Байки проти ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щось у дощі

Мені тоді виповнилося сім років — у жовтні 1980-го. Той рік запам’ятався в основному трьома подіями: всесвітньою Олімпіадою, що проходила влітку в Москві, школою — я пішов у перший клас, ну і ще тією історією, що зі мною сталася і про яку хочу вам розповісти.

Жовтень у Львові знаєте який? Майже британський, тільки, напевно, ще гірший. Це місто немов має здатність притягати до себе всю вогкість Землі. Дехто вважає: причина в тім, що місто розташоване на дні материкової западини і саме це викликає такий кліматичний ефект. Але той, хто хоч би раз побував у Львові в дощовий сезон, знає — причина зовсім інша. У цьому легко переконатися — досить вдихнути тутешнє повітря, наповнене ароматом опалого листя, і підняти голову, щоб вдивитися в небо. І відповідь прийде сама — це місто тривалого листопада належить Осені. Вона живе в ньому. Ну, напевно, ви розумієте, що я хочу сказати.

Для мене 80-й був частиною ще того чарівного часу, коли тобі всього-на-всього сім років, ти тільки починаєш по-справжньому пізнавати світ, в який тебе запросили батьки, і ще сповнений усіляких ілюзій. Смішних і наївних, як пізніше з’ясується. Більшу частині цих ілюзій уже через два-три роки буде втрачено назавжди. Але поки що вони досить сильні, щоб вірити в чудеса, очікувати їх і сподіватися. Сподіватися й іноді зустрічатися з ними. А може, це й означає бачити світ таким, який він є, чи хоча б отой його бік, що призначений саме для нас? Особисто я вірю, що це так. І вірю також, що, залишаючи дитинство, ми кращими не стаємо.

Рік 80-й, як і ті сім років мого життя, став своєрідним початком якоїсь дивної, примхливої епохи, коли світ невловимо й швидко почав змінюватися, прямуючи в туманне майбутнє досі невідомими історії, а тому й непередбачуваними вселенськими шляхами, проте, як і всяка нейтральна територія, належав тільки собі. Він прощався із сімдесятими, які ще незримо витали над землею й панували в умах, і, тужачи за кльошами, що виходили з моди, налаштовувався на нове. Це був рік смерті Висоцького й злету слави «Трьох мушкетерів», рік, коли на вулицях звучали бобінні «Смоукі» і «Готель „Каліфорнія“» — цей сильний і, напевно, єдиний хіт «Іглз», рік березневих приморозків у «холодній війні» й останнього лементу змарнілих «дітей квітів», на зміну яким незабаром увірветься гуркотом важкого металу покоління панків і рокерів, щоб потім так само піти, поступившись місцем прилизаним «пепсі-боям» 90-х. Ну і, звичайно, незабутні італійці. Звичайно, й вони.

Осінь… Я був би не я, якби на самому початку навчального року тяжко не захворів на ангіну. Ще й півроку не минуло, як я лежав у лікарні, і двох тижнів не пройшло після чергової домашньої пілюльної дієти. Ох і намучилася ж мама зі мною! Так ось, за порадою лікаря, який став майже членом нашої родини, мене вирішили відправити в санаторій зі шкільною програмою. У те місце, звідкіля мене ледь не повів у сіру завологу невідомості Чоловік дощу.

Санаторій був розташований лише за кілька кілометрів від Львова, у містечку Брюховичі. Я вже не пам’ятаю точно, хто саме привіз мене автобусом до санаторію «Супутник» уперше — мій старший брат Діма чи мама, але мені чомусь здається, що це був усе-таки брат. Хоча я, можливо, й помиляюся. У всякому разі, Діма найчастіше приїжджав відвідати мене чи забрати додому на вихідні, а потім відвозив назад. Річ у тім, що наша мама була знайома з директрисою цього лікувального закладу — її племінниця, наша двоюрідна сестра, навчалася разом із дочкою директриси. Тому впоратися з моїм оформленням міг би й Діма. Моя історія хвороби прибула з районної поліклініки раніше за мене на день, як гонець, що приносить звістку про швидке поповнення. Уже тоді це був справжній фоліант.

У нас із братом десять років різниці. Через свої часті хвороби я ніколи не ходив до дитячого садка, й ми багато часу проводили разом, коли Діма повертався зі школи. Він брав мене в компанію своїх друзів, і я страшенно пишався тим, що водився з такими дорослими хлопцями, сидів разом із ними на одній лавці, слухав їхні розмови, а іноді навіть уставляв свої п’ять копійок. Ну і, звичайно, я був у курсі багатьох його секретів — дівчата й усе таке. Він сам, напевно, вже давно все забув, а я й дотепер дещо пам’ятаю: здається, недарма тоді говорили, що в мене вуха-локатори, маючи на увазі зовсім не їхній розмір. Але базікою я не був, і Діма про це знав краще, ніж хтось, тому ніколи особливо не соромився моєї присутності, як і його друзі. Ну, може, майже ніколи.

Ми дивилися ті самі фільми, оскільки він часто брав мене з собою в кіно, слухали ту саму музику на бобінному магнітофоні «Романтик-3» — переписані через десяті руки з милості великої удачі альбом «Пінк Флойд», «Квін», «Діп Пьопл», «Ей-сі Ді-сі», «Роллінг Стоунз» і «Смоукі» та навіть, здається, ранній «Джудас Пріст». Чим захоплювався він — захоплювався і я, що любив він — подобалося й мені. Чесно кажучи, й тепер подобається. Особливо це стосується музичних уподобань, які сформувалися під його впливом, і деяких картярських ігор.

Коли я вже перестав повзати й нарешті зіп’явся на ноги, то він, мабуть, не дуже цьому зрадів, допетравши, що тепер змушений всюди тягати за собою молодшого брата. І його легко зрозуміти. Бо я надовго став його «хвостом», з нас вийшла така собі нерозлучна парочка: один високий і смуглявий, з пишною копицею чорного кучерявого волосся, а другий — ледь йому до пояса, світлий і анемічний, готовий щомиті звалитися з малярійною температурою, «блідолиций брат». Це всім зрозуміло, про кого. Але час швидко довів, що тільки моє ниття й забезпечувало йому пропускний квиток на вулицю до друзів. Мені досить було завести платівку з головним хітом тих років: «Ну, ма-а!..», і мама через хвилину капітулювала. Ще б пак, хто ж міг таке довго витримати? Хоча наша мама, звичайно, здогадувалася, хто насправді стояв за цим нудотним «ну, ма-а!..». Мене ж бо й зараз із дому палицею не виженеш.

Того року я одержав буквар і «Рабочие прописи» (утім, я вже років зо два вмів читати й писати), а Діма, мріючи про кар’єру військовика, закінчив середню школу — ту саму, 65-ту, що незабаром узялася й за мене.

Проте Діма не добрав півбала для вступу до сімферопольського училища й повернувся додому, щоб повторити спробу наступного літа. Як потім з’ясується — вдало, і він випав з мого життя на багато років. А поки що Діма тягнув лямку учня на заводі «Автонавантажувач», куди його влаштував наш дядько — рідний брат батька, який обіймав посаду головного механіка. Він, здається, там і зараз працює.

Восьмидесятий запам’ятався моїй родині ще однією, не зовсім приємною подією — наші з Дімою батьки влітку офіційно розлучилися. Батько полюбив пляшку задовго до мого народження, і ця п’янка «дама» в незмінному кокетливому капелюшку, який вона завжди готова була скинути й віддатися на перший поклик, з кожним роком дедалі більше прив’язувала батька до себе, крадучи його любов до нас. У 80-му маминому терпінню настав кінець — воно просто лопнуло, як старий гнійник. Перед тим, на її вимогу, батько вже майже рік не жив із нами під одним дахом. Я бачився з ним після розлучення лише раз випадково. Трапилося це у 83-му дуже далеко від Львова.

Після того як Діма вступив до військового училища, дорослий чоловік у нашій маленькій родині з’явився тільки через п’ять років, коли мама знову вийшла заміж — за мого вітчима, справжнього зварника, який мене заразив дурною звичкою лихословити з будь-якого приводу.

Отже, ми вийшли з автобуса на кінцевій зупинці і хвилин десять ішли пішки. Зараз це місце вже в межах міста, поряд із центральним цвинтарем, на якому в 94-му опустилася в яму труна з невагомим від довгої хвороби тілом моєї бабусі по мамі. Тоді, у 80-му, бабуся була ще хоч куди.

Ми підійшли до відкритої брами й ступили на територію «Супутника» — не впевнений, але мені здається, що зараз на цьому місці стоїть будівля Католицької академії, яка сусідить через вузьку доріжку з вефілем Свідків Єгови. Але до кінця 80-х тут був щоліта піонерський табір, про що свідчать численні доріжки й майданчики з білою розміткою на асфальті, алеї з посірілими від часу гіпсовими скульптурами, які застигли з обох боків у неприродних сюрреалістичних позах (на фоні жовтих та жовтогарячих дерев, що почали втрачати листя, вони мали зловісний вигляд, немов тільки вдавали з себе неживих, через що були схожі на людей-манекенів з романів В. Крапивіна, якими я зачитувався, коли був підлітком), стендами, символікою та іншим совдепівсько-скаутським мотлохом. Восени ж та весною «Супутник» перетворювався на санаторій для астматиків і всіх тих, кому корисне було тутешнє повітря.

Ми прибули перед самим обідом. День видався особливо характерним для тієї пори року — похмурим і вогким. Над землею майже нерухомо висіла імла дощової мряки. Це пригнічувало мене, позначаючись на моєму й без того сумному настрої. Хоча я в ті часи й хилявся по лікарнях не менше, ніж комівояжер по дешевих мотелях на, як тоді казали, «загниваючому Заході», усе-таки початковий етап розлуки з домом для мене кожного разу був дуже важким. Мені хотілося опинитись у своїй кімнаті, яку ми ділили з Дімою на двох, серед улюблених іграшок і книг з яскравими малюнками… Але водночас з якоюсь безмежною гіркотою я розумів, що це неможливо. І ось-ось готовий пустити сльозу, втішався тим, що на вихідні зможу поїхати додому, що цим трьом тижням колись усе ж таки буде край (хоча вони й здавалися мені майже вічністю, на щастя, тільки майже), і ще чимось.

Пам’ятаю, як ми з Дімою (чи з мамою?) увійшли до невеликого двоповерхового будинку, що слугував одночасно і приймальнею, і канцелярією, щоб мене оформити, і там на столі я побачив свою історію хвороби. Це були мої незбагненні дитячі гордощі — навіть не стільки через солідну товщину картки, скільки завдяки чотирьом різнобарвним смужкам, наклеєним на її корінець, які говорили про те, що я перебуваю на обліку в такого-то лікаря. Щоразу, приходячи до поліклініки й очікуючи, поки відшукається том з моїм прізвищем, я ставав навшпиньки й ревно стежив за мельканням корінців, розставлених на поличках тумби, яка швидко крутилася: чи не з’явилася там жирніша картка, а головне — з більшою кількістю кольорових «орденських» стрічок? І задоволено віддихувався, якщо таких не спостерігалося на вершині лікарняного олімпу. Лише двічі чи тричі за весь час я залишав це бойовище, зазнаючи поразки, розчавлений моторошним виглядом корінців заслуженіших «чемпіонів». Правду кажучи, я не впевнений, що їхні горді власники досі з нами…

По закінченні необхідних формальностей я попрощався — чи то з братом, чи то з мамою — і залишився з медсестрою, усміхненою жінкою середнього віку, яка була завідувачкою приймальної палати. Вона накинула на плечі довгого плаща й узяла мене за руку.

— Ходімо, Юро, — ми вийшли з будинку, і вона повела мене у глиб території.

Юрою мене назвали на честь Юрія Гагаріна, оскільки я з’явився на світ 12 квітня — на День космонавтики. Відбулося це за тридцять хвилин до півночі, мама одного разу зізналася, що через забобонність дуже намагалася випустити мене до настання тринадцятого числа. У принципі я не заперечував, й у нас вийшло як треба.

Тримаючи за руку жінку в плащі, ми пройшли повз маленький непоказний будинок із двосхилим дахом, покритим сірим, але зараз майже чорним від дощу шифером, у якому містилася місцева імпровізована школа з єдиною класною кімнатою, і ще щось (але я ще не знаю цього), і я незабаром побачив попереду три одноповерхових корпуси, що вишикувалися в ряд. Просто за ними починався сосновий бір, що сизо сутенів у кисельно-дощовому серпанку, навіваючи відчуття якоїсь присутньої, але поки що нерозкритої таємниці.

Лівий корпус, як я невдовзі дізнався, належав дорослим, у правому був лазарет і процедурні кабінети. Ми підійшли до середнього, де було дитяче відділення.

— Ну ось і прийшли, — сказала моя проводирка й відчинила двері.

Так я опинився в санаторії «Супутник».

Ми прийшли дуже вдало — починався обід. Проводирка передала мене з рук у руки головлікарю дитячого відділення й побажала «не хворіти», за що я вже аж ніяк не міг ручитися.

Лікарка, серйозна дама років під п’ятдесят у біфокальних окулярах, які ще більше підкреслювали її суворий вигляд, завела мене до їдальні й рекомендувала — червоного і зніяковілого — іншим дітям. Але, на мою полегкість, ніхто не подивився на мене, як на дивовижну звірючку, швидше майже не звернули уваги. Такі церемонії тут рідкістю не були — новенькі постійно заступали «старожилів».

Їдальня виявилася маленькою й по-домашньому затишною — я мимовільно порівняв її з тією величезною й голосною, в якій харчувався на довгій перерві у школі. Тут були низенькі, розраховані на дитячий зріст столики на чотирьох, квіти в настінних горщиках, приємні запахи, що линули з кухні через ледь прочинені двері.

За столиками зібралося близько тридцяти дітей — хлопчаків і дівчаток (приблизно половина на половину), з якими мені доведеться провести найближчі три тижні.

Лікарка розпорядилася, щоб накрили ще на одну персону, і забрала в мене пакет з речами, а інша торбинка, в яку мама склала фрукти й солодощі, перекочувала на полицю широкого буфета, що займав половину стіни, до компанії інших (мені здалося, що вона виглядає серед них теж як новенька). Після чого я зайняв місце за одним із обідніх столиків.