Байки проти ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Заходьте поодинці!

«Фуфлижник» багатозначно глянув на мене й підштовхнув малого, який уже відверто почав ревіти:

— Давай!

Той піднявся, заливаючись слізьми, зробив кілька нерівних кроків до ширми, озирнувся на нас з невимовною тугою («О-о, здається, почалося!» — почувся трохи роздратований голос однієї із сестер за ширмою) і з понурою покірністю поплентався далі, як на забій.

Це виглядало настільки трагічно й водночас комічно, що я, незважаючи на ситуацію і поволі зростаючий жах у власних грудях, ледве стримався, щоб не розреготатися.

Такі речі траплялися зі мною і раніше, і згодом — особливо тоді, коли доводилося сидіти в черзі серед інших дітей під кабінетом чи схожою на цю ширмою, де беруть кров на аналіз. Як правило, це відбувалося в поліклініці. Уявіть собі ряд напружених дитячих личок — блідих і зосереджених, як у маленьких смертників, зазвичай від чотирьох років до семи, чию долю зараз вирішують страшні люди в білих халатах. Вони туляться до батьків, щось шепочуть їм на вухо і, втрачаючи останню надію, скисають остаточно. Тому й панує така неприродна, парадоксальна тиша, якої не має бути там, де збирається стільки дітей. Проте таке справді трапляється. Нарешті прийом починається, чути запрошення, й усі дивляться услід герою, чия черга йти першим. Решта завмирає, ціпеніє і прислухається, дивлячись в одну точку, а дехто навіть не дихає — тиша стає майже прозорою. Наймоторошніша мить. Що відбувається там, за білою страхітливою ширмою? Скажи нам, герою, це боляче? Це саме те, про що ми дорогою думали, йдучи сюди під конвоєм власних батьків? Адже нас теж зрадили, ми всі пройдемо цим шляхом і тому маємо право знати: це дуже боляче? Тільки не мовчи, інакше ми подумаємо, що ти вже помер… І от спершу тихе, потім гучніше скиглення за ширмою, а тоді короткий крик… О, це таки боляче, тепер ми знаємо точно, що це нестерпно, ми назавжди запам’ятаємо тебе, герою. Чергою біжить судома підборідь, і хтось, нарешті, не витримує. А потім ще і ще. Справжня фонографічна ланцюгова реакція — за півхвилини апогей досягається загальним ревінням двох-трьох десятків маленьких горлянок. Поява ще заплаканого, але безмірно щасливого героя залишається зовсім без уваги. Раптом тут — може, галюцинація? — ви помічаєте якогось паршивця, який не плаче разом з іншими, а корчиться, як у припадку, від сміху. І починаєте розуміти одну неймовірну річ: та йому ж, біс його візьми, справді смішно! Просто зараз трісне. А тоді й до вас починає доходити…

Тож якщо ви бували у Львові й відвідували дитячу поліклініку залізничників (вхід через вуличку-тупичок Суднову недалеко від центру міста), а також бачили хворобливо блідого хлопчиська, який реготав, сидячи серед заплаканих дітей, а поруч із ним красиву брюнетку, яка зашарілася від сорому, то, найпевніше, ми з вами вже зустрічалися.

Ні, мені зовсім не було індиферентно, що там відбувається за такими ширмами.

Пам’ятаєте, я вже говорив, як зчиняв чехарду спочатку, поки не призвичаївся до цієї мерзенної необхідності. Утім, зуболікарське крісло й дотепер викликає в мене непомірний жах, спонукаючи бігти на край світу. Просто я досить рано зрозумів, що комічність, — нерозлучна супутниця будь-якого трагізму. І ця чортиця постійно намагається звернути на себе увагу, такі вже в неї звички.

До речі, один з таких випадків стався, коли навесні 95-го я брав участь у підготовці похорону діда моєї дружини — тоді ще нареченої. Ну що тут, заради Бога, могло бути смішного! Похорон усе ж таки. Але, дідько, як пригадаю… Та ми обоє тепер не в змозі стриматися від сміху, коли розмова заходить про той день, і, буває, хіхікаємо весь вечір як ненормальні. Щодо мене, то я взагалі здатний заклинюватися хоч до ранку. Отак тиняюся цілу ніч по будинку, наче примара, і хіхікаю. Або маніяк, який зовсім поїхав мізками, — найсмішніше, що саме так я про себе в ті моменти й думаю. Можливо, у цьому є навіть якась частка правди.

Отже, похорон. Смерть діда, який уже майже рік не вставав з ліжка, була давно очікуваною, але, як це дуже часто трапляється, усе одно застала моїх майбутніх родичів зненацька — їх немов би дошкою пришибло. З усіх, хто жив під одним дахом: бабусі-удови, моєї майбутньої тещі та її старшого брата — безпробудного алкоголіка в останні років десять, — єдиним по-справжньому дієздатним членом родини залишилася моя дев’ятнадцятирічна наречена Віка. Тому основний тягар щодо організації похорону ліг саме на її тендітні недосвідчені плечі. Брат матері давним-давно подався кудись зі своїми корешами, неухильно дотримуючись уставу всіх володарів пробок, згідно з яким навіть смерть батька не була вагомим виправданням для саботажу щоденних таїнств, — син пережив батька лише на два роки. Бабуся то подовгу сиділа на одному місці в повній прострації, немов намагалася просвердлити поглядом стіну до сусідів, то ходила колами по квартирі й пошепки, як бібліотекарка в читальному залі, просила всіх дотримуватися тиші, щоб не розбудити сплячого чоловіка. Моя майбутня теща, сидячи на кухні, або плакала безпорадно, як дитина, або прикладалася до пляшки. Потім знову плакала й так далі. А в крихітній кутовій кімнатці на продавленому дивані лежало тіло діда, що вже почало дубіти, про яке усі начисто забули. Коротше, у Віки з’явилася дуже реальна перспектива тихо збожеволіти.

Щоправда, тут і я приспів — двадцятиоднолітній, у вічних пошуках роботи, довготелесий, носатий тип без копійки за душею… Словом, наречений хоч куди. Здається, мені першому спало на думку поцікавитися, в якому ж стані перебуває тіло небіжчика. Не те, щоб я мав якийсь досвід у такому питанні, просто, як би сказати, завжди був небайдужим до цієї теми — багато читав, дивився відповідне кіно. Та й пробувши з хвилину в їхньому будинку, неважко було відчути: щось тут не так, щось крутиться не в той бік, я хочу сказати.

Ми з Вікою зайшли до кімнати діда. Той лежав у позі, в якій його застала скорботна гостя, — маленький, сірий, усохлий (так вийшло, що побачив я його вперше). До того моменту минуло приблизно сім-вісім годин, і більша частина моїх підозр виправдалася: нижня щелепа діда відвисла, тіло прогнулося вниз, повторюючи вигин продавленої канапи, а одна нога залишилася зігнутою в коліні. Завдяки цьому він був схожий на стомленого пляжника, який дрімає на березі під шумовиння хвиль, що накочують. Утім, не зовсім: праве око залишилося трохи відкритим. Я похитав головою: «Ні, так не годиться». Потім пояснив Віці, що тіло необхідно покласти на щось рівне і тверде, — найкраще згодиться стіл у кутку кімнати — тоді, можливо, воно трохи розпрямиться (інакше дід буде схожим на небіжчика, який устає з труни).

Я пересунув стіл на середину й переніс на нього діда, той виявився ще легшим, ніж виглядав. Тіло справді випрямилося, хоча й не до кінця, однак принаймні більше не нагадувало повсталого зомбі. За допомогою бинта ми підв’язали нижню щелепу, бо небіжчику набагато пристойніше бути схожим на того, хто страждає від зубного болю, ніж «ловить ґав», і зв’язали руки за великі пальці, звівши їх біля діафрагми. Однак трупне задубіння вже встигло зробити свою справу, і руки не лежали, а нависали над тілом, оскільки зігнулись у ліктях… Словом, щось там натягнулося у плечових суглобах, можливо, зв’язки, що втратили еластичність, точно не скажу. Але з цим якось можна було змиритися. Головною ж проблемою залишалася зігнута нога. Мені вдалося її випрямити, але вона відразу ж, наче гумова, повернулася до попереднього положення.

«От чорт…» — пробурмотів я і зиркнув мимохідь на Віку, яка безмовно спостерігала за моїми потугами вже сухими очима. Я відчув, як у мене всередині починає підніматися м’який лоскотливий клубок. Цієї миті до нас заглянула бабуся, щось сказала — не пам’ятаю що, але це лише додало відчуття ірреальності того, що відбувається, і вийшла. Я знову переключився на ногу, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб, аби змусити її випрямитися. Звичайно, найпростіше було би прив’язати її до другої ноги, але… У тому-то й річ, що другої ноги не було — її ампутували минулого року (у випадку з дідом вислів «стояти однією ногою в могилі» — мав буквальне значення). Я знову притиснув уперту ногу до столу й раптом помітив, що дід мутно дивиться на мене напіввідкритим правим оком, наче спостерігає з прихованим єхидством. «Даремно стараєшся, хлопче. Не знаю, якого біса ти тут, але головний усе ж таки я, і все одно вийде по-моєму…» — і знову зігнув ногу.

Ми з Вікою секунди дві дивилися один на одного. Раптом пухнастий лоскотливий клубочок підібрався до самого горла, і мене нарешті прорвало. Нас обох. Ми розреготалися, зігнувшись навпіл по різні кінці столу, затискаючи роти руками, розуміючи, що нас можуть почути, але нічого не могли з собою вдіяти. Ось так просто стояли й реготали кілька хвилин поспіль прямо над тілом діда, поки не звело судомою животи. А потім… потім знову сміялися, наче божевільні. Правду кажучи, ми на той час ще… ну, не зовсім щоб уже заручилися, швидше, це я упадав коло своєї майбутньої дружини. По-справжньому ми почали зустрічатися приблизно через тиждень після того пам’ятного похорону, а шість місяців по тому одружилися. Але мені здається, найголовніше вирішилося саме того дня, можливо, навіть тієї хвилини, коли ми реготали над ледь остиглим тілом батька її матері. Вибачте, я й сам розумію, що похорон не такий уже й підходящий момент для початку романтичних стосунків (я тільки намагаюся чесно розповісти, до чого це призвело), а кімната небіжчика — не найкраще місце для веселощів. Однак іноді сміх — це все, що нам залишається. Особливо, коли в найтрагічніший або найменш слушний момент життя раптом перетворюється на цирк на дроті, як каже моя теща. І тоді ми сміємося, хоча відчуваємо страх чи біль… Але ми сміємося.

Добре… Я, здається, захопився.

Малий, який іде до ширми. Точніше, ледь переставляє ноги від жаху. І я щосили стримуюся, щоб не розреготатися, дивлячись на нього, хоча в той час більше хотілося заплакати.

Нарешті одна з медсестер не витримала, вискочила до нас і потягнула за собою бідолаху, який зарепетував іще голосніше.

— Чого ти злякався? Це ж зовсім не боляче.

— От-от, — похитав головою «фуфлижник», — вони також усім так кажуть першого разу.

Я не відповів. Але тим часом (під голосний вереск малого за ширмою) у моїй голові почав формуватися новий план. Просто чудовий план. Детальніший і продуманіший. Хоча настільки ж і безглуздий. Однак тоді він здавався цілком нічогеньким: схопити свою синю болонієву курточку й дременути на вулицю. Так само, втім, виглядав і план № 1… Але зачекайте, це ще не все. Важливо, що буде потім. А потім я мав намір добратися до найближчого телефону (наприклад, заскочити до корпусу для дорослих — чудово!) і подзвонити додому. Я розповім, що зі мною хочуть тут зробити, і попрошу забрати мене додому. Мама напевне жахнеться й негайно або приїде сама, або пришле за мною Діму. А я тим часом десь сховаюся, щоб мене не встигли знайти, Так, на годинку-дві, це цілком можливо. А коли…

І тут малий раптом заткнувся. Неначе відрізало.

Знепритомнів — була перша думка. О Господи, він знепритомнів! Вражений, я почав уже повертатися до «фуфлижника», як раптом почув за ширмою кілька легких схлипів, а потім ледве чутний смішок…

Коли малий вийшов до нас, затискаючи одну ватку в зігнутому лікті під засуканим рукавом, а другу між великим і безіменним пальцями, — весь у сльозах, але щасливо й дурнувато посміхаючись, як смертник, що одержав неочікувану амністію за хвилину до страти, — я все остаточно зрозумів.

«Фуфлижник», посміхаючись, почав дивитися кудись собі під ноги.

— Дурень, — кинув я йому й підкреслено сміливо рушив за ширму.

На другу половину дня — тобто до кінця першої доби мого перебування в «Супутнику» — я вже засвоїв головні відмінності санаторію від лікарні. По-перше, тут було більше волі: у певні проміжки часу ми навіть могли виходити з корпусу, щоб погуляти на вулиці, звичайно, якщо дозволяла погода. По-друге, наші медсестри швидше були вихователями, ніж справжнім медперсоналом, — справжні або приходили самі, або чекали в третьому корпусі. Ну й по-третє, тут велися шкільні заняття — три дні на тиждень: у вівторок, середу й четвер по дві години з десятихвилинною перервою.

Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.

До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.