. У Ченя перед очима промайнув спогад про сповнені страху й розчарування очі Старого Біліґа, коли він уперше побачив цю рушницю. Хто б міг подумати, що тепер цю зброю використовують уже навіть монгольські діти, причому користуються нею, сидячи на передовому імпортному двоколісному механізмі!

Ян Ке поспішив привітатися монгольською мовою, а також відрекомендуватися, назвавши свій статус та ім’я. На біло-червоному обличчі підлітка з’явився відсторонений і холодний вираз. Пильно дивлячись на «Черокі», він сказав китайською мовою із північно-східним акцентом, що він — молодший син Чао Лу й повертається додому на літні канікули з середньої школи в аймаку. Чень Чжень насилу згадав, що Чао Лу був приїжджим, з дрібних кадровиків у команді керівників капітального будівництва при Комітеті пасовища. Колись Чжан Цзіюань та інші однокласники розповідали, що після того, як у степу відбулась реорганізація, усі члени будівельно-військового корпусу й професійні військові та робітники Комітету пасовища, які залишились там, також отримали наділи землі та худобу й стали «скотарями, які ведуть ханьський спосіб життя». Таким чином, в Орхонському степу з нічого додалось 30 % ханьських осілих скотарських поселень.

— А навіщо ти вбив орла? — спитав Чень Чжень.

— З розваги, — відповів підліток.

— Ти ж учень середньої школи, хіба не знаєш, що слід охороняти тварин?

— Але ж орли крадуть ягнят, як же їх не вбивати? В Орхоні все одно багато щурів, тож якщо вбити навіть декількох орлів, відразу ж налетять інші із Зовнішньої Монголії.

[177] Кулунь — закрите пасовище в монголів.

[178] Модель управління країною, запропонована в часи повернення Гонконгу під юрисдикцію Китаю.