Байки проти ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Таємничий голос із дупи… — здавлено просипів Ігор.

Усі, і я теж, зайшлися таким реготом, що з очей градом покотилися сльози. Тієї миті я відчув, що насправді стаю одним із них — одним із цих хлопців, з якими по-справжньому ще й не встиг познайомитися. Ми немов були пасажирами одного судна, що зазнав катастрофи, викинутими на берег невідомого острова. Відчуття єдності було настільки великим, неосяжним, що мене до самих кісток пройняв озноб, а тіло покрилося гусячою шкірою. Нічого такого мені дотепер ще не доводилося відчувати, і пізніше таке траплялося, може, лише три чи чотири рази. Але саме того вечора я зійшов на борт свого першого «Титаніка», і, напевно, саме тому він запам’ятався мені сильніше за інших.

Ми не могли вгамуватися з хвилину, не менше, я навіть налаштувався на візит чергової медсестри з величезним шприцом, щоб зробити всім нам заспокійливу ін’єкцію.

Але ніхто так і не з’явився.

— Чули про Чоловіка дощу? — раптом подав голос зі свого кутка Тхорик, і в палаті відразу зависла напружена тиша. Навіть я відчув цю миттєву напругу, схожу на беззвучну, але вловиму за вібрацією, на гудіння гранично натягнутих електричних дротів, хоча й уявлення не мав, про кого чи про що тут ідеться. Здавалося, навіть темрява в палаті якось загусла, стала майже відчутною.

— Кажуть, хтось із тієї палати бачив його сьогодні вдень. Біля стадіону поряд із лісом, — додав Тхорик.

Ніхто не відповів. Усі мовчали, немов до чогось прислухалися.

— Добре, давайте спати, — нарешті сказав Ігор без крихти недавніх веселощів у голосі. Стало ясно: настрій розповісти ще одну історію в нього зник. А в усіх інших, схоже, зникло бажання слухати.

Я вирішив, що повинен обов’язково з’ясувати, в чому ж тут річ. Просто завтра. Щось було нечисто, щось… надто таємниче. Воно викликало якесь моторошно-солодкувате тремтіння — навіть сильніше, ніж ті історії.

Але вранці я й не згадав про свій намір. Життя в сім років схоже на планету, що з божевільною швидкістю мчить по хитромудрій орбіті навколо маленького феєричного сонця.

Пізно вночі мене розбудив чийсь дотик. Холодна і млява, як у покійника, рука повільно рухалася по моєму обличчю, немов вивчала його контури. Ось вона дійшла до носа… опустилася до губ… і, на мить зупинившись на підборідді, звалилася на груди, неначе відрубана. Звичайно, рука була моя власна. Просто я закинув її за голову вві сні, і через якийсь час вона затерпла від відтоку крові. Ну, ви, напевно, знаєте, як це неприємно. Особливо коли намагаєтеся її перемістити за допомогою другої руки й нічогісінько не відчуваєте, бо вона немов чужа, неначе цей хтось — явно не житець на цьому світі. Але найгірше попереду: через кілька секунд, коли кров знову заповнить канали, тисячі крихітних реаніматорів візьмуться за справу, щоб повернути її вам назад, нещадно орудуючи тисячами маленьких голок, і найліпше, що ви можете зробити, — то це спробувати швидше заснути.

Але я не зміг. Бо згадав, що я ж не в себе вдома, піді мною не звична широка тахта в дитячій кімнаті, а лікарняне ліжко, і немає поруч Діми, який спить скраю, оберігаючи Кордон. Можете сміятися, можете ні, але це важливо. Особливо, якщо ти звик мати старшого на десять років брата, який поруч з тобою щоночі. Тепер уже давно настала моя черга спати скраю, а там, під безпечною стіною, — моя дружина. Туди ніяким волохатим рукам не дотягтися, та й бридким щупальцям теж краще самим зав’язатися у морський вузол. Так, звичайно, у всьому цьому є щось незгубно дитяче, яке залишається в нас звідтоді назавжди. Немов якась частина затято не бажає поступатися місцем дорослішанню, що настирно стукає у двері. І мені зовсім не соромно говорити про це, я думаю, що навіть Бог — Він теж Юний, хоча нікого й ніколи не боявся. Ми говоримо про бачення світу, про те особливе ставлення до життя, врешті-решт, ви розумієте?

Словом, я розплющив очі й згадав, що тепер у «Супутнику». Повернувся на бік, відчуваючи голчато-крижане копирсання реаніматорів у руці, що воскресає. Решта хлопців дружно сопіли у дві дірки й бачили сни. Так само гудів вогонь у грубці, й через неї по підлозі тягнувся тоненький промінчик світла, що виходив з дверної щілини в коридорі, з вулиці долинав м’який шепіт дощу, що улещував осінню ніч… І мені знову стало сумно до сліз. П’ятниця здавалася недосяжно далекою — чомусь іще (більш?) далекою, ніж удень. Я заплющив очі, впевнений, що вже нізащо не засну, а коли розплющив знову… був ранок.

Поряд із ліжком скромно стояла порожня чисто вимита банка з моїм прізвищем на смужці паперу замість етикетки, що на місцевій мові означало також: «Ласкаво просимо».

Ну і змусив же мене піднатужитися цей «фуфлижник»!

Ми сиділи в коридорі третього корпусу й очікували своєї черги здавати аналіз крові. Нас було троє: «фуфлижник», на два роки старший за мене, якого ось-ось мали виписати, той малий, що наковтався вчора шмарклів Нонни; ну і, звісно, я.

— Ось бачиш, — сказав «фуфлижник», уже не пам’ятаю, як там його звали, демонструючи мені круглу запечену подряпину на чолі. — Це звідси… Називається пробою мозку. Проколюють такою здоровенною голкою, може, бачив?

— Ні-і, — захитав я головою, щосили намагаючись приховати паніку, що наростала. Малий, який сидів з другого боку, насторожено прислухався до нашої розмови.

— І ще ось, — «фуфлижник», закотивши холошу, гордо продемонстрував перед моїми очима, що потроху округлялися, овальну ранку на коліні, покриту старою кіркою. — Проба кісткового мозку. Це найболючіше. Дехто навіть непритомніє.

— І вони навіть не знеболюють? — здивувався я.

— Ні, — засмучено зітхнув той і кивнув головою. — Не можна, тому що це спотворює аналізи. Розумієш?

Чого ж бо не зрозуміти, і дурню ясно. Якщо щось і не дотумкував хвилин через десять, то це — як я міг так дешево купитися. Але його «докази» виглядали такими переконливими! Нехай у лікарнях мені й не доводилося раніше чути про щось таке… Але ж я вперше потрапив до санаторію…

— Не переживай, — підбадьорив мене «фуфлижник». — Головне, майже завжди після цього вдається вижити.

Я помітив, що плечі малого дрібно затряслися, і нахилився трохи вперед, щоб побачити, в чому річ. Той тихо плакав («фуфлижник», здавалося, зовсім забув про його існування). Та й я вже почав нервувати. Перевів погляд на вхідні двері, цілком серйозно розмірковуючи, чи пощастить утекти, а потім… А що потім? Мене хутко піймають і приведуть назад, щоб усе одно змусити здати ці жахливі аналізи, тільки вже силоміць. Такі сцени я бачив багато разів, особливо, коли хтось боявся й не давав собі проткнути голкою вену. Я теж, пам’ятаю, волав і метався, як божевільний, бився у руках, але тільки спочатку, а потім звик. Практика й досвід — велика справа, до речі.

Я вирішив тим часом озирнутися, а малий, який сидів праворуч від «фуфлижника», почав уже відчутно підвивати.

— Нехай іде першим, — шепнула, нахилившись до мене, жертва мозкової проби (може, у нього і справді колись хотіли взяти, та побачили, що хтось усе повишкрябував раніше). Я кивнув на згоду.

Коридор, де ми сиділи в твердих дерев’яних кріслах, збитих у ряд за допомогою дошки, як у старих дешевих кінотеатрах, існував якоюсь мірою умовно. Насправді, основне приміщення було одне, заставлене ширмами й перегородками різної висоти з натягнутою між стійками білою тканиною. Ліворуч від нас громадився давно знайомий мені апарат УФО для кварцового прогрівання дихальних шляхів, схожий на пузатий самовар, і УВЧ із довгими і багатосуглобистими, наче лапи гігантського павука, тенами, що закінчувалися круглими змінними «тарілками». За спиною тяглися кабінки із білими шторами — для ультразвуку, електрофорезу й інших процедур, а попереду височіла наша ширма, звідки ось-ось могло донестися запрошення увійти.

За зловісною ширмою чулося дзвінке скляно-металеве брязкання всіляких медичних штуковин відомого призначення на піддонах і в стерилізаторах, що змушувало шлунок покриватися крижаною кіркою в очікуванні, коли все це візьметься за тебе, а зверху визирала якась напівсферична хрінь на штативі. «Мабуть, те саме пристосування, яким свердлять череп, щоб дістатися до мізків, — вирішив я. — Вона чимось нагадувала вертикальний шоломоподібний фен у жіночій перукарні…»

Судячи з голосів, за ширмою було двоє медсестер. Значить, одна (якщо вірити моєму лікарняному досвіду) братиме подвійний аналіз крові з пальця, а друга — з вени на ревмопроби, так це називалося. Хто ж тоді з них…

Цієї миті з-за ширми почулося: